І ВИЙШОВ ІЗ ТЕМРЯВИ МОНСТР

Коли у зведеннях Головного управління карного розшуку я прочитала, що станом на 22 грудня 2000 року тільки силами цього структурного підрозділу МВС України «було виявлено та знешкоджено 2485 злочинних угруповань, в тому числі за минулий тиждень — 37», то мимоволі подумала: Боже, а в якому ж світі ми живемо, і чому злочинність стає таким звичним атрибутом буття — як вранці сніданок чи відпочинок влітку біля моря? Чому люди, яким природа подарувала можливість так досить відповідально зватися, легко переступають межу, яка означена хіба що біблійним зойком: «Не дивуйтеся, братія мої, якщо світ ненавидить вас».

За завісою реального

Коли люди наштовхуються на факти надзвичайної й протиприродної поведінки представників свого виду, то вважають це, як правило, наслідком якогось психологічного зламу, хвороби, божевілля. Але, як це не дивно, хоч медики й констатують розлади у функціонуванні нервової системи різних рівнів майже у 80-ти відсотків населення (де першопричини — не лише генетична спадковість чи обставини, а й екологічний, соціально-економічний, демографічний стан суспільства), не всі ж вдаються до насильства, садомазохізму, злочинів. Цього не допускає, мабуть, саморегулюючий організм буття, в якому депресія чи агресивність компенсуються насамперед позитивними відчуттями кожної окремої людини. Добро взагалі несе в собі надзвичайні лікувальні можливості. Тоді чому ж маніяки, серійні вбивці, гвалтівники, котрих психіатри визнають цілком дієздатними й осудними, не відповідають цій усталеній нормі забезпечення свого єства тією протиотрутою, яка б поставила заслін їхнім нахилам? Чи її замало? Чи механізм саморуйнування підминає інші чакри, котрі відкривають доступ до гармонійного входження людини у світ?

«Просто сатанізм якийсь», — кажемо ми, слухаючи чергове пояснення якогось нелюда щодо вчиненого злочину або бачачи, як молоді люди в пекельному дурмані, з напівскляними очима простягають руки, здригаються, вигукують щось непристойне на дискотеках, стадіонах, в концертних залах. Дивуємося, дізнавшись про знущання над тваринами, про дикі оргії в «Зеленому театрі», вбивства на містичному грунті. Старше покоління оцінює такі явища однозначно: все це — наслідки поганого виховання, впливу негативного середовища, результат навали масової культури. І в цьому є свій сенс, але тільки частково, оскільки навіть психіатрія (яка, чесно кажучи, не завжди може обгрунтувати видиме, а лише збирає докупи нетипові факти) не дає відповіді: на якому етапі фантазії людини перетворюються на маніакальне марення, що штовхає її на непередбачувані вчинки.

Згадаймо, що і Чикотило, і «наш» Онопрієнко, і деякі інші нелюди, на совісті яких десятки людських життів, стверджували, що їм були видіння: мовляв, ви маєте творити зло, ваше призначення — встановлювати закони, протилежні Христовому вченню, — як, до речі, і демоністи, що так само, як і в середньовічній секті Манихея, запевняють: «Сатана — не ворог людству. Він — життя, любов, світло…»

Можна, звичайно, сумніватися у правдивості слів тих, хто скоїв злочин, і вважати їх спробою хоч якось пояснити жахливе прагнення калічити людські долі, але деякі вчені вважають, що не завжди такі вчинки — плід нездорової уяви чи хвороби. Можливо, існують інформаційні поля, які через простір і час передають «установку», протилежну Божим заповідям. Адже останні важливі саме тим, що не є звичайними настановами моральної поведінки, а несуть у собі закодований ключ виживання людства, гармонізації духовного і матеріального начал. Їм протистоїть певна негативна енергія, що теж впливає на нас, але з особливою інтенсивністю — на порожню, готову всмоктати в себе силу зла плоть.

Як сказано в Новому Заповіті, «будь-який дух, котрий не сповідує Ісуса Христа… не є від Бога, та це дух антихриста, про якого ви чули, що він прийде, і тепер вже є у світі».

Справа не у власне релігійності. Людство все більше починає розуміти, що Бог перебуває не поза, а всередині нас. І нові наукові відкриття тільки підтверджують обгрунтованість такої думки. Своєю свідомістю і поведінкою ми формуємо ауру майбутніх поколінь, і тільки від нас залежить, кого ми виростимо: чистих душею і серцем нащадків чи монстрів, від яких здригатиметься земля.

Казкова країна
з привидами

Василь Сухомлинський писав, що діти живуть власними уявленнями про добро і зло, честь і безчестя, у них навіть свій вимір часу: в роки дитинства день здається роком, а рік — вічністю. «Маючи доступ до казкового палацу, ім’я якому Дитинство, я завжди вважав за необхідне стати певною мірою дитиною. Тільки за такої умови діти не дивитимуться на вас як на людину, що випадково потрапила за паркан їхнього казкового світу, як на сторожа, котрий вартує цей світ, сторожа, якому байдуже, що відбувається всередині цього світу».

На жаль, такого розуміння більшості з нас бракує — як бракує і терпіння, доброзичливості, співчуття. Ми гримаємо на своїх неслухняних нащадків, говоримо авторитарне: «не смій», «не дозволяю», «будеш покараний». І спочатку вони слухають, побоюючись ременя, а виростаючи, мстять за непочуту біля колиски пісню, неотриману пораду, за стусани чи глузування з першої закоханості. Мстять по-різному: скутістю, віддаленістю, позою, веселими компаніями з вулиці, наркотиками.

Працівники пенітенціарної системи водно констатують: найжорстокіші злочинці в дитинстві, як правило, зазнали психічної травми від найближчих, найрідніших людей. Пізніше вони скупчуються в зграйки, виробляють свої власні закони буття, де сильніший той, за яким — зневага до ближніх, байдужість до чужого болю, прагнення утвердити себе вправним володінням ножем чи пістолетом, примусити слухати і підкорятися слабшого.

Запитаймо себе, чому сучасні дівчата та хлопці так схожі одне на одного і смаками, і поведінкою? Чому вони швидше біжать на дискотеки чи в підворіття, ніж у зали філармонії, чому вважають за норму хильнути чарку, покурити в під’їздах, подригатися на брудних танцях і скаженіти на масових видовищах, де чергова безголоса співачка в концерті «Рок-зірки проти наркотиків» так часто повторює «крек», що вони тут-таки починають його ковтати?

Та тому, що юні шукачі пригод гуртом відчувають себе силою, яка при загальній анонімності дозволяє віддаватися первинним інстинктам. Зникає відчуття відповідальності, яке зазвичай утримує людину від негативних вчинків. Загальна заражуваність штовхає на кроки, котрі можливі лише в натовпі. А той не має ані своєї індивідуальної природи, ані власного обличчя. Синхронні, однакові рухи у танцях, одноманітні привітання кумиру, погроми на шляху від стадіону до метро, знущання з того, хто просто не схожий на тебе, — ось сходинки, що ведуть у безодню.

З роками хтось, звичайно, випростається, «переросте», виліпить власну особистість (йде природний відбір!), але найслабші залишаться поза людською спільнотою і перетворяться на вовкулак.

Промінчик на ганку

Я не педагог і не знаю, чого і як зараз краще вчити дітей. Як мати, сама наштовхуюся на непередбачувані ситуації, непорозуміння, охолодження стосунків. З одного боку, не хочеться нав’язувати своїх істин, надягаючи на очі доньці «рожеві окуляри» чи проповідуючи безхребетність. З другого — розумію: якщо не батьки, то хто ж навчить загальнолюдських істин? Важко знайти точку опори і ключ до істини; у кожного покоління — свої пріоритети, своя шкала цінностей. Але коли йдеться про найголовнішу з них, я пригадую випадок, про який мені колись розповіла мама.

У голодні 30-ті роки її маленький братик вийшов на подвір’я: брудні рученята, пухлий живіт, голодні очі… А біля сусіднього паркану — щасливіший одноліток з великим окрайцем хліба. Задоволено примруживши очі, він спочатку гордовито поглядав на Сашка, а потім не витримав: «А що, хочеться попоїсти?» (очевидно, чекав, що малий принизливо проситиме). Але той не відреагував. У свої шість років він просто підвів голову, якось замріяно подивився на сині хмари у небі і ніби сам до себе промовив: «А зате в нас на ганочку — сонечко…»