ІПОХОНДРІЯ: УДАВАНА ХВОРОБА

Пам’ятаєте задерикувату комедію Мольєра «Удаваний хворий»? Там цілком здорова людина симулювала важку недугу, щоб прив’язати до себе молоду дружину й неслухняну дочку. Зрештою хитруна викрили, але скільки ж крові він випив у домочадців! А найдивовижніше те, що у героя Мольєра і сьогодні знаходиться чимало послідовників.

Психологи вважають, що на п’ять справжніх хворих припадає один-два удаваних. Розгадати їх досить легко: такі люди постійно ходять з одного медичного кабінету в інший, проходять всілякі обстеження. І хоча результати аналізів заперечують наявність будь-яких небезпечних недуг, це їх не заспокоює. Вони скаржаться на здоров’я всім рідним і знайомим і лають лікарів, які не можуть визначити причину їхніх страждань. Насправді ж удаваним хворим просто не вистачає любові й турботи. Інтуїтивно вони вибирають хворобу, як вірний спосіб хоча б на час привернути до себе увагу близьких.

— У подібної поведінки — глибокі соціальні корені, — вважає завідувач Центром психотерапії та медичної психології з відділенням граничних станів Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні №1 Леонід Юнда. — Напружений ритм сучасного життя часто не залишає нам часу на спілкування з рідними та друзями. І дитина занадто зайнятих батьків із раннього дитинства засвоює: поки вона здорова — їй майже не приділяють уваги. А ось варто прихворіти — її одразу оточують піклуванням: доглядають, пестять, годують смачненьким, відкладають усі справи, щоб побути поруч. І хвороба починає міцно асоціюватися з чимось приємним. Тому діти іноді несвідомо починають симулювати ті чи інші недуги: скаржаться, що болить животик, температура підвищується. Насправді їм просто хочеться знову побути в центрі уваги. Якщо дитина часто й безпричинно «хандрить», батькам варто задуматися — а чи достатньо вони приділяють їй уваги? Тільки в жодному випадку не варто карати малюка за симуляцію, адже він удається до цього прийому неусвідомлено, бажаючи заслужити вашу прихильність. Краще дайте йому зрозуміти, що він завжди може розраховувати на увагу близьких, виділіть у своєму напруженому робочому графіку якомога більше часу на спілкування з ним. У противному ж випадку звичка симулювати ті чи інші хвороби може закріпитися і перетворитися на своєрідний стиль життя. А згодом «удавані хворі» (медики по-науковому називають їх іпохондриками) починають свідомо користуватися своїм становищем. Завдяки «липовим» болячкам можна одержати відстрочку від служби в армії, перенесення важкого іспиту на зручніший час, а головне — вирішити багато сімейних проблем.

У центрі граничних станів іпохондрики — часті гості. Зазвичай їх приводять родичі, стурбовані безкінечними і безпричинними скаргами на здоров’я. Психологи для багатьох стають вже останньою інстанцією: до цього «удавані хворі», як правило, обійшли уже всіх можливих спеціалістів. І лише після того, як жоден діагноз не підтвердився, з’являється сумнів: а може, причини варто шукати не у фізичному, а в душевному стані?..

На думку психологів, найбільш схильні до іпохондрії люди похилого віку. Зазвичай вона починається після виходу на пенсію. Одна з пацієнток відділення 58-річна Олена Сергіївна, попри квітучий вигляд, давно набридає дітям скаргами: мовляв, усе болить. Ті давно вже мають свої сім’ї, живуть окремо, однак, зважаючи на стогони матері, змушені проводити у неї всі вихідні, відміняти відпустки та поїздки. Можна сказати, що найточніший діагноз Олені Сергіївні поставив... Олександр Сергійович Пушкін. Пам’ятаєте початок поеми «Євгеній Онєгін»? «Мой дядя — самых честных правил, когда не в шутку занемог, он уважать себя заставил…» І літні самотні люди частенько «змушують себе поважати» подібним чином. Олена Сергіївна, до речі, лікуватися відмовилася навідріз: хвороба для неї бажана, цей єдиний засіб утримати біля себе дорослих нащадків. Для людей похилого віку іпохондрія іноді стає видом діяльності: ходять на процедури, спілкуються з лікарями і пацієнтами. Усе ж краще, аніж сидіти вдома.

А ось 30-річна Ірина вибрала хворобу як своєрідний спосіб утримати біля себе чоловіка. Близько року тому їхнє сімейне життя дало тріщину, справа йшла до розлучення. Під час чергової сварки Ірина зомліла. А коли отямилася, чоловіка було не впізнати. «У неї слабке серце, як же вона залишиться одна з дітьми?» — переживав він. До розлучення справа не дійшла. І хоча кардіологи не виявили ніякої патології, Ірина відтоді періодично, «для профілактики», непритомніє при будь-якому сімейному конфлікті. Дуже зручно: адже тільки останній негідник не змилостивиться над хворою дружиною.

Задля справедливості варто визнати, що і серед чоловіків чимало іпохондриків. Найчастіше удавана хвороба стає зручним виправданням для тих, хто не зміг зробити кар’єру, вписатися в соціум, добре влаштуватися. Адже до хворого зазвичай не пред’являють підвищених вимог.

— Не можна обвинувачувати іпохондриків у тому, що вони свідомо симулюють і обманюють навколишніх, — вважає Леонід Юнда. — Зазвичай вони щиро вірять у власні хвороби, аж до того, що навіть з’являються симптоми тих самих захворювань, які вони в себе підозрюють. А в основі такої поведінки лежать низька самооцінка, невпевненість у власних силах. Іпохондрики просто не бачать іншої можливості привернути до себе увагу навколишніх. Зрозуміло, їм варто поспівчувати, але не можна йти в них на поводу — недовго перетворитися й на доглядальницю «удаваного хворого».

Хоч як дивно, вилікувати іпохондрика значно складніше, аніж справжнього хворого, котрий прагне позбутися своєї хвороби. Іпохондрик же, навпаки, чіпляється за неї обома руками. Спеціалісти-психологи вже переконалися на власному досвіді, що варто лише сказати іпохондрику: «Ще дві-три процедури — і ви будете абсолютно здорові!» — як людину наче вітром здуває. Ну не хочуть вони одужувати.

Як же бути, якщо серед ваших близьких з’явився «удаваний хворий»? Пошукайте підказку у класиків. Герой Мольєра, приміром, зцілився, зрозумівши, що близькі люблять його таким, яким він є, — щиро і безкорисливо. До речі, у київських психологів був схожий випадок: 28-річний Олексій цілий рік вимотував дружину скаргами на здоров’я. Через це не працював, сидів із дітьми. Нарешті стурбована Наталка привела його у відділення до Леоніда Юнди. Обстеження показало, що він здоровий. А причини іпохондрії в тому, що м’якому, скромному Олексію просто важко було вписатися в напружений ритм міського життя. Значно затишніше він почувався вдома, клопочучись дітьми, господарством, городом. Однак сказати про це прямо було совісно — засміють друзі й сусіди. От він і «прикрився» неіснуючими хворобами. І зовсім даремно: після відвертої розмови між подружжям і психологами з’ясувалося, що Наталка зовсім не проти такого розподілу сімейних обов’язків. Активна, вольова жінка не заперечувала мати поруч чоловіка-сидня, котрий веде господарство і піклується про дітей. Зрозумівши, що тепер удаваність ні до чого, Олексій відразу «одужав». Що ще раз доводить: любов і увага — універсальний спосіб від усіх хвороб. У тому числі й удаваних.