Іван Павло Великий: пастир, який навчив свою паству не боятися

Без нього комунізм не закінчився б, або принаймні це сталося б набагато пізніше і з великою кров’ю.

Лех Валенса

Не бійтеся! Відчиніть, відчиніть двері навстіж Христу! Відчиніть двері його спасенній владі, відкрийте їй кордони держав, економічні і політичні системи …дозвольте Христові промовляти до людини!

Іван Павло ІІ

За двадцять століть, протягом яких існує Престол святого Петра, лише четверо з 264 римських пап, які посідали його, удостоїлися (зрозуміло, що тільки після смерті) імені Великого. Лев І жив у V столітті, Григорій І — у V—VІ, Миколай І — у ІХ ст. І лише через тисячоліття з’явився ще один Великий Папа — наш сучасник Іван Павло ІІ. Він був римським понтифіком у 1978—2005 роках. А у червні 2001 року сотні тисяч українців могли бачити його, чути його слова в Києві та Львові.

Відвідання Биківнянського лісу на околиці Києва, де колись сталінські кати потай закопували свої жертви, не було передбачене офіційною програмою візиту Івана Павла ІІ в Україну. Відтак коло пам’ятного хреста зібралося тільки десятків зо два людей. І Папа пройшов буквально за метр чи два від автора цих рядків. Десяток метрів, які він мав подолати пішки від автомобіля до підніжжя хреста, були для Папи надзвичайно важкими. Іван Павло ІІ ледь-ледь, повільно переставляв ноги, руки його помітно трусилися, а каламутні очі мали такий вираз, ніби він не дуже добре розумів, де перебуває і що з ним діється. Я відчував тоді лише жаль і співчуття до цієї вже дуже немолодої і дуже хворої людини, в якої, на мить тоді здалося, усе вже в минулому. І лише обставини, чиясь воля примушують його витримувати навантаження, яких він не здатен нести вже суто фізично.

Але Папа врешті дістався до хреста і почав говорити. І раптом з-під сивих брів на мене глянули молоді гострі очі, сповнені внутрішньої сили та мудрості…

Як Кароль присвятив себе Богу

18 травня 1920 року в підгірському містечку Вадовіце неподалік Кракова в родині поручника Війська Польського Кароля Войтили та його дружини Емілії народилася третя дитина. Хлопчи­ка назвали Каролем-Юзефом. Перше ім’я він отримав зовсім не на честь батька, а на честь останнього імператора Австро-Угор­щини Карла І, який був змушений зректися престолу за півтора роки перед тим, друге — на честь Тимчасового начальника відродженої після 123 років небуття Польської держави Юзефа Пілсудського.

Кароль Войтила-старший походив із роду селян-гуралів (польські гуралі — аналог українських гуцулів) із села Чанєц. Але вже дід майбутнього Папи був сільським кравцем, кравецьким ремеслом заробляв собі на прожиття і Кароль Войтила-батько, доки не був 1900 року призваний до цісарсько-королівської Австро-Угорської армії. Після строкової служби Войтила залишився на понадстрокову, став унтер-офіцером, а через кілька років вислужився в офіцери. Під час Першої світової брав участь у боях з росіянами на Східному фронті, 1918 року зголосився до щойно створеного Війська Польського. 1920 року 41-річний поручник Войтила служив у Вадовіцькій повітовій команді поповнень (щось на кшталт нашого райвійськкомату), звідки 1928 року і пішов у відставку.

Мати майбутнього Папи Емілія, в дівоцтві Качоровська, народилася в Кракові в родині ремісника-римаря. Але її рід походив з села Михалова, неподалік Щебжечина, що на Холмщині. Можливо, на цьому ґрунтується твердження, що Емілія Качоровська була етнічною українкою. У багатьох українських джерелах, присвячених Івану Павлу ІІ, написано, що мати майбутнього Папи «як кажуть, була за походженням русинкою, як це тоді називалося» чи — безапеляційно — «чистокровною українкою». Пишуть навіть, буцімто сам Папа сказав у Римі якимсь українським прочанам (яким саме?), що його мама була українкою. Проте підтвердження цієї версії у жодному польсько- чи англомовному джерелі відшукати не вдалося. Отже, Емілія Качоровська могла мати українське коріння, а могла й не мати. Однак фактом є те, що вона народилася і все життя прожила на суто польських землях, була за віровизнанням римо-, а не греко-католичкою і вважала себе полькою, так само, як і її чоловік.

«Я син народу, засудженого сусідами на смерть, — писав через багато років Іван Павло ІІ. — Він вижив не завдяки своїй фізичній силі, а виключно завдяки культурі».

У день, коли народився майбутній Папа, 1-ша Кінна армія червоних прорвала фронт українських та польських військ південніше Києва. А в серпні 1920 року війська більшовиків стояли вже під Львовом та Варшавою. Створений у Білостоці польський «ревком» готувався перетворити всю завойовану Польщу на «радянську республіку». Над щойно відродженою дер­жавою нависла смертельна загроза. Проте внаслідок патріотичного піднесення найширших верств польського народу сталося «диво на Віслі», і більшовики зазнали поразки. Незалежна Польща вижила, але союзну їй Українську Народну Республіку було ліквідовано, а її землі — поділено між більшовиками та поляками. «Я народився під час війни, — згадував Іван Павло ІІ, — і хоча сам не можу тієї війни пам’ятати, відчуваю велику вдячність і захват щодо тих, хто цю війну виграв. 1920 року то було дуже важливо».

Єдиним джерелом доходів родини Войтил була батькова не дуже висока платня офіцера-тиловика, а згодом — пенсія. Відтак родина жила досить бідно, наймаючи дві кімнати в будинку купця-єврея Хаїма Баламута. І батько, і мати були дуже побожними, а Льолек (так скорочено звучало ім’я Кароль) змалку був міністрантом, прислужував у костелі. Льолекова мати тяжко хворіла і, коли йому було дев’ять років, померла. Ще через три роки заразився від пацієнтки скарлатиною і помер любимий брат Едмунд, молодий лікар, старший від Льолека на 14 років. Сестра Ольга померла немовлям ще до Льолекового народження. Відтак Кароль-старший і Кароль-молодший залишилися вдвох…

Льолек успішно закінчив початкову школу і вступив до гімназії. Був, здавалося, звичайним хлопцем-гімназистом. Але, як згадував через багато років один з його колишніх однокласників, у присутності Кароля хлопці не… матюкалися. Ні, він не забороняв їм того, не робив зауважень, просто вживати бридкі слова при Войтилі якось язик не повертався. Кароль був одним з найкращих учнів класу, проте мав кілька четвірок. Улюбленим його предметом була польська література. А ще дуже активно займався спортом — плавав, ходив на каное гірськими річками, захоплювався гірськими лижами та пішими походами у гори. У старших класах Кароль стояв на воротях аматорської польсько-єврейської футбольної команди містечка Вадовіце, капітаном якої був його найкращий друг єврей Єжи Клутер. А ще у Войтили-юнака з’явилося захоплення, яке, здавалося, могло стати справою його життя, — театр. Він грав головні ролі в аматорських спектаклях, здобув друге місце на воєводському конкурсі читців-декламаторів. У квітні 1938 року Вадовіцьку гімназію відвідав краківський архієпископ кардинал Адам Сапега. І вітальну промову чомусь доручили виголошувати школяру випускного класу Каролю Войтилі. Промова справила на кардинала таке враження, що той поцікавився, куди юнак піде навчатися після школи. «Ще не вирішив, — відповів Кароль. — Або на полоністику, або оберу собі акторське ремесло». — «Жаль, що ви не хочете поставити свої таланти на службу церкві», — зітхнув кардинал. Але, як згадував згодом Папа Римський, «на тому етапі життя моє священицьке покликання ще не дозріло, хоча багато хто з мого оточення припускав, що міг би піти до духовної семінарії».

А поки що юнак вступив на відділення полоністики Ягеллонського університету в Кракові. І жартуни-однокурсники причепили на дверях його кімнати папірець: «Кароль Войтила — святий-початківець». Батько переселився разом із Каролем до Кракова.

А через рік почалася Друга світова… Нацисти відразу закрили Ягеллонський університет, а всіх професорів вивезли до концтаборів. Аби уникнути відправки на примусові роботи до Німеч­чини, юнак мусив негайно знайти роботу. Він влаштувався підсобником на каменоломні хімічного заводу «Сольвей», а влітку 1941 року перейшов працювати уже на сам завод, теж некваліфікованим робітником. «З гордістю і вдячністю Богові кажу про це — випало мені чотири роки бути робітником», — згадував той час Папа. Водночас Войтила відвідував лекції з полоністики в підпільному університеті, писав вірші і п’єси та заснував разом зі своїм другом Мечиславом Котлярчиком підпільний Рапсодич­ний театр, у якому грав голов­ні ролі. Це вже був крок до профе­сійної сцени. Кароль не був підпільником чи партизаном. Але, згідно з людожерськими нацистськими законами, і відвідування занять у підпільному університеті, і робота в не зареєстрованому офіційно театрі були злочинами. «Щодня могли взяти з вулиці, кар’єру чи заводу і вивезти до концтабору, — згадував згодом Папа. — Неодноразово запитував себе: стільки моїх однолітків гинуло, а чому не я? Тепер знаю, що то не було випадковістю».

18 лютого 1942 року від серцевого нападу помер батько. І саме смерть останньої близької людини в поєднанні з усіма тими горем та злом, якими придушила поляків нацистська влада, стали для Кароля Войтили останнім поштовхом: він вирішив присвятити все своє життя боротьбі зі злом, що, як тоді здавалося, безальтернативно панувало у світі. Але обрав не шлях збройної боротьби, поборення зла насильством, як більшість його однолітків, а шлях любові — служіння Богові. Він вирішив стати священиком. За кілька місяців попередивши колег по театру, щоб на нього не розраховували, коли готуватимуть нові вистави, Кароль облишив вивчення полоністики й пішов на нелегальні теологічні студії того ж таки Ягеллонського університету. З серпня 1944 року, коли гестапо почало особливо жорстоко переслідувати католицьке духовенство, Войтила перейшов на нелегальне становище і разом з кількома найкращими семінаристами таємно оселився в палаці краківського архієпископа Адама Сапеги.

1 листопада 1946 року Кароль Войтила був висвячений на священика, а 15 листопада вирушив робити докторат у Домінікан­ському університеті «Ангелікум» у Римі.

Хто в домі господар?

18 травня 1969 року краківський архієпископ кардинал Кароль Войтила заклав наріжний камінь у підмурівок нового собору в Новій Гуті-Бенчицях. Ця пересічна, на перший погляд, подія, насправді була однією з найбільших перемог в усій двотисячолітній історії християнської церкви.

Польські комуністи, які прийшли до влади на багнетах радянських вояків, за 45 років свого володарювання і розбудови «народної» Польщі так і не змогли підірвати моральний авторитет церкви у своїй країні, витіснити католицький костел на маргінес духовного життя. У Польщі костел завжди був осередком морального спротиву комуністичній ідеології. «Атеїзм означає безбожництво, а отже — виховання без Бога. Стверджують, що то є вираженням поступу. Ми маємо щодо цього принципові сумніви, — публічно заявляв кардинал Войтила. — Не можу їх не висловити, коли промовляю в Освенцимі, у місці жахливого концентраційного табору, який також є — не забуваймо про те — плодом атеїстичного виховання. Ми знаємо з досвіду нашої найновішої історії, що без Бога і проти Бога не виховуються люди шляхетними. Натомість дуже часто виховуються такі люди, які створили Освенцим».

Нова Гута неподалік Кракова — перше і єдине в Польщі цілком нове, «соціалістичне» місто, що виникло навколо побудованого комуністами великого металургійного комбінату. Відтак питання побудови (чи не побудови) костелу в цьому «взірцевому» місті, яке мало стати моделлю нової, «по-справжньому» соціалістичної (а відтак — атеїстичної) Польщі, стало принциповим. Ішлося вже не тільки про задоволення релігійних потреб робітників-металургів та членів їхніх родин, а й про те, «хто в Польщі господар». Перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії Владислав Гомулка заприсягнувся, що костелу в Новій Гуті не буде ніколи…

Боротьба тривала довгі роки. На боці комуністів був весь арсенал авторитарної держави: робітників, котрі самі чи навіть члени їхніх родин брали участь у мирних ненасильницьких акціях протесту проти заборони будівництва костелу, позбавляли премій, переводили на гіршу роботу, знімали з квартирної черги. Студентів відраховували з інститутів. Активістів залякували спецслужби. На боці архієпископа Войтили був лише моральний авторитет. «Завдяки Папі (майбутньому. — О.П.), — писав згодом особистий друг Івана Павла ІІ кардинал Тадеуш Перонек, — люди зрозуміли, що їм бракує не лише хліба, а й неба». А 1970-го, наступного року після закладення костелу в Новій Гуті, внаслідок масових народних виступів проти соціалізму влада комуністів у Польщі захиталася. Гомулка змушений був піти у відставку.

Як же сталося, що за два десятиліття молодий священик визрів на духовного лідера польської нації?

Він провчився два з половиною роки в Римі, захистив дві дисертації — «Доктрина віри в діях святого Івана від Хреста» і «Оцінка можливостей обґрунтування християнської етики на принципах системи Макса Шелера», викладав християнську етику — спершу на теологічному факультеті свого рідного Ягеллонського університету, а після закриття факультету комуністами — в Люблінському католицькому університеті, куди їздив пару разів на тиждень із Кракова. Викладав він аж до обрання Папою, будучи вже і єпископом, і кардиналом. Писав і видавав збірки віршів та п’єси. І були вони аж ніяк не дилетантськими. Досить сказати, що за мотивами п’єси молодого священика «Перед крамницею ювеліра» в Голівуді зняли успішний фільм. Але основним змістом його життя було священицьке служіння. Кілька років отець Войтила очолював парафію св. Флоріана в університетській дільниці Кракова. Більшість його парафіян становили студенти. Він не лише правив Службу Божу, а й став для молоді духовним лідером. Священик постійно ходив зі студентами в туристичні походи, сплавлявся разом із ними на байдарках польськими річками, катався на гірських лижах. Служби безпеки комуністичної держави були надзвичайно незадоволені такою «надмірною» активністю панотця, тому в походи Войтила вирушав у мирському одязі, і на світлинах можна бачити священика в шортах та футболці. Як результат його багаторічних відвертих дискусій із молоддю 1960 року вийшла книжка «Любов та відповідальність», у якій ішлося про плотське кохання і навіть про статевий потяг, що було безпрецедентно для книжки єпископа. Адже ще 1958 року отець Кароль був висвячений на єпископа, 1964 року став краківським архієпископом, а 1967 року — кардиналом. Звістку про це він отримав під час походу, в горах, де, за його словами, «зникає безладна метушня міста, панує тиша безмірного простору, яка дозволяє людині почути внутрішнє відлуння голосу Бога».

Після отримання червоної кар­динальської шапки один із вір­них публічно запитав його: «Чи достойно кардинала кататися на гірських лижах?» — «Я принизив би свій високий сан, якби катався погано, — відповів владика. — Але я катаюся дуже добре, отож жодної проблеми немає». То був, звичайно, жарт, один із про­явів чудового почуття гумору майбутнього Папи. Якщо ж серйозно, то святий отець не розумів і не сприймав погляду, що справжній віруючий повинен замкнути себе в чотирьох стінах. «Сонце і зірки, вода і повітря, рос­лини і тварини — то дари, якими Господь прикрасив помешкання для людини, при­готоване на Землі», — писав він.

На початку 1960-х Войтила став ініціатором листа-звернення польських єпископів до своїх німецьких колег. «Пробачаємо і просимо пробачення» — такою була головна теза цього звернення. На той час не минуло і двох десятиліть після жахів Другої світової. Багато хто в Польщі, навіть серед віруючих, не міг припустити думки, що поляки мають вибачити німцям злочини нацизму. Тим більше неприйнятною здавалася думка, що поляки можуть просити вибачення у німців. На радощах комуністична влада організувала відкритий лист робітників заводу «Сольвей» із засудженням слів свого колишнього товариша.

«Пробачення — це сила великої любові. Пробачення — це не слабкість. Пробачення не означає відмови від правди і справедливості. Означає: вимірювати правду і справедливість у дусі Євангелія», — такою була відповідь єпископа.

У жовтні 1962 року єпископ Войтила брав участь у роботі ІІ Ватиканського собору і вразив дуже багатьох отців церкви своєю кипучою енергією, працьовитістю та здатністю продукувати неординарні ідеї стосовно будь-яких проблем церковного життя.

Слуга слуг Божих

«Папа Римський, глава Като­лицької Церкви, єпископ Римський, вікарій Ісуса Христа, нащадок князя апостолів, Верховний понтифік Вселенської Церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, верховний правитель Держави-міста Ватикан, слу­га слуг Божих». Такий пишний титул Кароль Войтила отримав 16 жовтня 1978 року. Але най­ближче до серця він узяв саме останні слова з цього розлогого переліку — «слуга слуг Божих».

Іван Павло ІІ (а саме таке ім’я обрав собі новий Папа) став першим римським понтифіком-неіталійцем за 455 років і взагалі першим в історії Папою-слов’янином.

Новий Папа рішуче відмовився від практично всіх зовнішніх ознак величі, традицій та двірського етикету, які формувалися протягом багатьох століть і робили римського понтифіка таким собі ідолом, чимось середнім між живою людиною та Богом. Він категорично відмовився користуватися папським паланкіном — критими носилками, в яких в урочистих випадках протягом століть носили його попередників; не дозволив провести багатогодинний урочистий процес коронації, майже ніколи не одягав папську корону — тіару, рішуче заборонив цілувати не тільки свій черевик, а й руку. Незабаром після обрання новий Папа відвідав Польський колегіум у Римі. Попри заборону, один із єпископів став перед ним на коліна і поцілував Івану Павлу ІІ руку. У відповідь Папа… своєю чергою, став на коліна перед цим єпископом і поцілував руку йому. Присутні князі церкви відреагували здивовано-обуреним шепотом. Папа обернувся до них і гостро запитав: «А що, не маю права?»

В останні роки свого життя, коли Іван Павло ІІ довго і тяжко хворів, він не вимагав, щоб лікарі лікували його у Ватикані, як усіх його попередників, а лягав до клініки Джемеллі. Жартома називав цю клініку Ватикан-ІІІ (Ватиканом-ІІ була його літня резиденція Кастель Гандольфо, де він наказав побудувати плавальний басейн, що, до речі, викликало нарікання, що він «принижує свій маєстат»).

Він завжди виходив до людей після своїх щотижневих проповідей з балкона на площі Святого Петра, спілкувався з віруючими. «Одного разу в садах Ватикану можна було спостерігати, як Його Святість танцював з наркоманами, — згадує кардинал Перонек. — Звідки взялися там наркомани? Він був переконаний, що це люди з проблемами. А якщо є проблеми, то до кого ж людям іти, як не до свого духовного пастиря?»

Ще в перші роки свого понтифікату Іван Павло ІІ отримав прізвисько «Літаючого Папи». На відміну від усіх своїх поперед­ників, які практично ніколи не залишали Рима, Іван Павло ІІ постійно здійснював апостольські подорожі до віруючих у різних країнах. За 26 із половиною років свого понтифікату Папа здійснив 250 пастирських поїздок, у тому числі 164 закордонних, відвідав 1022 міста, провів загалом за межами Рима 822 доби. І в кожній країні він звертався до вірних їхньою рідною мовою — чи казав кілька слів, а чи читав цілу проповідь мовою країни. Він робив усе можливе, щоб наблизити християнство взагалі і католицьку церкву зокрема до людей, якомога повніше задовольняти їхні духовні потреби. Іван Павло ІІ увійде в світову історію, як великий екуменіст — він робив усе, щоб налагодити контакти і взаєморозуміння з іншими християнськими церквами — протестантами, православними. Він став першим Папою, який відвідав мусульманську мечеть та іудейську синагогу.

Іван Павло ІІ ніколи не боявся визнавати гріхи та помилки — і свої особисто, і своєї церкви. 12 березня 2000 року він видав спеціальну енцикліку (папське послання) «Про гріхи католицької церкви». «Католицька церква ввійшла у ХХІ століття з проханням вибачити їй те зло, винуватцем якого вона була протягом усього часу свого існування», — писав Папа. Іван Павло ІІ просив «вибачити та простити» хрестові походи, інквізицію, переслідування євреїв, терпимість до рабства, поділ християнського світу. Як же відрізняється цей підхід від позицій деяких інших великих християнських церков, чиї пастирі ще й досі, здається, живуть у середньовіччі, вважаючи тільки своє віровизнання «єдино істинним» і ненавидячи решту християн!

Водночас Іван Павло ІІ залишався дуже жорстким і непоступливим, коли був упевнений у своїй правоті. Так, незважаючи на думку багатьох кардиналів, він не пішов на жодні компроміси, різко засудив і врешті зборов так звану «теологію визволення» — таку собі суміш християнства й марксизму, дуже популярну в багатьох країнах Латинської Америки у 70—80-х роках минулого століття, відлучив від церкви католицького священика Ернесто Карденаля, який, попри заборону Папи, став міністром у марксистському уряді нікарагуанських сандинистів. Він був і до кінця життя залишався непримиренним у питаннях про неприпустимість абортів, контрацепцію, неможливість висвячувати жінок на священиків, збереження целібату (заборони одружуватися для католицьких священиків), послідовно виступав проти гомосексуальних шлюбів та евтаназії.

Убити Папу

13 травня 1981 року Іван Павло ІІ, як завжди після проповіді, вийшов у натовп віруючих на площі Святого Петра. Раптом пролунало кілька пострілів. У Папу влучили дві кулі — у живіт та в руку. Операція у клініці Джемеллі тривала більше п’яти годин. Іван Павло ІІ дивом залишився живим. І першими його словами після того, як він очуняв від наркозу, були: «Що з тим юнаком?» — «З яким юнаком?» — не зрозумів лікар. — «Ну з тим, що стріляв у мене… Чи не сталося з ним чогось поганого?» Першим поривом Папи, який був на волосину від смерті, стала турбота про те, щоб не вбили його потенційного вбивцю!

Але терориста було затримано. Ним виявився член турецької ультранаціоналістичної ісламістської організації «Сірі вовки» Мехмет Алі Агджа. Проте в ході слідства з’ясувалося, що керівництво «Сірих вовків» і гадки не мало вбивати Папу, турок став лише виконавцем, а організатором замаху були спецслужби Болгарії, найвірнішого сателіта СРСР. Проста логіка дозволяла дійти висновку, що і в цьому випадку за спиною Софії стоїть Москва. Але тоді таку версію довести не вдалося. І лише через чверть століття, 2006 року, вже після смерті Івана Павла ІІ авторитетна комісія, створена урядом Італії, оприлюднила свої висновки. Вона вважає доведеним, що наказ убити Папу віддав особисто Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, а політ­бюро ЦК на таємному засіданні одноголосно (включно з майбутнім «батьком перебудови» Михайлом Горбачовим) схвалило це рішення.

Чому ж московські комуністи так злякалися Папи-поляка, що аж пішли на ризик організації скандального терористичного акту?

Однією з перших апостольських поїздок Івана Павла ІІ після обрання Папою стала подорож у Польщу 2—10 червня 1979 року. Довгих сім місяців комуністична влада Польщі опиралася цій поїздці, але зрештою все ж таки була змушена поступитися. Папа тоді тріумфально об’їхав усю країну, і в кожному місті його зустрічали сотні тисяч, а то й мільйони людей. І хоча жоден із каналів польського телебачення не показував тих незліченних натовпів через категоричну заборону влади, поляки вперше за десятиліття відчули себе вільними людьми. «Не бійтеся! Відчи­ніть, відчиніть двері навстіж Христу!», — закликав Іван Павло ІІ свою паству в перший же день свого понтифікату. І поляки перестали боятися. Через рік, влітку 1980 року, в Польщі з’явилася перша в комуністичних країнах по-справжньому незалежна профспілка «Солідарність». Неза­баром у Польщі запанувало фактичне двовладдя. Загроза комуністичній владі стала абсолютно реальною не лише на батьківщині Папи, а й в усіх інших країнах—сателітах СРСР. Лише запровадження у Польщі в грудні 1981 року військового стану, створення такої собі хунти латиноамериканського взірця дозволило на кілька років відсунути неминучий крах «світової системи соціалізму». А замах на Івана Павла ІІ був спробою фізично усунути духовного лідера та натхненника мирного демократичного руху опору комуністичній владі у Східній Європі. Не вдалося. І у квітні 1990 року, приїхавши до Праги, Іван Павло ІІ зміг проголосити: «Новітню Вавилонську вежу зруйновано». Владі комуністів настав кінець.

Україна, поцілована Папою

23 червня 2001 року Іван Павло ІІ, вийшовши з літака в Борисполі, став навколішки і поцілував українську землю. Цей його жест не був унікальним. Ще 1948 року, коли молодий священик Кароль Войтила отримав свою першу парафію у польському Неговіце і йшов через лани до цього села, ввійшовши у його межі, він схилив коліна і поцілував землю. Так само чинив він, уже ставши Папою, під час кожної пастирської поїздки до кожного міста, до кожної країни. Але, попри всю звичність, «неоригінальність» цього вчинку Івана Павла ІІ, Україна, поцілована Па­пою, стала після його візиту все ж таки трохи іншою країною. На­магання деяких українських оглядачів надати самій постаті Папи, а також його візитові в Ук­раїну якихось містичних (як­що не демонічних) рис могли викликати лише посмішку, але п’ятиденне перебування Івана Павла II на українській землі, як збільшувальне скло, унаочнило деякі процеси, що відбувалися в соціальному, духовному і політичному житті України, і стало каталізатором для частини їх.

Візит Івана Павла II в Україну, безумовно, не був рядовою подією для нашої країни, але він не став і буденною поїздкою для самого «Папи-мандрівника». Іван Павло II сам надавав цьому паломництву особливого значення. Західні оглядачі порівнювали його з «проривним» візитом на комуністичну Кубу 1998 року.

Після краху СРСР і до поїздки в Україну Папа неодноразово відвідував терени «імперії зла», що розпалася, — він був у всіх трьох країнах Балтії, в Грузії. Проте про паломництво в Україну Папа, за його власними словами, молився багато років. Головною перепоною на шляху папського візиту в Україну була вкрай жорст­ка позиція з цього питання Російської православної церкви та її української філії — Укра­їнської православної церкви Московського патріархату. Москов­ська патріархія, яка добилася, щоб у Росії на законодавчому рівні усі віровизнання було поділено на «чисті» («традиційні») і «нечисті» («нетрадиційні»), звісно ж, із наданням істотних юридичних привілеїв «чис­тим» конфесіям на чолі з православ’ям, уза­галі, м’яко кажучи, обережно ставиться до діалогу з іншими християнськими конфесіями, а з католиками — особливо. Візит же Папи на «периферію» їхньої «канонічної території» — в Україну, без попереднього відвідання Москви, РПЦ взагалі сприйняла як вик­лик. Протягом багатьох років Іван Павло II відкладав своє паломництво в Україну, намагаючись не «провокувати» Москов­ську патріархію.

Рішення Івана Павла II все ж таки відвідати Україну, попри рішучі заперечення і протидію Російської православної церкви, означало, що один із найвидатніших (якщо не найвидатніший) духовних лідерів Заходу зважився проігнорувати претензії Москви на Україну як на зону свого «виключного впливу».

Вся поведінка Папи протягом візиту, всі його проповіді, промови, виступи та репліки стали, з політичного погляду, однією великою демонстрацією повної підтримки незалежності України, її збереження та розбудови як самостійної держави. Чого вартий був хоча б факт, що до українців Папа звертався виключно українською мовою. І то майже без акценту. Просто неможливо уявити собі ієрарха, скажімо, Російсь­кої православної церкви, який би, не народившись і ніколи не живши в Україні, потрудився б вивчити мову такого близького, такого братнього народу. Зреш­тою, просто зважився б говорити цією мовою, якби якимось дивом знав її.

«Україна має виразне європейське покликання», — підкреслив Папа, ніби підштовхуючи політичну еліту країни у бік За­ходу. А прес-секретар Святій­шого Отця Хоакін Наварро-Вальс на запитання російського журналіста, чи став Іван Павло II після приїзду до Києва ближчим до візиту в Москву, майже відрубав: «Святий Престол не розглядає паломництво Папи в Україну у зв’язку з можливим візитом до Москви. Ця велика країна з майже 50-мільйонним населенням сама по собі варта найбільшої уваги».

Тогочасна українська влада на чолі з Леонідом Кучмою намагалася максимально використати дивіденди від візиту Івана Павла II в Україну, домогтися, щоб відблиск Папиної слави впав і на неї. Прагнення деяких українських політиків та релігійних діячів проштовхатися ближче до Папи, розжитися сюжетною фотокарткою на тему «Я і Іван Павло II» інколи видавалися просто непристойними.

І, незважаючи на це, враження, що Папа дав себе використати для розбудови іміджу тих чи інших українських політиків, не склалося. Ця стара, втомлена і хвора людина поводилася з величезним тактом і водночас із величезним почуттям власної гідності. І якимись майже непомітними штрихами та поворотами своєї поведінки цілком ясно дала зрозуміти, що приїхала в Україну не в гості до якоїсь конкретної особи, а до всіх...

Втім, у Києві та у Львові Івана Павла II приймали по-різному. Сто п’ятдесят тисяч на аеродромі «Чайка» в Києві 24 червня і півтора мільйона на (і довкола) Львівського іподрому при вулиці Стрийській 26 червня. Та ще шістсот тисяч молоді коло церкви Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові — без перебільшення, вся Галичина зібралася в той день у Львові.

Цілком різною була також атмосфера, що панувала на київ­ському аеродромі та львівському іподромі. Більшість киян усе ж таки прийшла з цікавості, і кожен стояв сам по собі чи разом зі своїм невеликим товариством. У Львові ж безкрає море людей почувалося єдиним цілим. Тоді склалося враження, що Галичина знову прокидається, що знову від­роджуються могутні сили, розсмоктані, розтягнуті нечистими і непрофесійними політиками, принизливими економічними негараздами, втратою віри в те, що в державі справді можна щось зробити; що галичани шукають харизматичного лідера, людину, за якою можна йти. Через років зо два з’ясувалося, що прокинулася не лише Галичи­на.

Папа, за його власними слова­ми, приїхав в Україну «з любов’ю і пошаною до православних братів». І він сам, і його оточення, і католицькі ієрархи України (як західного, так і східного обряду) одностайно стверджували, що цей візит принесе, приносить, уже приніс якісно новий рівень взаєморозуміння між католиками та православними в нашій країні. Такої ж думки дотримувалося і керівництво Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви.

Попри справжню істерію, яку намагалися викликати в суспільстві ієрархи української філії РПЦ, великими успіхами вони похвалитися не змогли. Навіть за «най­оптимістичнішими» для РПЦ соціологічними дослідженнями, до візиту Івана Павла II в Україну негативно ставилося не більше 8 відсотків населення. Більшість же українців цей візит вітала.

* * *

Іван Павло ІІ помер після тяжкої і тривалої хвороби 2 квітня 2005 року. І чи не весь світ завмер у жалобі. Понад 4 мільйони людей, у тому числі більше одного мільйона з самої Польщі, приїхали тими днями до Рима. Люди стояли по 13 годин у черзі, щоб віддати останню шану своєму пастирю. А за півроку перед тим і через три роки після візиту Івана Павла ІІ в Україну сталася помаранчева революція. І, попри всі розчарування діями наших помаранчевих лідерів у післяреволюційні роки, ніхто з тих, хто стояв у морозні дні 2004 року на київському Майдані, ніколи не забуде відчуття внутрішньої свободи, власної гідності та любові, які переповнювали їх тоді. Важко це обґрунтувати логічно, але внутрішньо я переконаний, що якби не Іван Павло ІІ, помаранчевої революції, принаймні в такому вигляді, як вона сталася, не було б.