І ВКОТРЕ СЕБЕ РОЗГАДУЄШ

Пусть он в связке с тобой одной —

там поймешь, кто такой…

На тридцятому році занять альпінізмом, здійснивши близько 200 сходжень, замислився: а що ж таке альпінізм? Чим він є для мене? Пригадую визначення відомих спортсменів, приміряю їхні крилаті вислови до себе і розумію, що ніщо не підходить повністю: не моє, ніби піджак не мого розміру.

У гори ходять з різною метою, тож розуміння цієї справи теж різне. Але ми єдині в одному: справжні альпіністи не говорять, що вони підкорили вершину, взяли гору. Так кажуть лише туристи- початківці. Для мене ж головним, мабуть, є спілкування з людьми завдяки цьому самому альпінізму.

У різні роки життя він був різним. Так, у школі, коли я вперше потрапив на Кавказ у табір юних альпіністів України, це мене дуже вразило: така велич! А романтика назв вершин: Мінгі-тау — гора дня і ночі, Ушба — вертеп відьом, Юсєньгі, Джантуган... Щоправда, тут-таки, як обличчям об асфальт, — перевал ВЦСПС, піки МНР (те саме, що й Монголія). Але над усім цим — «Опять я Баксаном любуюсь, как сказкой: чудесно прошедшей и неповторимой…»

Студентство. Знову ж незабутні багаття, пісні, друзі. Далі, як у Висоцького: «Но тут малец с поправкой влез…» — втрутились розряди. І пішло: розряди, категорії, розряди, категорії… Гір і не видно, самі 4А і 5Б. Зникла романтика. Замість неї нав’язливе «хочу майстра!», «хочу інструктора!», «хочу медаль!», хочу, хочу…

А синові ось уже шістнадцять. Дискотека, дискотека… Скажи мені, хто твої друзі? «Але я не найгірший учень у класі!» Ну й що з того? Та я в твої роки… Стоп! Це вже ознака старості. Давай краще разом поїдемо в гори.

Сподобалось. Тепер у вісімнадцять син сам себе запитує: що таке альпінізм, навіщо це потрібно? Поки що, як і я: «Не знаю, навіщо, але дуже потрібно». Встиг, кажу собі.

У дев’ять молодший, зійшовши на свою першу вершину в Карпатах (дибав 4 години, ніс гірські лижі для спуску, «конав»), сказав: «Тату, альпінізм краще, ніж гірські лижі». Але ти ж «конав», ледве дійшов? «Зате як красиво!» Защеміло в грудях...

В одинадцять років східна вершина Ельбрусу, у дванадцять — західна. А це ж 5642 метри, 13 годин плюс мороз і плюс спроба з’їхати на сноуборді. На сноуборді не вийшло: я не зміг донести його до вершини, а тільки ледь вище сідловини, та й сніг не сніг — суцільний лід. І що? «Наступного року візьму з собою весь клас».

Торік одна дівчина (назвемо її Зоєю) йшла на Ельбрус із погано підігнаним спорядженням: через кожні півгодини перев’язували їй «кішки», чекали. Інакше залишилась би без вершини. Спускалася без окулярів. Обпалила очі. Сльози, лікар. Сяк-так добралися до підніжжя гори. Хлопці допомогли нести спорядження.

І ось новий сезон. Зоя з напарником, обоє вже розрядники, рвуться на маршрути третьої категорії складності. Йдемо на вершину закритим льодовиком: тріщин не видно, тому будь-якої хвилини можна провалитись. Поруч — новачок, сам по собі. Чіпляю третім у зв’язку до Зої. Хай вчиться працювати, та в разі чого витягнемо. Через хвилин двадцять новачок знову сам і розрядники самі! «А він сам відчепився». Навіщо дозволили!? Вам же його витягати із тріщини! І нести, якщо дістанемо. «Пусть он в связке с тобой одной...»

Бівуак на висоті 3800. Група на маршруті 4А. Чекаємо їхнього спуску. Вниз підемо, коли спустяться до наметів. Наш загін в горах один, і всі розуміють, що порятунок потопаючих… «А якщо прийдуть аж увечері?» Тоді вниз підемо завтра. Продукти є, погода добра.

Те, що Зоя с напарником таки пішли вниз, не дочекавшись групи, засмутило: мабуть, вона забула свій спуск з Ельбрусу. Але хіба таке можна не пам’ятати? Ніяк не зрозумію і тих, хто відірвався від четвертої групи і наступного дня пішов із Зоєю та її напарником у сауну.

Нові часи — нова мораль? Чи це я так тому, що в групі на 4А був мій син?

Р.S. У сусідній долині в цей час — п’ятеро на смерть і в одного перелом хребта...