ІСТОРІЯ: «ДИДАКТИЧНА» ЧИ НЕУПЕРЕДЖЕНА?

Приводом до написання цього листа стала стаття «Камо грядеши...» («ДТ» №6 від 14.02.04) про проблеми української мови за підписом двох авторів, добре відомих в Україні: львівського художника Любомира Медвідя і директора Львівської картинної галереї Бориса Возницького.

Я теж львів’янин і теж художник, хоча масштаби мого дарування скромніші, а популярність обмежується двома найближчими кварталами. Крім розбіжностей у популярності, є ще одна маленька деталь — я росіянин. Народився і прожив тут без малого 60 років, чимало років спостерігав і навіть, не побоюся цього слова, досліджував на аматорському рівні взаємодію і взаємовплив української та російської мов. Ця зацікавленість, думаю, надає мені право поділитися власними думками.

Відразу повідомляю власну позицію: я належу до тієї нечисленної поки що частини російського населення України, яка цілком однозначно виступає проти законодавчого закріплення державності чи офіційності російської мови. Таке закріплення вдарить по українській культурі й може перетворитися на законодавчий обушок у руках ортодоксальних р-р-російських патріотів. У зв’язку з тим, що в моїй російськості принаймні на два «р» менше, співучасником бути якось не хочеться.

Як цілком солідарний з основною думкою авторів досить емоційної статті, спробую розвинути її окремі положення. Є чи немає кордонів між російськомовним Сходом і україномовним Заходом України, чи має місце поділ цих регіонів? Припустимо, кордонів і поділу немає, але розбіжності ж є, і не помічати їх можна лише через небажання. При цьому необов’язково ці розбіжності придумані ворожими до української суверенності підступними суб’єктами. Навряд чи доцільно сперечатися про терміни. Інша річ, що на цих розбіжностях можна спекулювати. Це з успіхом робить багато хто на Сході, та й на Заході теж. А взагалі для країни з такою територією та чисельністю населення регіональні розбіжності цілком природні та є багатством, які форсованим нівелюванням цілком можна перетворити на лихо. Буде цей «нівелір» галицького чи російського виробництва — принципового значення не має.

При всіх обмовках, культурна інтеграція різноманітних регіонів однієї держави — абсолютно природний історичний процес, і відбуватися вона має тільки на одній мовній основі — українській. При безсумнівному збереженні прав російськомовних та інших меншостей, вичерпно зафіксованих у Конституції. Додати тут нічого.

На риторичне запитання — чому український народ має використовувати тільки традиційну російську світоглядну версію його власної історії? — є однозначна відповідь: не повинен. Лишень цікаво — а яку має? Право на існування «російської версії» автоматично припускає й аналогічні права інших версій, хоча відомо, що історія, як і математика, — наука точна. Без будь-якої іронії.

Перед тим, як сісти за цю статтю, я не вичитував шкільні підручники, проте «українська версія» історії ХХ століття, що панує на Заході України, мені добре відома. Вона має до історичної правди таке саме відношення, як «хлібний бочковий квас» фірми «Олімпія», що продається у пет-пляшці, до звичайного квасу.

Відносно недавно з цікавістю прочитав у «ДТ» інтерв’ю з жінкою —авторитетним українським істориком. Коли її запитали, як вона ставиться до того, що дітям у школах викладають відверту неправду, вона зі зворушливою для доктора наук простодушністю пояснила, що це так звана «дидактична історія», що має мало спільного зі справжньою історичною наукою. Ну, треба ж наших дітей виховувати на якихось позитивних прикладах! Так... Я тоді поділився своїми сумнівами зі старим товаришем — професіональним істориком. Він знизав плечима, повідав мені кілька епізодів із біографії усім відомих київських князів, що краяли душу, і запитав: «То що, мені все це студентам розповідати?» Виявляється, питання не таке вже просте.

Чув, що нещодавно навіть спільний російсько-український колектив вирішили створити для написання правдивих підручників. Не знаю, чим намір завершився, але навряд чи з цього щось тямуще вийде. Як у перетягуванні каната — хтось має перемогти. І хоч чия сторона перемогла, діти отримають чергову порцію брехні та залишаться в програші. А ноги в брехні зазвичай задовгі. І турботливий батько, іронічно покрутивши в руках підручник сина, розтлумачить чаду, як воно було насправді, а вранці, прийшовши на роботу, недобрим словом згадає або «клятих москалів», або «противних бандеровців». Це вже на кого потрапить. Така дидактика.

Однією з основ українського взаємопорозуміння регіонів по-українському має стати неупереджена, незаполітизована історична правда. Можливо, інші країни можуть дозволити собі прикрасити власну історію. Мені здається, ми позбавлені такої можливості. Рахунок рецензентам йде на мільйони. Російська версія не потрібна. Українська теж. У країні — проблеми з історичною правдою, і вирішити їх можуть лише українські фахівці (будь-якої національності), на яких лежить відповідальність вища, ніж політична.

Брехня так званої «традиційної російської світоглядної версії» легко ідентифікується, зокрема, роздумливими економічними аргументами при нагадуванні голодомору 30-х років, ідеалізацією дій сталінських полководців, виправдовуванням масового терору на західно-українських землях у повоєнні роки, нездатністю виявити в процесах обрусіння України суб’єктивні складові тощо. Із зовсім свіженької історії стурбоване нерозуміння — як же бути, народ у Криму мріє про Росію, а тут така халепа?

Якщо в когось складається відчуття, що я не можу привести «рівносмачних» прикладів із «української версії», то це не так. Можу. Та було б вірніше і коректніше, якби це зробили українці.

Ми не тому не знаємо правди, що це таємниця за сімома печатками, а тому, що не хочемо її чути. Це нас об’єднує. При цьому занепокоєність тим, що нас роз’єднує, а також розставання з романтичними ілюзіями тринадцятирічної давності змушує академіків повзводно ходити до президента, а інтелігентів писати схвильовані статті з запізненням на вищевказаний термін.

Як не фахівець, я висловлююся немов дилетант, проте й у пересічного громадянина складається враження, що амплітуда коливань нашого історіографічного маятника має стати менш розгонистою. А то нас вліво хитне — із віконця Ілліч із кепочкою, вправо понесе — Бандера з автоматом. Ми все-таки велика країна, а не ходики з приколами. Вірю в те, що в Україні досить інтелігентних істориків, здатних неупереджено та об’єктивно викласти історичні події. Звичайно, ще та історія вийде, надто багато сторінок доведеться набирати червоним шрифтом, але тут уже нічого не поробиш. Утім, в інших вона теж не біла і пухнаста.

Немає пророків у своїй батьківщині. Популярні львівські видання не поспішають наввипередки передруковувати серйозні статті та актуальні інтерв’ю І.Дзюби, П.Толочка чи М.Поповича. У попиті — теоретичні вишукування націонал-демократів місцевого розливу.

У сусідній Росії патріотизм стає дедалі більш затребуваним і модним. Зірки естради — мужні російські хлопці з відкритими обличчями в хромових чоботах гармошкою. Позаду підтанцьовка в червоних косоворотках і кубанках, нагорі — неонова «Родина». На задниках дедалі частіше з’являється двоголовий орел, а на сценах — символ культури братньої України Вєрка Сердючка (докір не на адресу талановитого Андрія Данилка). Саме такий символ нашої культури тішить росіян — тому й вітають. Пам’ятаєте, як у Мілана Кундери — кітч комуністичний і посткомуністичний, інтернаціональний та національний, але кітч. Не чіпав би своєї етнічної батьківщини, але в нас в Україні наразі все дзеркально — як на естраді, так і в політиці: депутати у вишиванках із вусами а-ля Іван Мазепа, вітчизняна «залізна леді» із білим відкладним коміром і з косою віночком і насуплений Петя Симоненко з Леніним на лацкані в подобі провінційного секретаря обкому — балаган.

Кого в Росії називали патріотом, той в Україні значився націоналістичним охвістям. Нині є офіційна назва — націонал-демократ. Для мене ця вербальна конструкція щось на кшталт з комуно-лібералом. Певне, могутнім смислом.

Я в політиці не розбираюся й у політику не лізу. Ось нещодавно по телевізору наш перший президент пояснив, що політика не може бути брудною, тому що політика — це наука, а наука не буває чистою чи брудною, адже тоді й усі політики були б брудними, а це... А це нонсенс! — з розумною посмішкою підтакував йому Дмитро Гордон. Ну й гаразд. У них своє весілля, у нас своє. Ми, щоправда, грошей менше заробляємо, зате не так.

Зовсім не з політичних позицій згадаю ще один недавній скандальчик, що має міжнаціональний характер. «Сільські вісті». Українська інтелігенція виступала на радіо «Свобода» (тоді ще), пояснювала побутовий характер нашого антисемітизму і журилася, що «жидоваті» олігархи прихлопнули таку чудову газету, російська інтелігенція зловтішно відмовчувалася, холоднокровно «використана» єврейська — робила занепокоєні заяви. Усі з захопленням розігрували шахову комбінацію, завзято не бажаючи помічати, що послужливо розставлені фігури — однакового оліїсто-коричневого кольору з характерним запахом. Мабуть, значну частину української та російської інтелігенції об’єднують лише безсмертні ідеї професора Яременка.

Повернуся до проблем мови. Я історик і мовознавець районного масштабу. Все моє життя у Львові так чи інакше пов’язане з вулицею Генерала Чупринки (раніше — Пушкіна, ще раніше — Потоцького). До війни тут жили заможні поляки. Німці вигнали поляків і перетворили район у «нур фюр Дойче». Після війни будинки заселили росіяни в різноманітному форменому одязі (до них належав і мій батько), а також фахівці, прислані з усього Союзу. Нагадаю, що в повоєнні роки в’їзд до Львова суворо регламентувався. У 50-ті й навіть 60-ті роки, що добре пам’ятаю, українського населення тут практично не було і, природно, всі спілкувалися російською. З кінця 60-х — початку 70-х років минулого століття українська мова розпочала не швидко, але впевнено освоювати вулицю. Так тривало років двадцять, 1991 року стався різкий стрибок, що відразу зробив українську узвичаєною мовою. Переважна більшість росіян без особливих проблем перейшла на українську, що цілком відповідало сформованій на той час структурі населення.

Для нельвів’ян можу описати нинішню мовну ситуацію. Та сама більшість російськомовних львів’ян на вулиці, на пошті, у магазинах, у трамваї й у маршрутках розмовляють українською. Є і ті, хто не побажав. Якщо на початку 90-х років можна було зрідка почути уїдливі українські коментарі з цього приводу, то нині це вже в минулому. Російська мова сприймається індиферентно, а для самих росіян володіння українською мовою стало ознакою елементарної «культурності». Про всяк випадок повідомлю, що автор цього листа, за свідченням своїх численних українських друзів і знайомих, володіє державною мовою абсолютно невимушено. Тих, хто не бажає володіти українською, можна умовно розділити на дві основні групи. Перша — люди дуже похилого віку. З огляду на те, що середня тривалість чоловічого життя в Україні становить 63 роки, вони вже Там Йому пояснять, чому не перевчилися, Він і розсудить. Тих, хто молодший, я умовно називаю «принциповими». Здебільшого їхній рівень принциповості різко контрастує з рівнем інтелекту, крім того, вони часто страждають на завищену самооцінку. Попутно скажу кілька слів про російські школи. Їхня кількість зменшилася. Цифр не маю, але зменшилося дуже значно. Наскільки мені відомо, батьки, які прагнуть віддати дитину до російської школи, цілком можуть це зробити. (Знаю чимало російських сімей, у яких дітей свідомо й добровільно відправляють до українських шкіл.)

Отже, в нас, на Заході, все не так уже драматично.

У другій половині своєї статті Л.Медвідь і Б.Возницький зачепили найгострішу тему — систему освіти. Суть сказаного в тому, що мовою навчання в українській школі всіх рівнів має бути українська мова. Російськомовні та інші меншини повинні власними силами, хоча й за державної підтримки, створювати (і, слід розуміти, утримувати) свої школи. Ну що ж, так чи майже так роблять й інші країни, так робить Росія зі школами для українських меншин. Слід визнати справедливість постановки питання. Та й, поклавши руку на серце, як можна заперечувати проти очевидної думки — школа в Україні має бути українською. Та я все-таки укотре перечитую абзац статті моїх земляків. Ось гнівна констатація — «розростається обструкція діяльності українських шкіл на Сході України», потім рішуча заява — «ми однозначно наполягаємо, що мовою навчання в школі всіх рівнів...» і, нарешті, розважливе — «планомірне, поступове впровадження української мови...»... Гнів, як відомо, поганий порадник у вирішенні питань.

Безоглядна рішучість хороша, якщо при цьому вражаюче погравати сталевими парламентським м’язами. За духом мені ближча планомірна поступовість. Тільки от поступово — це як? За три місяці? За три роки? За три десятиріччя? Конкретизація відсутня. Я теж не ризикну, хоча припускаю, що в нас на Заході й три місяці багатьом здадуться обурливою тяганиною, а Донецьку й тридцять років «багато не здасться». Так, у Львові загальний перехід на українську мову пройшов досить безболісно, проте, як я вже згадав, — за відповідної структури населення. На Сході України вона дещо інша.

Що маємо в сухому залишку? Рішучу вимогу закрити в Україні російські державні школи продиктовано найблагороднішими намірами, та навряд чи принесе щось, крім шкоди, українській мові. Російські патріоти подарунок приймуть із вдячністю.

Передчуваю, що окремі російські читачі можуть обуритися, чому цей манкурт так захищає своїх галичан, він що, справді не бачить їхніх недоліків? Шановні одноплемінники, не те що бачу — горбом своїм їх чую все життя, знаю їх стократ краще, ніж багато опонентів галичан на Сході. Понад те, за старих часів, будучи чверть століття ревним комуністом, запекло боровся з цими недоліками, як, утім, і з достоїнствами. На переломі 80—90-х років минулого століття я отримав унікальну можливість полюбуватися результатами власної та моїх соратників праці. Результати мене вразили. Потім настало розуміння того, що не треба вишукувати огріхи в чужому світогляді, набагато чесніше та корисніше розкопувати купу важких і важковиліковних пороків російської ментальності. Додатково маю зауважити, що ще невідомо, хто краще захищає російську культуру — ті, хто запекло наполягає на «одержавленні» російської, прирікаючи наших дітей і онуків на вічний, я повторюю, вічний «менінгіт» і протистояння, чи я.

Якщо не помиляюся, ще далекого 1981 року поляк Ян Ліпінський написав статтю «Дві батьківщини — два патріотизми», в якій докладно проаналізував, скільки і яких саме лих принесли поляки іншим народам. Саме там він аргументовано пояснив, що не треба, фігурально висловлюючись, гнівно кричати: «А вони з нами як?!», «А вони з нами як?!», а потрібно просто усвідомити власну провину перед іншими.

Ян Ліпінський був видатним європейським гуманістом. Як нам, росіянам, не вистачає свого Ліпінського! Після смерті Андрія Дмитровича Сахарова навіть близько схожих за масштабом постатей, на жаль, не видно. У 70-ті роки прекрасні статті писав Олександр Солженіцин. Скільки там було непідробленого демократизму та інтелігентності, як тепло, зокрема, відгукувався він про українських націоналістів і бандерівців, із якими разом ділив нари. На жаль, непосильна праця з облаштування Росії зломила сили «стовпа духовності».

Звичайно, гуманісти та інтелігенти в Росії є, але ми якось більше чуємо голоси російських патріотів. За нинішніх реалій про любовні емоції якось забулося, і при слові патріот на думку спадає образ політика, який наживає сумнівний моральний і безсумнівний матеріальний капітальчик на ксенофобії. Однаковою мірою це відноситься до Росії та України. Тим, хто прагне пояснити мені різницю між благородним патріотизмом, науковим націоналізмом і звичним шовінізмом, прошу розслабитися. Мені здається так, як я сказав, нічого з цим відчуттям не можу зробити.

Ну, гаразд, у Росії не помітно інтелігентів, спроможних на захист української культури. Проте мають же вони бути в Україні! Не можуть не бути. Зрозуміло, що можна самому сісти й написати. Та я сам себе не відношу до інтелігентів. Сусіди по дому, у якому знаходиться моя творча майстерня, позаочі дружелюбно називають мене «Васильовичем із підвалу». Воно, звичайно, відповідно до мудрої української приказки «Нам із льоху видніше!» та все-таки віриться, що на захист української мови виступить більш значна російськомовна постать.

Поділився своїми думками з близькою людиною. Небайдужа мені жінка, на відміну від мене — однозначно інтелігентна, погодилася з усіма моїми доказами, але поцікавилася, кого я маю на увазі під російськомовною інтелігенцією України. Просто на вибір — кілька прізвищ. Я, відверто кажучи, раптом розгубився. Хоча й нічого надзвичайного — тут українська інтелігенція настільки роздрібнена, що з трудом сприймається як єдине ціле, що вже казати про російську інтелігенції в нашій державі. Проте природна скромність не дозволяє мені мріяти про власну унікальність. Вірю в нашу інтелігенцію.

Насамкінець дозволю собі трохи особистого. Майже сорок років тому я одружився. Дружина, тепер уже давно покійна, була корінною львів’янкою. Син одружився кілька років тому й теж на галичанці. Онучка носиться квартирою й бадьористо щебече українською, зрідка вставляючи російські слова, із яких моє улюблене, природно, «дідусь». Звичайно, російську вона знатиме, у цьому переконані я, мій син і моя невістка. Як другу мову. А першою буде рідна, українська. З тими, хто в цьому вбачає трагедію, нам не по дорозі, а з іншими — знайдемо спільну мову. А років через п’ятнадцять-двадцять, коли вона виросте, наші мовні пристрасті будуть уже в минулому.