ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЗАЯВИ

Ця заява потрапила до мене через рік після її подання. У січні 1984-го на порозі нашої квартири в Києві незнайомець притишено назвався — Анастазіюс. Я згадала: на особистому побаченні у Барашівському таборі (травень 1983-го) Юрко назвав це ім’я: «Ще один гарний чоловік виходить із табору — Анастазіюс Януліс...» Тоді ж, на побаченні, він розповів про свою нову політичну заяву — до 50-річчя голоду, — переказав її зміст.

Януліс не затримувався. Я відразу розкрила залишений ним тюбик зубної пасти, обмила поліетиленовий балончик, що випав із нього. Так і є — Юрковим почерком його заява. Швиденько — перекласти російською (через Москву матеріали на Захід ідуть тільки російською), виготовити ще один балончик: Богдана, наша донька, має кілька днів шкільних канікул, завезе його до Харкова; харків’янка Олена Анцупова (її чоловік, історик Євген Анцупов — барашівець із 1981-го) переправить до Москви — сама або через подругу, дружину відомого в західних колах дисидента психіатра (і теж багаторічного в’язня) Анатолія Карягіна, у Галини є виходи на західних кореспондентів.

Усе сталося швидко і без збоїв: ближче до літа 84-го Юркова заява прозвучала по українській «Свободі». Щоб уявити собі, чим був зміст цієї заяви у час її написання, як він «звучав» для влади в СРСР і навіть для зарубіжної громадськості, треба згадати політичну реальність 1983 року, ставлення радянського керівництва (і Заходу) до проблеми голодомору в Україні.

Опубліковані останніми роками матеріали Ст. Кульчицького, Дж. Мейса, збірник документів визначної діячки українського жіночого руху Мілени Рудницької (Львів, 1998) засвідчують: у Радянському Союзі саме поняття «голод 33-го» було табуйоване (ось чому так лютився Юрків слідчий, коли мова на моїх допитах торкалася голоду!)

«He було ніякого голоду! Мали місце «продовольчі труднощі на почату 30-х років», — саме так дозволила собі означити «явище» партійно-державна українська влада 1983 року, коли на Заході теж почала руйнуватися піввікова стіна кон’юнктурного замовчування і українознавчі центри США та Канади уперше змогли провести наукову конференцію з проблем голодомору.

Минуло ще кілька років, поки в ювілейній доповіді В.Щербицького (1987) уперше, уже в розпал горбачовської перебудови, було вимовлено слово «голод».

Заява Ю.Бадзя, адресована голові Президії ВР УРСР О.Ватченкові, — не просто нагадування «політичному керівництву Республіки», а чітка політична оцінка державного злочину проти українського народу. Бадзьо виконував свій громадянський обов’язок і моральну заповідь — не перемовчувати злочини.

А того-таки січня 1984-го, після поїздки до Харкова, ми пішли з Богданою до Євгена Сверстюка. Лише пару місяців тому він повернувся після 12 років ув’язнення до Києва.

Пізнього вечора, коли Євген проводжав нас засніженою безлюдною стежкою до метро, я розповіла йому про Юркову заяву. Євген зауважив: «Коли у вас наступне побачення? Ви повинні зорієнтувати Юрка: не можна зараз писати такі речі, тим паче надавати їм гласності. Люди в таборах утрачають відчуття реальності. Юркові залишилося трохи більше двох років табору, а одна така заява — це нові п’ятнадцять! Приклад Валерія Марченка перед очима. Як ви матимете текст цієї заяви, надійно її законсервуйте, хай чекає до кращих часів. А Юрка серйозно застережіть».

Я промовчала: і про те, що заява вже була в мене, і про те, що я власноручно (і власним почерком) пустила її «в світ». І навіть вислухавши Євгена — усе розумно і правильно каже (якби не Горбачов — так би й сталося), не пожалкувала: тут ми з чоловіком однодумці, він знає, що треба так реагувати, а я знаю, що світ має чути такий голос з України. «Долі не обирають», казав Василь Стус. Чи обирають?

...У 2000 році д-р Олександр Скоп привіз нам зі свого американського далека вирізку з газети «Українські вісті» за 23 вересня 1984 року, де на всю ширину першої сторінки заголовок великими літерами: ЮРІЙ БАДЗЬО. ВЛАДА ВІДПОВІДАЛЬНА ЗА ГОЛОД В УКРАЇНІ.

Голові Президії Верховної Ради УРСР Олексієві Федосійовичу Ватченкові

Зважаючи на офіційне, ще й нині, ставлення до події, про яку йтиметься далі, уважаю своїм громадянським обов’язком нагадати Вам і в Вашій особі всьому політичному керівництву Республіки, що наш народ п’ятдесят років тому пережив чи не найстрашнішу трагедію у своїй історії — голод 1933 року. Існує думка, що внаслідок голоду загинуло шість-вісім мільйонів українців. Кажу «існує думка», бо в радянській літературі як науковій, так і публіцистичній, даних про це немає. Більше того, у нашому суспільному житті цю масштабну історичну подію оточено глухою мовчанкою вже протягом півстоліття; на неї накладено політичне табу. Це вищою мірою аморально й потворно — забувати невинно загиблих, убивати в народі пам’ять про пережите, затирати в його історії цілі сторінки.

Безперечно, голод 1933 року в Україні має виразне політичне забарвлення. І саме тому державна влада не повинна мовчати. В іншому разі вона бере на себе повну політичну відповідальність за події. Звернімо увагу, що для «розсекречення» голоду 1933 року політична логіка формально не стоїть на перешкоді, адже сталінізм, справжнього винуватця трагедії, офіційно засуджено.

Закликаю Президію Верховної Ради Української РСР перейнятися почуттям морального обов’язку, вшанувавши нарешті, уперше за півстоліття, пам’ять мільйонів трагічно загиблих невинних людей. Пропоную прийняти ухвалу на державному рівні: навесні, наприклад, у березні, у пам’ять жертв голоду провести Всеукраїнський вечір жалоби, один із днів цього місяця, скажімо, третю неділю березня, проголосити Днем національної жалоби і відзначати його щорічно; спорудити пам’ятник у сільській місцевості, яка найбільше постраждала від голоду; забезпечити наукове дослідження події, гідної також високого мистецького втілення.

Публічне відзначення трагедії 1933 року було б не лише виявленням морального почуття й політичного розуму. Воно означало б, що сучасне керівництво Республіки дійсно відмежовується від політики сталінізму і несе відповідальність перед українським народом за його історичну пам’ять — надійну опору нашого майбутнього.

22 січня 1983 року

Мордовія, політтабір, Бадзьо Юрій Васильович