ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ПРИСТРАСТІ

Усе, що написано чоловіками про жінок, має викликати недовіру, бо чоловіки звичайно виступають водночас як судді і як позовники.

Пулен де ля Барр

Життєвий шлях Луїзи Саломе, однієї з найцікавіших і найзагадковіших постатей кінця ХІХ — початку ХХ століть, відбувся як послідовність зустрічей, а її доля нерозривно пов’язана з долями велетів європейської культури. Однак письменниця увійшла в історію, швидше, як тінь від світочів, а не як самостійна філософська одиниця. Водночас, на думку більшості біографів, саме вона була прообразом сильного та волелюбного Заратустри Ніцше, відомо, що вона працювала над віршотворною формою Рене Марія Рільке, а Фрейд зобов’язаний їй деякими відкриттями у площині психоаналізу. Вона була предметом захоплення цілого інтелектуального покоління, але водночас мала затятих недругів — таких як сестра Ніцше Елізабет, ревнощі якої призвели до тиражування брудних пліток навколо імені емансипованої та байдужої до «суспільного» погляду жінки. Хоча Лу Саломе ніколи не вважала себе феміністкою, її неординарний інтелект і ерудиція, гарячкова цікавість до питань політики та літератури були самобутнім протестом проти ретроградності світобудови. В шухляді стола Лу ховала фотографію Віри Засулич, яка підстрелила градоначальника Трєпова, а після виправдання судом присяжних була винесена на плечах радісним натовпом. Коли Лу з матір’ю перебралися до ліберального Цюріху, то мало не взяли участь у студентській демонстрації, влаштованій на підтримку вбивства царя Олександра II.

Луїза, дочка генерала Густава фон Саломе, народилася в Петербурзі 12 лютого 1861 р.

Зустріч із священиком Гійо, що ознайомив юнку з працями Руссо і французьких моралістів, Канта і Спінози, відчиняє двері у світ філософії, вивчення якої посяде значне місце в її житті. Але їхні заняття тривали недовго, оскільки пастор, як на гріх, закохався в Луїзу, що спонукало її матір послати дитину навчатися у Швейцарію.

1882-го дочка з матір’ю переїжджають до Риму, де Луїза потрапляє в інтелектуальний осередок, що гуртувався навколо дому Мальвіди фон Майзенбуг. Там вона познайомилась із молодим філософом-моралістом Паулем Ре та його другом Фрідріхом Ніцше, які стрімголов закохалися в «ту молоду росіянку». На той час уже було опубліковано кілька книг Фр. Ніцше, в тому числі «книгу-кентавр» «Народження трагедії», памфлет «Про користь і шкоду історії для життя» та «Шопенгауер як вихователь». Він перебував лише біля підніжжя слави, але не сумнівався у своїй особистій геніальності, а тому пропонує красуні з Росії руку і своє марнославне серце.

Однак Луїза не воліла такого фіналу, насправді вона «почувала глибоку відразу до шлюбу взагалі». Зі свого боку, вона запропонувала щось на зразок комуни, у якій молоді особи жили б разом. Пауль Ре спочатку сумнівався, але не Ніцше, який давно мріяв про таку спілку. В 1870-му він пробував заснувати філософський семінарій, у якому його молоді друзі — Роде, Герсдорф, Дейссен, Овербек і Ромундт — могли б збиратися і жити разом, вільні від праці та адміністративного примусу, і під керівництвом кількох учителів обговорювати проблеми сучасності. Проти реалізації епатуючого задуму в обох випадках постало все їхнє оточення, а це була занадто серйозна перепона.

«Я з подивом відкрила для себе, наскільки ідеал свободи може пригноблювати реальну свободу особистості: щоб слугувати її пропаганді, цей ідеал ретельно намагається уникнути будь-якого непорозуміння, віддаючи перевагу будь-якій «фальшивій подобі», — писала Саломе у філософському трактаті «Досвід дружби», в основу якого лягли стосунки «троїстого союзу». Ніцше наполягав на тому, щоб сфотографуватись на пам’ять про нездійснений проект на тлі однієї з Альпійських вершин під назвою Юнгфрау (у перекладі — молода, або незаймана дівчина). На першому плані Пауль Ре з Фрідріхом Ніцше, запряжені у візок, у якому сидить Лу, тримаючи в одній руці віжечки, а в другій батіг і поганяючи ним філософів. «Ніцше взявся за це особисто, завзято простежуючи за всіма нюансами, що мали бути зображені: наприклад, маленький (навіть занадто) віз, претензійна деталь — гілка бузку, що прикріплювалася до батога і т.п.».

Упродовж тривалого періоду Луїза і Фрідріх розважалися багатогодинними дискусіями. «Дивно, але наші розмови блукали в прірвах та нетрищах, куди заносить інколи поодинці, щоб можна було осягнути глибочінь. На прогулянках ми обирали непрохідні стежки, і якщо нас чули, то думали, мабуть, що це балакають два дияволи». Два «дияволи» в Таутенбурзі розмовляли про таємницю сили, інколи перериваючи балачку невинним поцілунком.

Вони залишили в житті одне одного глибокий слід, отож відразу після їх розриву він створить свій програмний твір — «Так казав Заратустра», а вона — есе «Фрідріх Ніцше у дзеркалі його творчості». У цьому творі Лу писала про Ніцше як про філософа-мемуариста: «Адже, по суті, він думав, і писав лише для себе, і лише себе змальовував, обертаючи своє внутрішнє «я» в абстрактні думки». Ніцше, своєю чергою, погоджувався з цією думкою у праці «По той бік Добра і Зла» таким чином: «З часом я зрозумів, чим досі була кожна велика філософія, — сповіддю її засновника, несамовитими мемуарами». Манера самої Лу абсолютно відповідає накресленій концепції. Всі її праці автобіографічні, але водночас наповнені глибокими роздумами, отож на перший план виходять сміливі висновки, художні образи й аналіз людської психіки, а не конкретні події та особи, що задіяні в оповіданні лише як матеріал для дослідження.

Одне слово, Луїза відмовилася від кохання Ніцше і Ре, а також відмовила сходознавцю Андреасу, за якого, втім, вийшла заміж одразу після його спроби застрелитися на її очах. Цей крок відштовхнув від неї двох перших. Ніцше зробився несповна розуму, а Ре від’їхав у Челерину, що у Верхньому Енгандині, де лікував бідняків, та якось під час прогулянки в горах зірвався й розбився на смерть.

Лу заявила чоловікові, що не хоче мати дітей, отож інтимні стосунки їм ні до чого, і тут-таки віддалася палкій пристрасті до Георга Ледебурга. То був поважний політичний діяч, член німецької соціал-демократичної партії. Саме йому судилося щастя ознайомити тридцятирічну діву з таємницями сексу. «Хочеш, я розкажу тобі, що сталося зі мною упродовж цього часу?» — запитала вона одного разу свого чоловіка. Швидко, без вагань, не даючи зронитися іншому слову, він відрізав: «Ні». «Відтоді між нами і тим, що нас пов’язувало, нависнуло тяжке, затяте мовчання, якого нам ніколи вже не вдалося подолати». Зрештою, вона відмовилася від кохання, — хоча навряд чи заради вірності дивному, овіяному таємницею шлюбу з Ф.Андреасом.

Хоча тіло вже пізнало пестощі коханців, серце Луїзи розтопилося лише в обіймах гарячого і юного Рене Рільке (згодом вона змінить його ім’я на Раймона). Релігійна сексуальність цього молодика вигідно відтінювалася в її очах поетичним поривом молодого духу. Знову вона залишає чоловіка на самоті й утікає з Рене-Раймоном на «Родинку» — так по-російськи вона назвала роман, присвячений Росії.

Ровесниця царського декрету про скасування кріпаччини, Луїза вважала свободу найвищою людською цінністю. Їй не була властива зарозумілість шляхетної дівулі у ставленні до представників інших станів, навпаки, Лу захоплювалася поєднанням простоти і глибокодумності у висловлюваннях селян. На сторінках своїх мемуарів Лу пригадує потішну сцену, що трапилась під час відвідин нею разом із коханим і поки що маловідомим поетом Рільке Третьяковської картинної галереї: «… з нами поруч опинилася група селян. Перед великою картиною «Стадо на пасовищі» один із них незадоволено промовив: «Подумаєш, корови! Мало ми їх бачили?» Інший хитромудро заперечив: «Вони тому й намальовані, щоб ти їх побачив… Ти любити їх маєш, ось чому вони намальовані, бач який. Любити маєш, а тобі, бач який, і діла до них нема». Вірогідно, сам здивований своєю відповіддю, чоловічок поглянув на Раймона, що стояв поруч. Треба було бачити, як відреагував Раймон. Він уважно подивився на чоловічка і відповів із поганою вимовою: «Тобі це знати». За мотивами мандрівки в країну дитинства Луїзи Рільке видасть збірку «Часослов».

Щасний, хто відає: кожна мова

несказанне таїть,

кому та велич сяйно-казкова

душу може впоїть.

Отож коли зусиллям терплячим

ми зводимо з Іншого міст,

то неодмінно Спільне побачим

через натхненний зміст.

Луїза у своїх спогадах напише: «Усе злилося згодом в образ однієї хати — і бачилося нам щоразу одне й те ж саме: як ми ранкової години сидимо на порозі, самовар кипить на підлозі, а ми весело спостерігаємо за курми, які з такою цікавістю підходять до нас від сусідніх хлівів, ніби хочуть особисто запропонувати яйця до снідання».

Луїза була не звичайною жінкою, а затятою настирою, навіть мислителем. Вона кохала чоловіків, але лише своїх однодумців, а оскільки думка її розвивалась, то різні люди відігравали центральні ролі в різні періоди її життя. Зрештою, вона приходить від містичної метафізики Ніцше, релігійного безумства Рільке до наукового матеріалізму з запашистим духом клініки Фрейда, з яким уперше зустрілась у вересні 1911 р. на психоаналітичному конгресі у Веймарі, куди приїхала спеціально, наслухавшись про його грандіозні відкриття. Разом із Зигмундом вона зануриться в дивовижний світ людської психіки і розгадуватиме його таємниці, внаслідок чого психоаналіз затягне її у свої лабети: вона напише 139 об’ємних статей. Їй вдалося спростувати низку стереотипів, що склалися навколо її улюбленого предмета вивчення — такого поняття, як людська особистість.

«Так звана гармонія особистості, що до певної міри є метою всього людства, насправді означає лише задовольнятися душевним спокоєм, що дешево дістався внаслідок скорочення відпущених людині можливостей, або ж спроба створити простувату схему досконалості, яку ми констатуємо й ілюструємо за подобою позбавлених розуму тварин і рослин, заздро констатуючи в останніх відсутність таких далекосяжних ускладнень, які маємо ми».

З Фрейдом вона проживе решту життя, близько 25 років, постійно маючи медичну практику або ж пишучи нову книгу. Від відповіді на запитання на кшталт того, що сформулювала Луїза за годину до смерті, Фрейд вважав за краще ухилятись. А воно прозвучало: «Насправді протягом усього свого життя я працювала і тільки працювала. Навіщо?»