Із славного роду. Патріарху української клінічної неврології Микиті Маньковському виповнилося 95 років

24 грудня одному з патріархів української медичної науки видатному вченому-неврологу, заслуженому діячу науки України, лауреату Державної премії України у сфері науки і техніки професору Микиті Борисовичу Маньковському виповнилося 95 років. Звісно ж, роки не могли не позначитися на ньому, але основні риси — блискучий розум, чудова пам’ять, глибока клінічна ерудиція славнозвісного лікаря-гуманіста не зраджують його.

За культурними запитами, способом мислення, етичними уподобаннями Микита Борисович належить до спадкової інтелігенції. Але життя розпорядилося так, що три представники чудового роду (дід нинішнього ювіляра Микита Іванович Маньковський, його син — видатний вітчизняний невролог академік Борис Микитович Маньковський і продовжувач вражаючих пошуків Микита Борисович) віддали патріотичну данину і ратній службі.

Микита Іванович багато років служив військовим лікарем у російській армії. Терапевт удостоївся статусу дійсного статського радника, що відповідає нинішньому званню генерал-майора. Цей бездоганний шлях привів, як і належить при гідному просуванні по ньому, і до його прилучення до спадкового дворянства, зі збереженням титулу в наступних поколіннях. Утім, його син Борис, котрий став студентом медичного факультету Університету Св. Володимира в Києві, знехтував цією обраністю: як і Анатолій Луначарський, його однокашник по 1-й гімназії, він входить до складу соціал-демократичних гуртків, а в 1904—1905 рр. бере участь у студентських заворушеннях, за що його відраховують з університету. Без права поновитися...

Грудень 1914 року, коли у світ приходить Микита, віщує Вітчизні небачені випробування й тривоги. Київські лазарети переповнені. У військовому госпіталі на Печерську на кінець року перебуває на лікуванні понад 6 тис. поранених, а за добу їх приймають до семисот. До лікарських лав госпіталю вливається, що підтверджують документи часу, спершу як молодший ординатор, а потім лікар неврологічного і психіатричного відділень і Борис Маньковський. Власне, в цей період він уперше знайомиться з аспектами нейротравматології. Ці проблеми, поряд із незвичайними відкриттями та передбаченнями, перебуватимуть в полі уваги вченого протягом сорокарічної діяльності на чолі кафедри нервових хвороб у Київському медичному інституті.

Як виглядали військові такти у викликах долі Микити Борисовича Маньковського? У вересні 1939 року його, аспіранта кафедри фізіології (до приходу в медицину він закінчив електромеханічний технікум, відпрацювавши після цього протягом року електромонтером в експериментальних майстернях при КПІ і навіть вступивши потім туди), мобілізують в армію. Спочатку він — молодший лікар полку, потім його переводять викладачем у новосформоване Київське військово-медичне училище. Таким чином, до початку війни недавній мрійник про фізіологічні емпіреї, звісно, в царині неврології, уже достеменно був знайомий з доктриною радянської військової медицини: максимальне надання допомоги пораненому на полі бою і швидка госпіталізація. Адже нищівні битви не за горами...

Перші відгомони війни. Училище передислоковують у Свердловськ, але через 12 днів усіх молодих викладачів заміняють людьми в літах, і основний склад училища іде на фронт. Так військлікар Микита Маньковський потрапляє в апогей оборонних, а потім наступальних дій Червоної армії.

Як і більшість ветеранів війни, Микита Борисович трепетно ставиться до тієї безсмертної епопеї, у деталях пам’ятаючи кожен день і годину. Знаменно, наприклад, що в яскравому інтерв’ю, яке в нього 2002 року взяв доктор медичних наук Володимир Медведь, Микита Маньковський так розповів про цей фрагмент свого шляху: «Я потрапив на формування 363-ї стрілецької дивізії в Камишлові під Свердловськом, і вже наприкінці жовтня нас перекинули під Москву, де розвивався наступ німців. Наша дивізія зробила свій внесок у розгром гітлерівців під Москвою. Було здійснено прорив, і ворогу довелося відступити на 60—120 км від столиці. Тоді я вперше побачив великі поля боїв із підбитими танками, гарматами, величезною кількістю трупів. Я продовжував службу в тій самій дивізії — командиром медико-санітарної роти при медсанбаті, потім командиром медсанбату. У березні 1942 р., коли було запроваджене звання гвардійських частин, наша дивізія стала називатися 22-ю Гвардійською стрілецькою дивізією. У середині 43-го її було переформовано зі своїм командуванням у 2-й Гвардійський механізований корпус. Наприкінці року мене призначили начальником 1-го відділу 168-го польового евакопункту 2-ї Гвардійської армії. Я відповідав за евакуаційну роботу всіх госпіталів армії (а їх було близько 25). Так, в одній армії я прослужив усю війну до контузії в березні 1945 р. під час боїв під Кенігсбергом. Вибуховою хвилею мене жбурнуло на якусь бетонну конструкцію. Контузія була важка, з переломом кісток тазу. Кілька тижнів я пролежав у Каунасі, потім мене переправили в Москву, у госпіталь на базі Центрального інституту травматології, начальником якого був академік М.Пріоров. У квітні до мене приїхала дружина, теж лікар (моя однокурсниця у медінституті), і попросила в Пріорова дозволу перевести мене для подальшого лікування в один із госпіталів Києва. Пріоров сказав, що це було б нерозумно, оскільки мені треба пройти спеціальне тримісячне витягування, інакше я ходитиму мов качка. Дружина сказала, що я не артист балету, що ми це переживемо, і домоглася мого переведення в київський евакогоспіталь, який розташовувався в нинішній будівлі МОЗ. Там я пролежав з 30 квітня до кінця липня 45-го. У липні мене перевели в інший госпіталь, на вул. Саксаганського, 75. Після виписки я отримав II групу інвалідності, з якою прожив чотири роки, а потім якось перестав її підтверджувати і все забулося».

По вертикалі долі

І от промайнули десятиліття. У ранковому світлі грудневого сніжного дня, у затишній кімнаті в будинку на Печерську, стіни якої прикрашають незвичайні картини, ми розмовляємо з Микитою Борисовичем, щоб вдивитися у простір минулого його очима.

— Дорогий Микито Борисовичу, у вашій чудовій домашній бібліотеці якось відразу виділяються французькі видання. Ви захоплюєтеся читанням класиків в оригіналі. Звідки ця мовна палітра?

— Розумієте, вийшло так, що в перші роки радянської влади в Києві, у нас у школі (на розі нинішніх бульвару Шевченка і Пушкінської) працювали чудові вчителі. Літературу читала Ганна Пантелеймонівна Снєжкова, «бестужевка», як і сестра мого батька. Звідси, можливо, і моя любов до французької літератури, прищеплена мені тоді. Закінчивши семирічку, вступив до вже згаданого технікуму, відповідно до моди на інженерію. До слова, хоча я й ріс у медичній сім’ї, Борис Микитович зовсім не наполягав на моєму лікарському професійному виборі. Але якось я потрапив на лекцію легендарного хірурга Олексія Петровича Кримова в науковому товаристві. Самобутній учений, брат знаменитого московського живописця, у період Першої світової війни хірург-консультант Південно-західного фронту, з котрим у ці місяці спілкувався і Борис Микитович, причарував мене. І мої медичні імпульси раптом прокинулися. Вдалося доскласти іспити з кількох загальних предметів і перевестися в медичний інститут. Тоді це було цілком можливо...

— Але, ніби перелетівши над найцікавішими роками у сфері медичних знань у Києві і над вашими воєнними шляхами, перенесімось в обстановку перших повоєнних років, у хроніку яких, до речі, вписане і ваше директорство в Чернівецькому медичному інституті...

— Справді, подолавши наслідки воєнної травми, я поринув у науковий потік. Цей вибух самовіддачі був, як мені здається, дуже характерний для вцілілих фронтовиків, котрі по-новому оцінювали обрії майбутнього. Тут варто повторити фразу, яку почув одного разу від мого сьогоднішнього співрозмовника професора Трахтенберга, — «День як маленьке життя». Наприкінці 1945 р. почав працювати в Київському психоневрологічному інституті. Це була видатна установа, на базі якої в 1950-му
виник інститут нейрохірургії.

Я визначився як класичний невролог, проте з морфологічним базисом. У 1948 році досить оперативно захистив кандидатську дисертацію «Інфекційні ураження спинного мозку: патологічна анатомія і деякі питання фізіології». І мене за конкурсом перевели асистентом кафедри нервових хвороб.

— А потім вас направили в Чернівці?

— Це було наприкінці 1950 року. У незнайоме місто їхав з острахом, бо ніколи не належав до адміністративної еліти. Але, здається, виявився непоганим директором, толерантним і водночас принциповим. Це були нелегкі роки, назрівала «справа лікарів», яка, на щастя, завершилася їхнім порятунком...

Пропрацював на Буковині, яку полюбив, п’ять років. Почав працювати над докторською дисертацією, і це дало змогу клопотатися перед МОЗ про повернення до Києва, оскільки мав потребу в сучасній науковій базі, якої не було в Чернівцях. Мене змінив на начальницькій посаді професор-хірург Михайло Маркович Ковальов.

Отже, в 1959-му ви, старший науковий працівник Інституту фізіології імені О.Богомольця, захищаєте докторську дисертацію...

— Тут підходять рядки з вірша «Времена не выбирают»... На настійну вимогу Міністерства охорони здоров’я я стаю проректором Київського медичного інституту і водночас повертаюсь на кафедру нервових хвороб. А в 1961 р. доводиться її очолити, змінивши Бориса Микитовича, котрий створив тут чудову школу. Нарешті, складається траєкторія, найприйнятніша для мене і як для педагога, і як для лікаря, — неврологія. Адже в цій професії, якщо хочете, моя духовна сутність.

— Ваш лікарський досвід стає надзвичайно затребуваним. Серед тих, кому довелося надавати спеціалізовану допомогу, був і прем’єр країни Олексій Косигін. У чому полягав пам’ятний випадок?

— Цей епізод описано у книжці В.Медведя «Диалоги о медицине и жизни». Але його варто торкнутися в ракурсі нелегкої теми — здоров’я і влада. У О.Косигіна під час річкової прогулянки виник крововилив в оболонку мозку. Було терміново скликано консиліум з моєю участю. Олексій Миколайович був у повній свідомості, але наростав головний біль, потрібна була спинномозкова пункція. Рідні пацієнта не давали згоди. Минула ніч, стан погіршився. Власне, рішення про пункцію, підтримавши думку лікарів, прийняв сам Косигін. Діагноз підтвердився. І адекватне лікування допомогло. Проте не всі високопосадовці-пацієнти були такими самокритичними. Подібні не тільки професійні, а й моральні поєдинки та прецеденти залишаються нерідко за завісою таємниці. Але все-таки у зводі моїх лікарських зусиль це благополучне закінчення тішить мене: О.Косигін, як я вважаю, багато зробив для колишньої держави. Але далі, далі... Хотілося б перейти від часткового до загального, до мого перетворення на нейрогеронтолога, до нового розділу в скороминущій повісті життя.

Життя до років

— У нашій уявній подорожі ми вирушаємо тепер на площу Шевченка, де розташований Інститут геронтології імені Д.Чеботарьова АМН України, кровно пов’язаний із вашим нинішнім кредо...

— Хочу зазначити: мені приємно, що інституту нещодавно присвоєно ім’я Дмитра Федоровича Чеботарьова, з котрим як багаторічним директором установи я плідно працював. Коли на початку шістдесятих мене запросили сюди, я постав перед вибором. Моя докторська дисертація була присвячена ревматичним ураженням нервової системи, я консультував у різних клініках. Але дедалі більше схилявся до проблем нервової системи і віку. Вікова уразливість низкою домінант найбільше позначається на неврологічній капітуляції. Але ж з іншого боку — це оборотні синдроми або такі, які частково зупиняються. Мене при переході в цей інститут надихала і та обставина, що тут до Д.Чеботарьова закладав фундамент геронтологічного форпосту академік Микола Миколайович Горев, тут трудився блискучий фізіолог Володимир Веніамінович Фролькіс.

— І останнє запитання в нашій бесіді. У вашому фотолітописі є знімок з онуком Льва Толстого Сергієм Михайловичем Толстим. Будь ласка, кілька слів і про цю фреску буття.

— Сергій Толстой, відомий у Франції лікар, котрий працював у передмісті Парижа, у шістдесятих роках приїжджав до інституту геронтології. Я допоміг йому із «сироваткою Богомольця», яка тоді була популярна в Європі як лікувальний омолоджувальний засіб. Тоді ми й сфотографувалися.

Ми залишаємо гостинну оселю чудового лікаря і прекрасної людини, династія якої налічує три століття. Немає більшої радості, ніж доторкнутися до розуму і серця надзвичайної особистості, яка своєю долею довела: час фактично не владний над нею. Саме таку вражаючу зустріч нам подарував, здавалося б, звичайний день.