Інший Сергій Єфремов

Коли треба буде,

то й занімію,

піду чоботи латати,

а себе не зречуся.

Сергій Єфремов.

Щоденник.

17 січня 1929 року

Нещодавно в Національний бібліотеці імені Володимира Вернадського НАН України відбулася конференція, присвячена 130-річчю Сергія Єфремова, громадського діяча, заступника голови Української Центральної Ради, літературознавця, академіка, віце-президента Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Це була напрочуд вдала акція. По-перше, там не було політиків, по-друге, був відсутній «державотворчий» стьоб, по-третє, точилася конкретна розмова про життя, спадщину, значення Єфремова в історії України. Усе це контрастувало з тим, що зазвичай відбувається на різного роду акціях, пов’язаних з ім’ям Михайла Грушевського. В реальному житті він був антагоністом Єфремова. В усьому, навіть у святкуванні ювілею. В 1926-му Грушевському виповнилося 60. З цієї нагоди було влаштовано велелюдне засідання в «червоному» корпусі Київського університету. Того самого року, на відміну від Грушевського, Єфремов скромно відзначив своє 50-річчя, на яке зібралися його щирі шанувальники. На шкіряному полотні розписалися Тичина, Рильський, Филипович, Зеров, Саксаганський, Кримський, Кричевський та інші.

Антагоністами, схоже, Грушевський і Єфремов залишилися і після смерті, після того, як обох цих діячів вдалося нарешті повернути в історію України з улаштованого для них комуністами тривалого забуття. Пам’ятник Грушевському в Києві стоїть неподалік «жовтого» корпусу університету, на якому можна бачити пам’ятну дошку, присвячену Єфремову. Він тут колись учився. Це близьке сусідство нині помножене на близькість чергових ювілейних дат: Грушевському 140, Єфремову — 6 жовтня — 130 років від дня народження. Для мене це нагода поговорити не лише про те, що роз’єднувало цих діячів, а й про те, що їх об’єднало. Про компроміс, який зрештою коштував їм життя.

Єфремова називали «совістю української нації». І хоча я з підозрою ставлюся до такого роду «дефініцій», щось у цих словах було. Він мав важкий, проте незалежний твердий характер. Для нього не існувало авторитетів. Тому його критичні статті не були кон’юнктурними, а газетну публіцистику вирізняли точність і гострота. Єдине, що можна закинути публікаціям Єфремова, — хіба що такий собі гірко-песимістичний лейтмотив. Як зауважив один його колега з газети «Рада», читаєш «і ніби сумну пісню пугача слухаєш: поховав, поховав!».

Він не приховував поглядів і після приходу більшовицької влади. У книжці «Під обухом. Большевики в Києві» Єфремов, характеризуючи «заходи», які здійснювалися після вторгнення до Києва військ під командуванням Муравйова, писав: «Безглузді заходи безтямних людей з величезними претензіями; з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестриманою, хоч і вбогою, фантазією — ці заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумніву, ще трохи — небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули — тобто в належну їм безвість. Тільки поправляти, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно важко...».

Загальним девізом позиції Єфремова можуть бути його ж власні слова з «Листа без конверта» (відкритого листа), якого він адресував у січні 1918 року одному з червоних командирів — Юрієві Коцюбинському: «Воля справді засяяла вже була під українським небом, i от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають... Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика от старого соціаліста (Єфремов був впливовим діячем Української партії соціалістів-федералістів. — Ю.Ш.), що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів. I проте я не заздрю вашій силі й не проміняю її на мою несилу...».

За царату Єфремова заарештовували двічі. Та скроєний він був з міцного матеріалу. Тримався гідно. Так було й надалі: недарма всі буремні події після 1917 року він пережив в Україні (дехто з дослідників помилково стверджував, що Єфремов повертався до УСРР з еміґрації). Тричі ним цікавилися чекісти: в березні 1919-го, в червні 1921-го та в серпні 1922 року. У ніч на 17 серпня в нього вдома зробили обшук і, за його словами, «потрусивши й забравши цілу скриню документів з мого архіву та закордонних кілька книжок», повели в ДПУ. Допит тривав до 22 серпня. Єфремов відмовився відповідати на запитання на кшталт «Ваше отношение к конституции Советской власти?», «Ваше отношение к сменовеховству?», «Ваше отношение к академической забастовке?» тощо, заявивши, що «це моєї справи не стосується, що ж до моєї політичної діяльності, то «мало отпущение грехов» (Єфремов має на увазі оголошену більшовицькою владою амністію. — Ю.Ш.).

Йому оголосили, що вишлють за кордон. У жовтні 1922-го, викликавши до ДПУ, повідомили рішення про висилку (щоправда, вже не за кордон, а туди, куди він «хоче»). Єфремов на знак протесту подав заяву та написав листа тодішньому Голові Раднаркому УСРР Християну Раковському. Останній відповів телеграмою про те, що вважає за необхідне вислати Єфремова до Москви. Та цього не сталося. В грудні 1922-го на Єфремова знов «тиснуть» з метою прискорити його виїзд. Однак він відмовився, і невдовзі, в травні 1923 pоку, його офіційно інформують, що висилку скасовано. «Отже, нарешті справа скінчилась. Найдурніша справа, яка тільки мені досі траплялася», — констатував Єфремов у щоденнику. Він помилявся.

* * *

З початку 1920-х років Єфремов веде інтенсивну наукову роботу: друкує монографії, присвячені Михайлові Коцюбинському, Іванові Карпенку-Карому, Панасу Мирному. Пізніше готує по друку академічне видання щоденника та листування Тараса Шевченка. Здавалося б, усе це будь-кого могло переконати: Єфремов цілковито поринув у дослідницьку діяльність. Будь-кого, але не більшовицький істеблішмент і чекістів. Вони обурені тим, що академік тримається незалежно, а ВУАН залишається форпостом інтелектуальної свободи.

В 1926 році Єфремов зазначає в щоденнику, що з листа академіка Агатангела Кримського дізнався про «наявність на нього доносів у Харкові» та «обурення комуністів через те, що він не дав й натяку на зближення з ними», а також про те, що кількох його співробітників з ВУАН викликали до ДПУ, де «допитували» про стосунки Грушевського, Кримського та Єфремова, вимагали «давати відомості». Єфремов обурений, але кроку назустріч комуністам не робить. Навпаки, при нагоді демонструє незалежність. Та ще й як демонструє.

Наприклад, 30 вересня 1926 року в фойє театру імені І.Франка в Києві відбувається зустріч Єфремова з Панасом Любченком, тодішнім головою Київського облвиконкому. Ця зустріч, поза сумнівом, мала неабияке значення для майбутньої долі першого. Ось як її описував Єфремов у щоденнику:

«В другому антракті до мене підійшов Любченко з такою міною, наче мені велику честь робить. Я з ним не був знайомий, і ця «честь» мене здивувала дуже. І стався між нами діалог».

Зверніть увагу, що це був за діалог:

«Він (впадаючи в тон ще інтимніший): А скажіть, Сергію Олександровичу, коли вже ви почнете активно працювати?

Я: От тобі і маєш. Мені нема часу і носа висякати, а з вашого боку тільки й чую: коли я почну працювати. Що ви розумієте під цим — активно працювати?

Він: Ну, от хоч би в нашій пресі...

Я: Як так, то ніколи. Я людина старих поглядів, з старими забобонами. Отже, я думаю, що ніяка … робота — не можлива без волі слова. Ні державна, ні політична, ні культурна. І доки ви стоїте на своїй позиції — не давати інакомислячим говорити, доти я в пресі не виступатиму, бо вважаю, що і преси немає, а самі казьонні видання.

Він: Ми даємо волю слова...

Я: Кому? Собі?

Він: Хіба тільки інтелігенти можуть на нас ремствувати. А робітники та селяни мають волю слова і говорять, що хочуть.

Я: Звідки ви це знаєте?

Він: На наших з’їздах селяни висловлюються цілком вільно.

Я: Не вірте тому, що говорять на ваших з’їздах. Це говорять тільки, аби вам подобатись. От якби ви могли зробити те, що не можете, послухали, що говорять хоча б на селах неофіційно, між собою, то ви б не те казали. Ви б тоді побачили, що ваша воля слова перед тими речами мусила або поступитися, або ж узятися в нагайки... Та й ще одно: ну, нехай би я почав у вас писати, що б я писав? Півправди я не можу писати, а цілої ви не дасте. І вийшло б, що тільки всі говорили б, що більшовики купили Єфремова.

Він: (сухо). Ми не маємо потреби когось купувати.

Я: І я те ж саме кажу: це ні вам, ні мені непотрібно. Отже і нема чого мені йти до вашої преси.

Тут знялася завіса і припинила розмову. Коли скінчився акт, він попрощався і пішов, видимо, розсержений...».

9 січня 1927 року Єфремов занотує у щоденнику: «Превосходітельний Любченко, здається, не на жарт образився. Знову мені переказують, що він розповідав про нашу розмову зі скаргами на те, що я образив...

І разом говорив, що вони вже зовсім розчарувалися в Грушевському і тепер не призначать його на президента, а також не призначать до Академії і Шліхтера. Превосходітельний дурень, здається, серйозно думає, що він може призначити нам і президента, і пхнути в Академію кого схоче».

* * *

А проте Єфремов був зламаний, опинився в «театрі у театрі», на лаві підсудних під час сфабрикованого процесу «Спілки визволення України» (СВУ), який відбувся 9 березня і 19 квітня 1930 року в Харківському оперному театрі. Саме Єфремова оголосили лідером цієї фантомної організації, до членів якої зарахували 45 представників інтеліґенції України.

Ось як описував у 1930 році складену «драматургами» з ДПУ версію існування СВУ тодішній нарком освіти України Микола Скрипник. Було нібито два центри СВУ — «внутрішній» і «закордонний». На чолі першого стояла «замкнута, цілком зіспівана, строго законспірована група представників колишніх соціалістів-федералістів і соціал-демократів: Єфремов, колишній міністр закордонних справ петлюрівського уряду — Ніковський, письменниця Старицька-Черняхівська, соціал-демократ Гермайзе, педагог Дурдуківський, колишній професор Чехівський — колишній голова петлюрівського уряду і член Центрального комітету української соціал-демократії, а далі керівник української православної автокефальної церкви, та інші. Спираючись на вплив Єфремова як віце-президента ВУАН, «СВУ» тримає в своїх руках цілу низку наукових установ ВУАН — науково-педагогічне товариство, інститут наукової мови, всенародну бібліотеку, медичне товариство тощо.

«СВУ» організує разом з тим цілу низку філіалів-груп по багатьох містах: в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці, охоплюючи переважно стару буржуазну українську інтелігенцію... провадячи вперту, хоч і приховану роботу виховання контрреволюційних кадрів з числа студентів буржуазного, куркульського походження.

Молоді контрреволюційні сили були об’єднані у додатковій організації «СУМ» («Спілка української молоді»), що члени її повинні були бути за масових аґітаторів «СВУ» серед студентства й куркульського селянства».

В 1989 році, ще за часів існування СРСР, Єфремов та інші «учасники» згаданої «Спілки» були офіційно реабілітовані. З’ясувалося, що у процесі попереднього слідства на них чинився психологічний і фізичний тиск. Саме такий тиск був застосований, зокрема, до племінника Миколи Павлушкова, який одним із перших дав свідчення про існування СВУ та СУМ.

Для «викриття» одних обвинувачуваних активно використовувалися свідчення інших. Зокрема, Йосип Гермайзе, який понад два місяці заперечував на слідстві свою провину, переконував, що ніколи не належав до СВУ, про яку вперше почув від слідчого, і заявив: «Кінець кінцем мені було пред’явлено багато доказів про «СВУ», її функціонерів і учасників. Ці особи, особливо Єфремов, Дурдуківський, Чехівський і Гребенецький, чітко пригадують заснування «СВУ» і низку організаційних моментів її історії. Залишається припустити, що або всі вони разом помиляються, або помиляюсь я і не можу пригадати того, що для них є безумовною реальністю. Після цього обдумування я можу визнати правдоподібність другого припущення, а саме, що помиляюсь я».

Що ж примусило Єфремова говорити дурниці та ще й деталізувати їх? Насамперед режим знищив його репутацію в очах тодішнього суспільства. Адже ще 21 вересня 1928 року політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання «Про Єфремова» та ухвалило: «У зв’язку з виступом Єфремова в газеті «Діло» (Йшлося про статтю Єфремова на захист ВУАН. — Ю.Ш.) підняти громадську думку проти контрреволюційної діяльності академіка Єфремова».

Подальші рішення стимулювали кампанію проти Єфремова в тодішніх ЗМІ: відбувалися збори з метою засудити «єфремовщину». Єфремов у щоденнику зафіксував враження від повідомлень про ці збори. 13 жовтня 1928-го він записує: «Загальні збори професорів, студентів і службовців ІНО (Інститут народної освіти. — Ю.Ш.) засуджують протирадянську шкідливу українській культурі роботу акад. Єфремова, що виявилася у низці його праць і виступів у «Ділі», що дискредитує висококваліфікованого робітника української культури.

Такий у повній пресі текст тієї анафеми, опублікований сьогодні, що прийнятий був тиждень тому. Давненько збирались... Думаю, що осуд цей падав, власне, на авторів його. Бо нехай вони силкуються, а зробити з мене ворога української культури не пощастить».

Однак організатори «засуджень» діяли послідовно. На початку 1929 року до Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського окружних партійних комітетів було надіслано директиву. У ній, зокрема, говорилося: «Президія ВУАН розглянула й засудила відомий виступ академіка Єфремова С. Постанова її з цього приводу оголошена в пресі (див. «Комуніст» №1 (2687) від 1 січня). Вважаючи на стан Академії, радянська суспільність може визнати цю постанову Президії за задовільну. Ухвала Президії викликає опір з боку деяких академіків...

Тому ЦК КП(б)У пропонує Вам негайно провести постанови солідарності з резолюцією серед наукових робітників і студентства, закінчивши 10.11. Постанови треба перевести через округові бюро секцій наукових робітників, правління ВУЗів (бажано разом із науково-дослідними кафедрами, що містяться при цих ВУЗах), загальні студентські збори (1—2 вузи), конференції наукових робітників, що скликатимуться перед всеукраїнським з’їздом наукових робітників, а також і ті наукові товариства й організації, де можна буде провести відповідні резолюції.

Питання про академіка Єфремова треба ставити на чергових засіданнях зазначених вище організацій, аби такі засідання не набули характеру засідань, спеціально скликаних з цього приводу. Треба досягти того, щоб всі ці збори й засідання ухвалили резолюцію, що приєднуються до постанови Президії ВУАН».

До цієї директиви додавалися «орієнтовний календарний план і зразок резолюції, що його можна змінювати, зберігаючи: 1) засудження виступу... Єфремова, 2) приєднання до постанови ВУАН, 3) засудження спроб виправдання або недооцінку виступу Єфремова, що є по суті солідаризація з ним».

У 1928 році Єфремова, за рішенням Президії ВУАН, було усунено від «усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН». Наприкінці цього року він пише в щоденнику: «Власне, зняття мене з посад (секретаря Відділу та з усяких комісій: статуарної, господарчої, ювілейної і т.ін.) для мене не мінус, а плюс. Одбирають вони силу часу, а все без потреби, і мені це, власне, на руку... Підлішого часу не було і не буде, що ж, лишається пити отруєний келих до дна».

* * *

Втім, втрата репутації не могла б примусити непримиренного академіка «пити отруєний келих до дна». Були й інші чинники. У 1928 році політбюро ЦК КП(б)У доручає ДПУ «відновити справу Єфремова». 18 травня 1929-го заарештовують студента Миколу Павлушкова, який мешкав разом з Єфремовим у домі директора 1-ї Київської трудової школи Володимира Дурдуківського. Невдовзі Павлушков вказав на місце, в якому зберігався єфремовський щоденник. Чекісти отримали найповніший (і єдиний!) незаперечний доказ справжніх настроїв академіка. Існує версія, за якою Єфремов сказав Всеволодові Ганцову після винесення вироку у справі СВУ: «Ніколи не прощу Миколі, Микола для мене вмер. Я йому довіряв більше навіть, ніж Дурдуківському. Він один, Микола, знав той потайник, де я ховав свої щоденники». (Минуть роки і вже з Соловків Павлушков писатиме листи до енкаведівського начальства з проханням звільнити його, як йому це свого часу пообіцяли за допомогу. Павлушкова розстріляють разом із великою групою в’язнів-українців восени 1937-го.)

Єфремова заарештували 21 липня 1929 року. Він рішуче відкидає всі обвинувачення. «Облога» триває до 10 вересня. І ось фінал: він визнає «свою вину в тому, що з року 1926 заснував контрреволюційну організацію «СВУ» («Спілка визволення України») і до року 1929 керував її діяльністю». Це була величезна перемога Соломона Соломоновича Брука, уповноваженого Київського ДПУ, причому — зауважте, це офіційна посада! — «старшого уповноваженого з української контрреволюції». Брук майстерно «обробляв» академіка, переконуючи його взяти на себе неіснуючі гріхи, аби убезпечити нові покоління українців, насамперед науковців, митців, літераторів, від репресій, від того, щоб на них не впала тінь Єфремова та представників його ґенерації, які повинні зійти з «історичної сцени».

Брук запевняв: якщо Єфремов не «підіграє» владі, будуть пролиті ріки крові «свідомих українців». Отже, академік, як символ старої епохи, мусить усвідомити свою високу місію, а влада обіцяє йому та його колегам «легкі» вироки. Тут Єфремов, як людина порядна, завагався. А Брук блискуче закріпив власний успіх натяком на те, що в разі незгоди жертвою безжальної чекістської гільйотини стане Онисія Дурдуківська, сестра згаданого педагога та фактична дружина Єфремова. І останній капітулював, написавши, що таки «очолював» СВУ.

Та він не знав, з ким має справу. Це був не компроміс, а лише його початок. Тепер Брук вимагав деталей, подробиць контрреволюційної діяльності Єфремова, який списав стоси паперу на «свідчення» про те, що могло хоч якось підпадати під поняття «злочин». Збереглися свідчення інформатора, якого підсадили до камери, де тримали академіка. Останній повертався з допитів розгублений і розчавлений. Це був уже інший Єфремов. Він пояснював, що від нього вимагають нових зізнань, а головне — деталізації. «Так не пишіть!» — поспівчував сусід. «Як же я можу не писати, — відповів Єфремов, — я ж дав слово».

І наостанок — ще раз про компроміс. Компромісом стало повернення Михайла Грушевського в Україну в березні 1924-го. Йому обіцяли посаду президента ВУАН, ґарантували безпеку та умови для наукової праці. Цих обіцянок не було виконано. Грушевського в 1931 році заарештують, а після звільнення фактично вишлють до Росії; його донька загине в концтаборі, а сам учений помре за загадкових обставин у 1934-му; його дружина самотньо доживатиме в журбі та спогадах. Єфремов ненавидів Грушевського за компроміс і загравання з більшовиками. Грушевський ненавидів Єфремова за нібито його ігнорування «українськості» академії. Замість альянсу, вони створили у ВУАН два ворогуючі табори, роздерли академію, яку більшовики в 1929 році порівняно легко «комунізовали». Врешті-решт і з Єфремовим більшовики досягли компромісу. Це бодай якось об’єднало двох типових українців, одного з яких (не Єфремова) нині називають «великим».

P.S. Докладних відомостей про життєвий фінал Єфремова немає. Засуджений до десяти років позбавлення волі, він нібито перші сім років провів у Ярославському політізоляторі. Продовжував наукову роботу, складав словники творів Тараса Шевченка та деяких інших письменників. 1937 року його перевели до Владимирського політичного ізолятора. Помер він, за офіційними даними, 10 березня 1939 року в одному з таборів ГУЛАГу.

До кінця днів своїх він листувався з Онисією, яка під час Другої світової війни опинилася в Празі, де й померла. Розповідали, що вона заповіла покласти листи Єфремова у свою труну. Там вони з нею дотепер.

У нагородному списку Соломона Брука зазначено: «У справі ліквідації «СВУ» тов. Брук відіграв видатну роль і своєю наполегливістю та рішучістю, застосовуючи складні аґентурно-оперативні комбінації, він добився викриття центральних фігур у справі «СВУ», керівника «СВУ» — академіка Єфремова, члена центра «СВУ» — Дурдуківського, керівника терористичного бойового загону молоді — Павлушкова та низки інших примітних учасників організації, внаслідок чого було розкрито повстанську сутність ліквідованої організації». За «видатну роль» Брука в 1929 році було представлено до ордена Червоного Прапора, а вже у 1938-му розстріляно.