Історико-гуманітарна багатовекторність?

7 травня 2008 року в столиці відкрито Музей партизанської слави. Відповідний указ президент підписав 18 вересня 2007 року. У Дарниці поруч із місцем, де розташований музей, у роки окупації був нацистський концтабір, а після визволення Києва від німців — радянський фільтраційний табір. Характерною є назва установи — не нейтрально-інформаційна, а патетично-хвалебна. Поспішність у створенні експозиції деякі політологи пов’язують із плавним зрушенням історико-гуманітарного вектора виконавчої влади. Доброзичлива увага з боку президента України Віктора Ющенка до ветеранів Української повстанської армії викликала напругу серед значної частини електорату в центральних і східних регіонах України, де проживає більшість населення країни. Тому напередодні майбутніх президентських виборів було розпочато низку кроків зі зближення офіційної позиції влади з радянською меморіальною традицією. До таких жестів відносять, наприклад, поїздку президента 8 травня 2008 р. на знаменитий курган — «Савур-могила» (Донецька область), місце жорстоких боїв Вермахту з Червоною армією в 1941—1942 і 1943 роках. От і прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, «за сумісництвом» лідер виборчого списку БЮТ на виборах до Київради, ініціює поновлення щорічних парадів, присвячених Дню Перемоги. «Не можна дивитися на те, як на 9 Травня країна не змогла виставити парад, не змогла продемонструвати, що вона цінує цю перемогу і справді хоче подякувати й відзначити ці прекрасні дні», — сказала Юлія Тимошенко 12 травня.

Безпосереднім виконавцем волі секретаріату президента рішенням верховної влади стала адміністрація столиці. Київська мерія у свою чергу доручила створення музею, присвяченого історії партизанських формувань, які діяли в сільській місцевості, Музею міста Києва. Який, до речі, як і раніше, тулиться в непридатних приміщеннях Українського дому. І «помаранчева» влада за два з половиною роки так і не спромоглася знайти головному музею столиці нормальне приміщення. Втім, відправили музей з Кловського палацу у «вільне плавання» ще в перше пришестя Віктора Януковича до влади.

Експозиція ж Музею партизанської слави, в якій представлено переважно ксерокопії архівних документів, розміщується на площі приблизно 300 квадратних метрів. Вона створювалася в авральному порядку (протягом двох місяців), а в штаті закладу на цей момент лише один співробітник. Можливо, тому спостерігається брак саме музейних експонатів — речей партизанів. Набагато сильнішу речову експозицію можна побачити, наприклад, у відповідних залах київського меморіального комплексу «Український музей Великої Вітчизняної війни». Також слід додати, що Музей партизанської слави відкрито в Парку партизанської слави в Дарниці, тобто з центру міста сюди на громадському транспорті добиратися близько години.

«...П’ять років тому ми були в набагато гіршому стані, коли ми цю правду (про Україну в Другій світовій війні. — Ред.) не хотіли, не могли говорити навіть самому собі. Потім, коли ми почали говорити, то (деякі. — Ред.) сказали: «Та то політика! Там правди нема! То ж політиканство пішло!»... Ви знаєте, тему ветеранів (Червоної армії та УПА. — Ред.), якби вона тільки стосувалася двох ветеранів, вони б вирішили за одну добу. Це не проблема історії. Це вже проблема сучасної української політики, коли на цій темі хтось хоче заробляти політичні дивіденди, хтось хоче формувати п’яту колонну. І цю націю (українську. — Ред.) привчати: «Та ви знаєте, ви ще нація без державності! Вам іще дорого дається ця дер­жавність!» (із виступу президента України Віктора Ющенко — про формування народної пам’яті про Другу світову війну. Передача «Дуель» на телеканалі «Україна», 8 травня 2008 р.).