ІМ’Я ЇМ — МІЛЬЙОН

З Федором Івановичем Шпігом, президентом банку «Аваль», ми познайомилися навесні 1998 року під час проведення установчих зборів Асоціації аматорського футболу України. Серед фахівців тоді спалахнула гаряча дискусія: яким бути новоствореному підрозділу українського футболу й у якій площині слід визначити головні пріоритети в роботі. Полеміка розтягнулася на кілька годин, але згоди, або, як нині заведено казати, консенсусу, сперечальники так і не дійшли. Нарешті слово взяв відомий у країні фінансист Федір Шпіг. Він був лаконічний: «Думаю, головну увагу ми зобов’язані приділити дитячо-юнацькому футболу. А першою віхою має стати відродження змагань на приз клубу «Шкіряний м’яч». На тому й зупинилися. Президентом клубу обрали ветерана українського футболу Андрія Бібу, а банк «Аваль» узяв на себе видаткову частину проведення масових змагань.

По закінченні зборів, на яких ААФУ одержала статус легітимної організації, а Федора Шпига обрали її першим президентом, я запитав у банкіра: «Чому пріоритетним у роботі асоціації ви вважаєте відродження в Україні саме турніру «Шкіряний м’яч»? Відповідь була більше ніж романтичною: «Бо, як говорив Сент-Екзюпері, всі ми родом із дитинства...»

Дитячі роки майбутнього фінансиста пройшли в селі Кобижча на Чернігівщині. За словами Федора Івановича, спортом він захоплювався змалку. Взимку ходив на лижах, улітку — до темряви ганяв м’яча на сільській околиці. І досі відомий банкір пишається тим, що виступав за футбольну команду свого села в районних і обласних змаганнях, збирав спортивну бібліотеку на футбольно-хокейну тематику, стежив за розвитком міжнародного олімпійського руху. До футболу в президента банку «Аваль» ставлення особливе. Утім, він цього не приховує.

— Футбол уже давно вийшов за межі спортивної гри, ставши соціально-політичною субстанцією. До нього прикуто погляди мільярдів людей, а його привабливість лежить сьогодні не тільки в емоційно-спортивній і матеріальній площинах, а й у геополітичній. Право прийняти в рідних пенатах черговий світовий футбольний форум виборюють представники Європи, Америки, Азії, Африки. Вірю, настане день, коли Україна прийме на своїх спортивних аренах чемпіонат континенту, а можливо, і світу. Якщо це під силу таким крихітним країнам, як Бельгія і Голландія, то невже Україна й Росія, маючи досвід проведення Олімпійських ігор, не впораються з таким завданням?

— Але починати, очевидно, слід усе-таки з малого. Цього року «Шкіряний м’яч» уп’яте назвав своїх переможців. Чи вдоволені ви еволюцією турніру, відродженого 1998 року?

— Починати справді важко. Деякі скептики стверджували, що в нинішніх економічних умовах «Шкіряному м’ячу» не шугати над футбольними полями України, що, мовляв, у суспільстві інтерес до популярної в народу гри катастрофічно впав, знизилася відвідуваність змагань, зруйновано інфраструктуру дитячо-юнацького футболу, Україна втратила репутацію кузні талантів. Почасти з такими песимістичними твердженнями можна погодитися. Але ж відомо й інше: під лежачий камінь вода не тече. Відродження українського футболу необхідно починати саме з залучення мільйонів українських хлопчаків у містах і селах до активних занять футболом.

Перший крок до «Шкіряного м’яча», як я вже відзначав, був непростим. 1998 року ми провели змагання лише в одній — старшій віковій групі. Часу на підготовку було обмаль, тож на старт турніру вийшло ледь більше 100 команд. У фіналі першого всеукраїнського футбольного фестивалю дітвори, що відбувався в Івано-Франківську, виступило вісім найкращих команд. Вони залишилися вдоволені якістю проведення змагань, наданим житлом, харчуванням, культурною програмою і, ясна річ, здобутими у важкій боротьбі призами.

З 1999 року турнір на приз клубу «Шкіряний м’яч» почав проходити за апробованою ще в радянські часи схемою: у фінал дітвора пробивалася крізь густе сито двірських, вуличних, шкільних, районних та обласних турнірів у трьох вікових групах. 13 тисяч команд виборювали тоді право на головні нагороди турніру, що розігрувалися на стадіонах Каховки, Полтави й Артемівська. Єдиним спонсором «Шкіряного м’яча-99» був тоді банк «Аваль», а на фінальних змаганнях його представляли або президент, або голова правління. Приємно констатувати, що згодом й інші відомі фірми підтримали нашу спонсорську ініціативу.

— А як пройшов останній турнір?

— Він видався на славу як за формою, так і за змістом. У змаганнях «Шкіряний м’яч-2002» взяли участь понад 42 тисячі команд із усіх областей країни. Два роки поспіль фінали проходили в кримській здравниці «Артек». Потім вирішили відмовитися від помпезності й заключний етап «Шкіряного м’яча» проводити в невеличких містах, чия команда здобула право на участь у фіналі.

Цим рішенням ми «вбивали» відразу кількох зайців: гарантували заповнені стадіони, популяризували «Шкіряний м’яч» у районних центрах, створювали святкову обстановку серед учасників і глядачів. Фінали нинішнього року, що пройшли в Слов’янську Донецької області, у Ромнах Сумської області й у Білій Церкві, підтвердили правильність наших прогнозів. Підкреслю, що на право проведення фінального турніру в кожній із вікових груп претендували по три-чотири міста. Приємно відзначити й те, що останніми роками на фіналах турніру «Шкіряний м’яч» почали дедалі частіше з’являтися селекціонери з професійних команд.

— А яку увагу приділяє ААФУ сільському футболу?

— Ми проводимо першість України серед аматорських команд, у яких представлено й сільські колективи. На жаль, у селян практично немає матеріально-технічної бази, можливості навчатися футболу в хорошого тренера. Але є невичерпний ентузіазм, який ми будемо всіляко підтримувати. У серпні я побував у рідному селі, зустрічався з місцевими футболістами — дітьми моїх шкільних друзів. У подарунок привіз їм якісне екіпірування й півтора десятка хороших м’ячів. А скільки таких сіл у багатій на футбольні таланти Україні...

— Федоре Івановичу, даруйте за не зовсім, можливо, коректне запитання: для чого ви все це робите? Адже тавро «популіста» мертвою хваткою приклеїлося до багатьох нардепів.

— Я виріс у простій сільській родині й усього в житті домігся власною працею. І коли люди обрали мене своїм представником у вищому законодавчому органі країни, то я просто зобов’язаний виправдати їхню довіру. Футбол — лише одна зі сфер, якій я намагаюся посильно допомагати. Банк просто зобов’язаний частку зароблених коштів витрачати на потреби людей. І в повсякденні ми намагаємося проводити «лінію благодійності». Наш банк є генеральним спонсором Театру імені Івана Франка, ми проводимо щорічний конкурс молодих виконавців української пісні «Червона рута» імені Володимира Івасюка, видаємо бібліотечну серію «Світова класика рідною мовою». Нашим коштом у Києві споруджено пам’ятники видатним українським акторам Миколі Яковченку й Леоніду Бикову, ми внесли свою лепту в будівництво монумента княгині Ользі, популярним у народі літературним персонажам Паніковському й Голохвастову, допомагаємо дитячому медичному закладу Охматдит, вокальному квартету «Явір», ВІА «Кобза».

— Без чого ви не змогли б прожити?

— Без моїх батьків, дружини, дітей, друзів, колег, улюбленої роботи, рідної культури, без України. Я живу і працюю для того, щоб мої співвітчизники пишалися тим, що вони — українці.