Ідеологічний спецпроект для України. Микола ІІ — новий/старий символ імперської Росії

Складовою частиною ідеологічної політики проросійських сил в Україні є обстоювання старих імперських символів, що дають змогу утримувати населення Сходу і Півдня України у своєрідному кремлівському культурному полі. Як один з таких символів Українська православна церква (МП) активно пропонує вірянам-українцям останнього імператора Миколу ІІ. Прибічники УПЦ (МП) регулярно проводять в Україні урочисті хресні ходи на відзначення дня народження імператора, панахиди з нагоди його трагічної загибелі. Багато хто з телеглядачів пам’ятає один з таких заходів, що відбувся у Києві, — інтерв’ю фанатично налаштованих людей з портретами царя, в якому Миколу ІІ підносили як ідеал людини і правителя. Ці заходи разюче нагадують ритуали російського чорносотенства початку ХХ століття.

Як відомо, новітній культ Миколи ІІ має цілком московське походження, зумовлене політичними тенденціями у новітній історії Російської Федерації. В умовах падіння старих комуністичних авторитетів у 90-ті роки в Росії дедалі більшого розмаху набирав рух за реабілітацію імперського минулого. Ці ідеологічні зусилля, в авангарді яких була Російська православна церква, вивершилися урочистим перепохованням останків царя, його родини і канонізацією «безневинно убієнного монарха». Ця подія відкрила новий етап розвитку Росії, ідеологічною основою якого є дивний сплав імперських та радянських символів.

Політичне підґрунтя канонізації Миколи ІІ є очевидним: цар виводиться поза межі наукової критики, навіть будь-якого критичного аналізу. Звичайно, важко критикувати святого, та ще й такого, що загинув разом із сім’єю справді за трагічних обставин. У таких умовах легко конструювати образ ідеального монарха, а разом із тим і образ світлої, ідеальної країни, привабливий для «братів-українців та білорусів». Згідно з цим образом убивство Миколи ІІ у 1918 році розглядається як подія, що призвела до розпаду Росії та символізувала смуту. Сучасників закликають до покаяння. Неважко здогадатися, що йдеться, зокрема, і про повернення до дореволюційного ідеалу «єдіной та нєдєлімой Россії». Убивство царя та його сім’ї підноситься до рівня вселенської трагедії. Водночас сучасні російські політики, церковні ієрархи та й чимало українських громадян ігнорують трагедію українського Голодомору, репресії проти населення Західної України, виселення кримських татар. Вони демонструють не лише неповагу до українського народу, а й до гуманістичних принципів узагалі. Звичайно, творців новітньої російської церковно-політичної стратегії найменше хвилює реальний історичний образ царя, його відповідальність за процеси, що відбувалися в імперії наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. А тим більше те, наскільки міф про Миколу ІІ можна включити до концепції розбудови духовного життя незалежної України.

Саме на роки правління Миколи ІІ (1894—1917) припали катастрофічна війна з Японією, програна Перша світова війна, піднесення революційного руху, дві революції 1905—1907 та 1917 рр., невирішені робітниче та селянське питання, перманентний конфлікт з інтелігенцією. Наприкінці правління захисниками царя були тільки маргінальні чорносотенці. Чи несе Микола ІІ персональну відповідальність за ці негативні явища? Його апологети це заперечують. Однак із ними важко погодитися і з огляду на наявність численних свідчень про його особисті риси та стиль керівництва. З історичних джерел імператор постає як один з найбездарніших правителів Росії за всю її історію. Найкращий психологічний портрет Миколи ІІ подав представник Конституційно-демократичної партії В.Обнінський: «Нічия психологія не уявляється такою дивною та повною протиріч, як Миколи ІІ. Зовнішня скромність, навіть сором’язливість, сумні очі і недобра посмішка, чадолюбство і байдужість до чужого життя. Домосідство і алкоголь, лінь до справ і різкість суджень. Підозрілість і віра будь-кому… Прискіплива обрядність і столовертіння... Тут не тільки подвійність, неодмінний супутник всякої живої людської душі, тут просто анархічна суміш різних нахилів, необлаштованість мислячого апарату, машина, де одні гвинтики ослаблені, інші перегвинчені, треті розгублені». Навіть прихильні до імператора чиновники завважували його непослідовність в ухваленні важливих рішень, упертість, інтриганство, фальш, поверховість, егоїзм. Протопресвітер російської армії Г.Шавельський вважав, що «цар любив Батьківщину, був готовий за неї віддати життя, але водночас на практиці занадто цінував свій спокій, звички, здоров’я і для збереження всього цього жертвував, не помічаючи цього, інтересами держави». Міністру іноземних справ С.Сазонову він сказав: «Я намагаюся ні над чим не замислюватися і гадаю, що тільки так і можна правити Росією». Загальновідоме підозріле ставлення Миколи ІІ до таких талановитих постатей, як С.Вітте та А.Столипін.

Микола ІІ справді був набожним, вірним самодержавним принципам, покровительствував православній церкві, за що особливо подобається своїм сучасним апологетам. Але набожність імператора межувала з містицизмом, що навряд чи можна віднести до православних чеснот. Та й навряд чи глибоко віруючою православною людиною можна вважати фаворита імператора — знаменитого Г.Распутіна, який поєднував у собі риси юродивого та сибірського шамана і вів далеке від аскетизму приватне життя. Підтримка царем дер-жавного статусу православ’я обернулася подальшою кризою церкви, що втрачала авторитет у суспільстві, була гвинтиком у консервативно-охоронному апараті самодержавства. Відданість Миколи ІІ самодержавним принципам поглибила політичну та суспільну кризу Росії. Однією рукою цар підписував укази про запровадження парламенту (Думи), іншою — готував її розпуск.

Нас цікавить і український контекст діяльності царя. У роки його правління стався спалах українського національного руху, пік якого припадає на революцію 1905—1907 рр. Однак репресивна політика Росії тільки посилилася. Згодом були закриті українські «Просвіти» (в тому числі Одеська), заборонено святкування 100-річчя від дня народження Т.Шевченка тощо. Антиукраїнські репресії посилилися в роки війни, коли «царську милість» відчули українці Східної Галичини та Буковини. Зокрема було піддано репресіям Греко-католицьку церкву — факт, який особливо тішить сучасних православних москвофілів. Можна згадати й про жахливі єврейські погроми, справу Бейліса тощо. Не останню роль у проведенні жорсткої, русифікаторської лінії в національному питанні відіграли погляди та дії царя. Він став членом чорносотенного «Союза русского народа», неодноразово сприяв його провідникам, відхиляючи будь-які ліберальні проекти реформування національної політики.

Як бачимо, образ Миколи ІІ малопридатний для того, щоб ставити його за приклад сучасним політикам та пересічним громадянам. Тим паче що демонстрація поваги та любові до імператора разюче суперечить принципам українського патріотизму. Пропаганда культу імператора свідчить лише про кризу сучасного російського православ’я. Опинившись у нових історичних умовах, воно демонструє граничний ступінь ретроградства, відлякуючи від себе критично мислячу та патріотично налаштовану до Української держави частину вірян. Замість того, щоби перейнятися принципами служіння людям незалежно від їхньої національності та політичних поглядів, російська церква не знайшла нічого кращого, як спертися на елементарне чорносотенство зразка початку ХХ ст. «Не відстає» і сучасна російська політична еліта, що переймається ідеєю самодержавного, антидемократичного правління, сприяє перетворенню церкви на складник політики, демонструє неповагу до національного суверенітету сусідніх націй. Однак не слід нехтувати закони історії. А українській еліті слід вести активну просвітницьку діяльність, спрямовану на вшанування українських національних героїв. Адже прогалини в історичній пам’яті українців неодмінно будуть заповнені героями Росії, навіть такими, як Микола ІІ.