Із грузії з вірою, або перетин паралелей

У ряду синів Грузії, імена яких залишили помітний слід в історії слов’янського світу, знаменне місце посідає схимоархієпископ Антоній (архієпископ Таврійський і Сімферопольський Димитрій, уроджений князь Давид Ілліч Абашидзе). Його надзвичайна доля перетинається з долею іншого уродженця Грузії, відомого під псевдонімом Сталін. У Києво-Печерській лаврі на відновленому надгробку старця викарбовано: «На цьому місці покоїться прах у Бозі спочилого Схимоархієпископа АНТОНІЯ (Абашидзе) 1857—I.XI.1942». Дату народження тут зазначено неправильно. Про причину цієї помилки трохи пізніше. Напис має продовження — рядок із псалма Давида...

Семінарія

Учня 5 класу Тифліської духовної семінарії Й.Джугашвілі за брутальність «у поводженні з начальницькими особами» було покарано. У семінарському журналі за навчальний 1898—1899 рік. зафіксовано: «Було виголошено догану. Посаджено до карцеру, за розпорядженням о. Ректора, на п’ять годин». Черговий запис, що згодом став експонатом Тбіліського філіалу Центрального музею ім. Леніна, скріплений підписом «І.Д.» Підпис належить інспектору семінарії ієромонаху Димитрію Абашидзе.

Імовірно, вперше вони зустрілися 1896 р. О. Димитрій закінчив зі ступенем кандидата богослов’я Київську духовну академію й одержав призначення у Тифліс. Починав викладачем Святого Письма. Джугашвілі на той час закінчив два класи семінарії і був переведений у третій. Про цей період в офіційній прижиттєвій біографії Сталіна зазначається: «Тифліська православна семінарія була розсадником різних визвольних ідей... У 1896—1897 роках Сталін очолює марксистські гуртки...»

До Київської духовної академії князь вступив 25-річним, після закінчення в Одесі юридичного факультету Новоросійського університету. На першому курсі академії його постигли в ченці. Вибір шляху був, звісно, усвідомленим і бажаним.

1898 р. Абашидзе — вже друга особа (після ректора) у семінарії. У цей час трапилася подія, спогад про яку залишив однокласник Джугашвілі, П.Талаквадзе. «Одного разу пополудні ми, учні, сиділи в Пушкінському сквері біля семінарії. Раптом хтось закричав: «Інспектор Абашидзе робить обшук у Джугашвілі!» Я побіг до семінарії... Зайшов у гардероб і побачив, що інспектор Абашидзе вже закінчив обшук. Він зламав шухляду Coco, дістав звідти нелегальні книжки і, забравши їх під пахву, піднімався на другий поверх будинку. Поруч із ним ішов Coco... Тим часом до інспектора зненацька підбіг учень шостого класу Василь Келбакіані і штовхнув ченця, щоб вибити з його рук книжки. Це йому не вдалося. Тоді Келбакіані накинувся на інспектора спереду, і книжки відразу посипалися на підлогу. Coco і Келбакіані швидко підхопили книжки й побігли... Остовпілий інспектор Абашидзе так і залишився ні з чим...»

Шлях

Княжий рід Абашидзе фігурує у грузинських хроніках із VII століття; у середині століття він навіть суперничав із царським родом. Тим часом Сталін пишався своєю безрідністю. У книжці «Господь скидає своїх ангелів» Айно Куусінен (дружина діяча Комінтерну) наводить слова вождя: «Я, між іншим, справжній пролетар. Моє прізвище закінчується на «швілі», а в кого прізвище на «дзе» чи «-адзе» — походять із дворян та буржуїв». Шлях простолюдина Джугашвілі був «із грязі в князі» — у князі світу цього. Рух князя Абашидзе не був зустрічним, він був іншим, «навхрест» і — вгору. Якщо шлях Абашидзе був шляхом до Отця Вседержителя, то Сталін ішов шляхом, на якому його самого наречуть «Батьком народів».

У 1902 р. Димитрій висвячується в єпископа Алавердського. Наступне десятиліття зводить його по черзі на різні єпископські кафедри. Влітку 1912-го він стає єпископом Таврійським і Сімферопольським. Сталіна 1902 р. вперше заарештували, ув’язнили й заслали в Сибір. 1913-го його заарештовують усьоме і засуджують до чотирьох років заслання, термін якого спливав у лютому 1917-го.

Обов’язок

У жовтневі дні того ж року архієпископ Димитрій брав участь в обранні Патріарха на Помісному Соборі. Робота інколи проходила в заграві пожеж і під гуркіт гармат. Документи доносять до нас голос Димитрія: «Я б мав за щастя і честь загинути разом із юнкерами...» Сказано це після захоплення червоногвардійцями Кремля. Собор із перервами тривав з 15 серпня 1917 р. по 20 вересня 1918 р. Та ще за півроку до його закінчення Абашидзе був змушений повернутися у Крим. Зберігся його лист до Патріарха: «...Що не день, то... нова якась витівка наших громадських діячів... Усе населення тримають у страху... у ці дні безцеремонно грабують Херсонеський та Інкерманський монастирі... Мене поки що, милістю Божою, не чіпають...»

У травні 1919 р., напередодні вирішальних боїв Громадянської війни, архієпископ Димитрій, на запрошення головнокомандувача Добровольчої армії генерала А.Денікіна, взяв участь в організації у Ставрополі Південно-Східного церковного Собору. Собор заснував Тимчасове Вище Церковне Управління (ТВЦУ), яке наділялося всією повнотою церковної влади до відновлення зв’язку з Патріархом.

У книжці «Спогади останнього протопресвітера Російської армії і флоту» о. Георгія Шавельського (1871—1951) наводиться чимало цікавих відомостей про життя Добровольчої армії і про діяльність ТВЦУ. Зокрема там є одна сцена, в якій особистість владики Димитрія окреслено особливо яскраво.

Однією зі справ, що їх розглядало ТВЦУ, була справа архієпископа Катеринославського і Маріупольського Агапіта (Антоній Вишневський; 1867—1924). Головне обвинувачення проти нього полягало в тому, що він «у грудні 1918 у повному облачінні, оточений духівництвом, зустрічав Петлюру, свого колишнього учня з Полтавської духовної семінарії, який в’їжджав на білому коні в Київ, причому вітав його промовою і троєкратним цілуванням». Агапіт покаявся. Але справа дійшла до архієрейського суду. Шавельський продовжує: «Цікавий завершальний момент цього собору. Прочитано слідство; резюмовано висновки; відбулися дебати, під час яких лише архієп. Димитрій намагався обілити свого приятеля. Почалося голосування, як завжди, з молодших.

«Ваша думка?» — звертається голова, архієп. Митрофан до молодшого архієрея.

«Позбавити кафедри, заслати в монастир», — відповідає той.

«Позбавити кафедри... заслати в монастир... Молодий сам, а вже інших — у монастир», — бурчить незадоволений архієп. Димитрій.

«Ваша думка?» — звертається архієп. Митрофан до наступного.

«Заслати в монастир, позбавивши кафедри», — відповідає і цей.

«Теж у монастир... Суворий дуже... Дивися, аби сам не потрапив туди», — продовжує бурчати архієп. Димитрій. І, оскільки думки всіх архієреїв загалом були однаковими, він не переставав кидати приблизно такі репліки на судження кожного. Нарешті черга дійшла до нього.

«Ваша думка?» — звернувся до нього голова. Архієп. Димитрій підвівся, перехрестився: «Господи, допоможи сказати по совісті!» І, помовчавши трохи, скоромовкою відповів: «Позбавити кафедри, заслати в монастир». Усі так і ахнули».

Удар

Здається неймовірним, що сподвижника Денікіна та Врангеля не вбили відразу ж, у листопаді 1920 року, як тоді розстріляли або втопили тисячі. Ймовірно, врятувало владику те, що з ним стався «удар» — мозковий крововилив. Легендарну версію, начебто про Абашидзе подбав Сталін, поки що не розглядатимемо, пам’ятаючи, що 22 роки тому їхні стосунки не були теплими, а під час штурму Криму Сталін перебував на Кавказі і вже не був членом Реввійськради Південного фронту.

Взимку 1920-го або навесні 1921 року владика звернувся до керівництва Києво- Печерської лаври з проханням прийняти його на проживання. Однак, з огляду на обставини, що склалися, Лавра могла прийняти його з умовою, що той сам забезпечуватиме себе продовольством і паливом. Фактично це було відмовою. У травні 1921-го Димитрій одержав притулок у Топлівському Параскевієвському жіночому монастирі під Феодосією. Монастир на той час офіційно вже іменувався трудовою артіллю. У вересні того ж року Абашидзе був звільнений патріархом із посади й офіційно відійшов від церковних справ. Насправді ж цього не сталося навіть після того, як у «Известиях» 28 березня 1922 р. було опубліковано «Список ворогів народу», очолюваний Патріархом Тихоном «із усім своїм церковним собором»...

Суд над кримським духівництвом розпочався 22 листопада 1922 р. Ревтрибунал згадав усі «гріхи» Димитрія. Обвинувачували його навіть у популярності, оскільки паства один раз клопоталася перед Патріархом: «...владика рішуче відкинув офіційну пропозицію виїхати за межі Росії і залишився самовіддано на своїй посаді, а тому паства всія Тавриди бажає бачити владику в сані митрополита». Від трибуналу не сховалися ні тисяча карбованців, пожертвувана єпархією Добровольчої армії, ні полум’яні заклики ТВЦУ. Ради тоді вчинили з кримським духівництвом м’яко. Абашидзе засудили на один рік і майже відразу амністували.

11 квітня 1923 р. Абашидзе знову заарештовано. Здається, для профілактики. У Москві 17—25 квітня проходив XII з’їзд РКП(б). Відзначимо, до речі, що Сталін тоді вдруге став Генсеком ЦК.

У Криму Димитрій, як і раніше, був популярним, влада запропонувала йому вибрати місто для проживання поза межами колишньої єпархії. Він вибрав Київ.

Київ

Про життя Димитрія в Києві існують уривчасті відомості. Ось кілька сюжетів, пов’язаних із ним. У житії преп. Алексія Голосіївського — старця-духівника Києво-Печерської лаври (1840—1917) — знаходимо таку розповідь: «1925-го, через 8 років після поховання о. Алексія, наміснику Лаври Архієпископу Димитрію (Абашидзе) уві сні з’явився о. Алексій і просив перепоховати його в іншому місці, оскільки він плаває у воді». Сон повторився. «...Владу здивувала рішучість архієпископа. Звісно, для неї сновидіння не становили причину для перепоховання, і було відмовлено. Аж тут влада відразу передумала і вирішила так: гаразд, дозволяємо, тільки з умовою: якщо це виявиться неправдою, відразу всіх заводіїв буде заарештовано і віддано до суду... На місце прибуло багато цивільних начальників, озброєних солдатів. Початок зробив сам Владика. Він узяв лопату й очистив горбик над могилою, потім дав лопату солдатам, вони почали копати вглиб. Не встигли прокопати на глибину лопати, як усі провалились у воду!» Труна спливла на поверхню. «Страх охопив цивільну владу. Всі розбіглися. Владика з християнами раділи...»

Роздавши своє майно, включно з коштовною панагією, і давши на певний час обітницю мовчання, архієпископ з нареченим ім’ям Антоній прийняв велику схиму. Сталося це, імовірно, 1927 року. Після закриття Лаври, а потім і Китаївської пустині, схимник не залишив Київ. Професор Іван Никодимов у книжці «Спогад про Києво-Печерську лавру (1918—1943 р.)» пише: «Жив архієпископ на приватній квартирі, на Козловській вулиці. Славився він своєю надзвичайною простотою і сердечністю. Бували в нього люди найрізноманітніших поглядів та переконань, і владика всіх без винятку приваблював своєю надзвичайною чарівністю. Незмінно тактовний, гостинний господар і цікавий, усебічно ерудований співрозмовник, він умів захопити гостей, охоче прощаючи їм незручні моменти в поведінці, згладжуючи різкі вчинки і до всіх ставлячись із істинно християнською поблажливістю».

1930-го старця заарештували, але незабаром звільнили, заборонивши проживати в головних містах СРСР; однак він залишився у Києві. 13 березня 1933-го його знову заарештовують, з’являється справа «З обвинувачення гр. А.І.Абашидзе у злочині, передбаченому ст.ст. 54-10 і 54-11 КК УРСР» (антирадянська агітація і контрреволюційна діяльність. — О.С.). В «Анкеті обвинувачуваного» зазначено: Абашидзе Антоній Ілліч. Рік народження — 1857. Місце народження — село Веджини Сигнаського повіту Тифліської губернії. Професія — схимоархієпископ. Освіта — вища світська та вища духовна. Соціальне походження — з поміщиків. Майновий стан — нічого не маю». У старця було якесь посвідчення особи, в якому стояло вже схимницьке ім’я, а вік (щоб влада швидше дала спокій) мудро збільшений на десять років. Із цієї справи дата «1857» помилково потрапила і на могильну плиту. Насправді Абашидзе народився 12 жовтня 1867 р.

Протримавши старця в Лук’янівській в’язниці три з половиною місяці, його засудили до п’яти років концтабору, але через три тижні звільнили. Відтоді чекісти його більше не чіпали. Тоді, ймовірно, і поширилася чутка, нібито у старця є певна охоронна «кремлівська грамота», що утримує його на волі. Чутка ця дійшла до нас, здається, з кола о. Олексія Глаголєва. Не ставлячи під сумнів щирість людей, які переказують цю легенду, зазначимо: цілком імовірно, що якби якийсь контакт у період Громадянської війни між Сталіним і Абашидзе існував (скажімо, з приводу пом’якшення долі полонених армійських священнослужителів), то в 1920—30 роках це навряд чи стало б підставою для безпеки останнього.

Після звільнення схимоархієпископ продовжував правити таємні служби та висвячення. Старець вважався духовним главою київської групи катакомбної церкви. Є свідчення, що Антоній організував Грузинську катакомбну церкву і був її першоієрархом із 1926 р. до смерті.

1937 р. старець здійснив таємне відспівування екзарха України митрополита Київського Костянтина (Дьякова), закатованого у в’язниці, могилу якого дивом було встановлено на Лук’янівському цвинтарі.

Урок

Почалася війна. З дозволу окупаційної влади Лавра відкрилася 27 вересня 1941 р. Свободу православ’ю повернув один із найбільш амбіційних і людожерських режимів історії. «Під час німецької окупації Києва, — пише професор Никодимов, — він (Антоній) переселився до Лаври, яку дуже любив, і зайняв маленький будиночок колишнього охоронця Ближніх печер. У цьому будиночку для владики було відновлено знищену під час радянської влади церковку...»

Помер владика 1 листопада 1942 р. Його улюблені учні, заслані 1933 р. в Котлас, ієромонахи Михайло Любимов та Іоанн Смуригін зуміли колись передати йому вирізану з дерева панагію із зображенням ікони «Спас нерукотворний». Із нею його й поховали. На 74-му році життя помер, у свою чергу, і Сталін. На його похоронний кітель було прикріплено «Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці».

1961 р., за чергового правителя-богоборця, ченців із Лаври виселили, могилу старця закатали асфальтом. Хрущов боровся з культами на два фронти. Труну з тілом його попередника було таємно винесено з Мавзолею 31 жовтня 1961 р. і закопано біля Кремлівської стіни. Гранітне погруддя-пам’ятник там з’явилося 1970-го.

На відновленій 1991 р. могильній плиті схимоархієпископа Антонія викарбовано вірш із 111-го псалма Давида: «На пам’ять вічну буде праведник». Таким він шанується у Києво-Печерській лаврі, а отже, в усьому православному світі.

Абашидзе пройшов крізь усі режими, зокрема й найбільш нелюдські. Урок його життя бачиться в тому, що, власне, режими правління не мають значення! Усі вони, хоч і по-різному, але небезпечні для виконання головної справи життя — порятунку душі.