«ІЛЬМЕНАУ. ЛАНГЕВІЗЕНШТРАСЕ, 11...»

Історія цього кохання розпочалася у довоєнній Полтаві. Мала несподіване продовження під час Другої світової війни. І може щасливо закінчитися тепер. Якщо...

Лист був адресований мені як полтавському кореспондентові Української служби радіо «Свобода». Він ніби зупинив звичну круговерть журналістських буднів, змусив укотре замислитися над незбагненністю долі й над тим, що ми, журналісти, не просто пишемо статті у газети, які живуть один день, чи готуємо радіосюжети, які живуть, доки звучать в ефірі, — ми створюємо літопис сьогодення, наше слово з’єднує покоління і прокладає місточки між минулим та сучасним.

«Добридень, шановна Людмило! Пише Вам стара — у прямому й переносному розумінні — знайома (мені вже 77 років), — так починався лист полтавки Оксани Абель. — Нещодавно я почула Вас по «Свободі» і дуже зраділа: можливо, з Вашою допомогою таки вдасться здійснити мою мрію — знайти хоч якийсь слід Вальдошки. Я розумію, як це непросто, але ж надія вмирає останньою...» У конверті була пожовкла від часу вирізка з полтавської молодіжної газети «Молода громада» з моєю статтею 14-річної давності. Я з цікавістю перечитала її, бо, звісно, за ці роки забула подробиці.

...Ішов 1935 рік. У полтавських школах розпочалися заняття. Одного разу Альфред, старший брат Оксанки, семикласник десятої Полтавської школи, приніс додому приголомшливу новину: в їхньому класі навчатиметься новачок — німецький хлопчик Вальдемар, а прізвище його — Яш. Він приїхав до Радянського Союзу з батьком-спеціалістом, запрошеним на Полтавську фабрику вимірювальних приладів, або, як її ще називали, — термометрову.

До речі, у цей самий час у цій самій школі навчалася Ляля Убийвовк, яка на початку війни очолила антифашистську групу «Нескорена полтавчанка». Підпільників було викрито і страчено. А Олені Убийвовк посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу...

Минали дні за днями. Веселий Вальдошка охоче подружився з однокласниками, а особливо з Альфредом. Часто бував у нього та його сестри Оксани вдома, бешкетували, як і всі діти їхнього віку. Хлопчики навчили німецького ровесника наших ігор, дуже подобалося йому гратися «в Чапая».

Та минули рік чи півтора, контракт батька Вальдо на фабриці скінчився, і хлопчик, тепло з усіма попрощавшись, повернувся в Німеччину.

Незабаром у сім‘ї Абелів відбулися сумні події. 1937 року батько, військовий, колишній червоний латиський стрілок, був репресований, як і тисячі інших безвинних радянських людей.

Альфред після закінчення школи хотів вступати до військового училища, але йому як сину «ворога народу» відмовили. І він вирішує стати інженером-будівельником.

«Не стріляй в Аліка!»

У 41-му, на початку війни, Альфред разом зі студентами Полтавського інженерно-будівельного інституту евакуюється у місто Уральськ. А невдовзі йде на фронт.

16-річна Оксана з мамою та старенькою бабусею залишилася в окупованій Полтаві. Мама була єдиною годувальницею в сім‘ї. Працювала, як і до війни, костюмером у драматичному театрі.

Одного разу її покликали: «Вас питає якийсь німець...» Вона вийшла, плутаючись у здогадах. Перед нею стояв і всміхався молодий солдат вермахту, котрий назвався... Вальдемаром.

Важко передати відчуття жінки в ту мить. Вальдо розповів, що проїжджаючи неподалік Полтави, відпросився у свого командування навідатися в місто, з яким пов‘язані спогади його дитинства. Його ніби магнітом тягнуло у місто над Ворсклою, яке він устиг полюбити, хоча розумів, що його однокласники, як і він, мобілізовані.

Розшукати Абелів виявилося непросто, бо на той час вони змінили місце проживання. Тоді Вальдо від старих сусідів дізнався, де працює мама його товариша, і прийшов у театр. Після закінчення вистави вона запросила його додому.

Вальдо розпитував про Альфреда, та, на жаль, Абелі й самі не мали від нього жодної звістки: в окуповане місто листи з фронту не доходили. І тут мама Оксани впала в якийсь нервозний стан, крізь сльози заговорила:

— Вальдошка, дорогий, якби ти знав, як я вас, німців, ненавиджу! Крім тебе одного. Навіщо ви пішли на нас війною? Навіщо ти йдеш убивати Аліка? (Так у сім‘ї називали Альфреда.)

Вальдо чудово розумів матір свого друга. Мабуть, у ті хвилини він картав себе за затію провідати родину Абелів. Знічено говорив:

— Я не вбивати... Я в артилерії, я був довго в госпіталі на Кавказі. І взагалі, у нас хто імущий, той на теплих містечках, при штабах...

Ще щось казав на своє виправдання, а невдовзі, не пробувши й години, почав прощатися.

Оксаниній мамі було зовсім зле, тож провести Вальдо випало дівчині. Вулицею вони йшли мовчки. Їй було дуже незручно йти поруч із ним: не поясниш же кожному, хто цей німецький солдат. На перехресті мовчки потиснули одне одному руки, і він зник за рогом будинку...

Коли у 43-му Полтаву визволили, сповістив про себе нарешті й Алік. Написали і йому про візит Вальдо. Альфред відповів дуже коротко, — мовляв, вельми здивований. Алік знав, що всі листи перечитують цензори. Тож згадка про німецького солдата-друга могла закінчитися для нього репресіями.

Допоможіть розшукати Вальдо

Може, і справді так буває тільки в пригодницьких фільмах, але мені дуже хотілося, щоб вони — Вальдо й Алік — зустрілися. Та не судилося...

Альфред Абель не дожив до кінця війни два місяці. Він помер від ран, воюючи в латиському національному підрозділі, як колись, у громадянську війну, його батько. У музеї Полтавського технічного університету (колишнього інженерно-будівельного інституту) є й фронтове фото Аліка та його вірші, а на подвір‘ї — стела з іменами загиблих воїнів-студентів...

Не знаю, чи вижив у м‘ясорубці Другої світової німецький юнак, який волею біснуватого Гітлера став потенційним убивцею свого друга. Певно, не раз і не двічі Вальдо-солдат замислювався над іронією долі, яка змусила його вбивати без ненависті до радянських людей, без усвідомлення священного обов‘язку арійця. Може, щоразу, коли він заряджав гармату, йому вчувався крик матері друга: «Не стріляй в Аліка!» Та й Альфреда хіба ж не могло не дивувати безглуздя, що Вальдо — ворог, якого треба знищити.

«А може, Вальдо й живий, — будували ми припущення з пані Оксаною. І, може, вдалося б його розшукати. Адже надворі вже була горбачовська перебудова.

Цю історію, яка тепер, коли я стала дорослішою, схвилювала мене ще більше, ніж коли почула її вперше, я переповіла у статті «Пам’ять серця», яку в липні 2002 року опублікувала найтиражніша газета Полтави — «Полтавський вісник». Закінчила я її такими словами: «Минуло 14 років. 14 років, за які впали Берлінський мур і «залізна завіса» між СРСР і Заходом, постала незалежна Україна, і ми позбулися багатьох «совкових» комплексів. Кажуть, із віком спогади дитинства, юності кристалізуються. «О память сердца, ты сильней рассудка памяти печальной...» — стверджував поет. І ця пам’ять серця, світла пам’ять щирої дружби її брата і німецького білявого хлопчика Вальдо Яша, нуртують, не дають спокою 77-літній жінці. А оскільки ця дружба немало важила і для Вальдо, про що свідчить його намір розшукати Аліка в окупованій Полтаві, вона вважає це своїм обов’язком.

Справа складна. Але не безнадійна. Сподіватимемося. Чудеса трапляються, хоча й рідко...»

Яшів звинуватили у шпіонажі

Невдовзі після публікації у «Полтавському віснику» мені зателефонувала голова товариства полтавських німців «Відергебурт» Тетяна Борисівна Горобець і сказала, що її мама — Іда Олександрівна Шмідт — знала сім‘ю Яшів, дружила з Кароліною, молодшою сестрою Вальдо. Ми зустрілися у гостинному домі Оксани Абель, роздивлялися довоєнні фото сім‘ї Абелів і Шмідтів, фронтові фото і читали листи Аліка. Іда Шмідт пригадала, що сім‘я Яшів жила з ними по сусідству, на квартирі у будинку по вул. Жовтневій, 46. З Кароліною вони були ровесницями і багато часу разом гралися. Вальдо був старшим, у дворі його звали на слов‘янський манер Віктором. Коли Яші виїжджали, Ідина мама купила у них для доньки Каролінине пальто і ще деякі речі.

Виявилося, що відомий полтавський історик Віра Никанорівна Жук, працюючи в архівах НКВС-ГПУ, натрапила на інформацію про німецьких фахівців, рідних братів Вальтера Оттовича та Георга Оттовича Яшів, яких перед війною запросили на Полтавську термометрову фабрику. Вони були соціал-демократами, котрі не сприйняли фашизм. І, попросившись у Радянський Союз, сподівалися врятуватися від Гітлера, який набирав силу. Та не знали, бідолахи, що потрапили «з вогню та в полум‘я». Їх звинуватили у шпіонажі на користь Німеччини і, не чекаючи закінчення терміну контракту, вислали з СРСР. А ті полтавські сім‘ї, які підтримували хоч якісь стосунки з Яшами, були репресовані. Як приміром, батьки Іди Шмідт і Оксани Абель, а також чимало інших людей, котрим приписали контакти з «німецькими шпигунами» Яшами.

Під час війни Вальдо розшукував у Полтаві своє перше кохання

Але найнесподіваніше розпочалося згодом. Іда Шмідт вислала статтю «Пам‘ять серця» подрузі дитинства Ельвірі Бенкендорф, яка нині живе у Києві, а свого часу багато років працювала режисером передачі «Голубий вогник» в Останкіно. (Її син — теж киянин Андрій Бенкендорф — є режисером-постановником популярного серіалу «Бандитський Петербург», онуки Ганна та Єгор працюють у Києві на телебаченні).

Лист-відповідь від пані Ельвіри був одкровенням для І.Шмідт. А незабаром я зателефонувала в Київ.

Публікація у «Полтавському віснику» про Вальдо підняла з глибин пам‘яті 81-літньої жінки найсокровенніше. І все пригадалося живо і яскраво.

— У 35-му році я навчалася у Полтавській середній школі №10, — розповідає пані Ельвіра. — Вальдо вчився чи у нашому, чи у паралельному сьомому класі. Але він був років на два старшим за нас, оскільки через незнання російської він не міг засвоювати програму своїх ровесників. Не звернути на нього увагу було неможливо. Він був симпатичним і крупнішим за наших хлопців, одягався не як усі: короткі шорти, довгі картаті гольфи.

Вальдемару Ельвіра теж одразу впала в око, бо вона була не лише вродливою, а й мала важку довгу світло-русу косу, а тому ходила з гордо піднятою головою, через що однокласники навіть називали її «задавакою». Жила вона з сестрою і матір‘ю-полькою, бо батько-німець помер, коли дівчинці було дев‘ять років. Тож Ельвіра рано стала самостійною, вміла вести домашнє господарство. Вальдо не приховував своєї симпатії до Елі, носив портфель, проводжаючи додому, але у квартиру ніколи не заходив. Жила тоді Ельвіра неподалік 10-ї школи, по вул. Пушкіна, 43.

Одного разу у вихідний дівчина білила кімнату.

— Раптом, — пригадує пані Ельвіра, — відчиняються двері, і я бачу Вальдошку. Я трохи не впала з табуретки, що стояла на столі, страшенно сконфузилася, бо була вся заляпана крейдою, у косинці, старенькому халатику. А він дивиться на мене, мов зачарований, і каже: «Боже мій, Еля, яка ти красива!» І від почуттів, які його переповнювали, швидко почав говорити, змішуючи російські й німецькі слова. Він казав — точно знає, що одружиться тільки зі мною, що я обов‘язково сподобаюся його батькові (про матір чомусь не згадував, а батько був для нього великим авторитетом). Більше ніхто й ніколи не говорив мені таких гарних слів...

Після цього раптового освідчення у коханні Еля й Вальдо почали багато часу проводити разом. Одного разу Вальдо несподівано повідомив, що їхня сім‘я повертається у Німеччину (ми тепер знаємо, чому), й ошелешив тим, що Ельвіра... скоро до нього приїде. Вони навіть жодного разу не поцілувалися...

Ельвіра мало не щодня одержувала листи від Вальдо. Він надсилав і багато фото. Ось їхній будинок, ось їхній сад, ось він разом із батьком щось майструє, ось він із друзями позує з кухлями пива... Він ніби знайомив Ельвіру зі своїми друзями, бо вірив, що вона — його суджена.

Та незабаром Ельвіру повісткою викликали в НКВС. Тільки у кабінеті перелякана дівчина збагнула, що всі листи — і Вальдо, і її — ретельно перечитувалися, а це було так образливо, так огидно. Солідний дядечко-енкаведист почав «опрацьовувати» Елю, тиснути на «комсомольську свідомість», патріотизм, просторікувати про інтереси держави і підступність ворогів. Він наполягав, щоб Ельвіра продовжила листування з Вальдемаром, але їй казатимуть, що писати і про що запитувати.

— Хоч я була юною, але розуміла, у що мене втягують, як підло хочуть використати мої почуття, — каже пані Ельвіра. — Як можна писати листи коханому, коли знаєш, що їх читатимуть чужі люди?! Це ж інтимне! Я сказала, що не збираюся виходити заміж за Вальдо і тому взагалі більше йому не писатиму. Енкаведист умовляв мене, потім погрожував, але я наполягла на своєму і, здається, переконала його. Повернувшись додому, я зібрала всі листи та фотографії Вальдо і, хоч як було боляче, спалила їх. Більше не надіслала йому жодного листа, а він писав мені до самої війни.

Початок війни застав Ельвіру під Києвом, вона була вожатою у піонертаборі. Дізнавшись із публікації в «Полтавському віснику» про те, що у 42-му Вальдо приїздив до Полтави, пані Ельвіра зрозуміла: він шукав її і приходив на вулицю Пушкіна, 43. Але сім‘я Бенкендорфів була евакуйована у Казахстан. Тоді, певно, Вальдо вирішив розшукати Аліка Абеля.

Перше кохання, яке так грубо розтоптала тоталітарна система, довго було незагойною раною Ельвіри. Вона розуміла, що після тієї страшної війни практично немає шансів розшукати Вальдемара, «залізна завіса» унеможливлювала це. І, хоча не залишилося жодного листа Вальдо, з глибин пам‘яті зринула його довоєнна адреса і пульсує у стронях: «Ільменау, Лангевізенштрасе, 11. Ільменау, Лангевізенштрасе, 11»...

Замість післямови

Нещодавно у газеті «Вечірня Полтава» було надруковано розповідь, як один німецький юнак, що під час війни закохався в українську дівчину-остарбайтера, торік нарешті знайшов її на Полтавщині.

От якби й ця історія мала хепі-енд. Так хочеться, щоб сталося диво і Ельвіра й Вальдо зустрілися. Нехай через 65 років. Але краще пізно, ніж ніколи...

P.S. Коли матеріал готувався до друку, на запит товариства полтавських німців «Відергебурт» з бургомістрату міста Ільменау (територія колишньої НДР) надійшло повідомлення: в архівах міста знайдено інформацію про те, що у 1952 році сім‘я Вальтера Яша нелегально виїхала до ФРН.

Тож пошуки тривають.