…І ТОБІ ВОЗДАСТЬСЯ?

«Народное образование всегда было близко моему сердцу, в нем я вижу залог будущего благоденствия нашей великой России, и я тем охотнее пойду на жертвы, чем больше пользы от учреждения могу ожидать для народа… » (тут і далі цитати мовою оригіналу).

Ці слова належать російському купцю Семену Семеновичу Могилєвцеву, який 30 червня 1910 року здійснив закладини педагогічного музею ім. Цесаревича Олексія в Києві. Саме Могилєвцев, такий знаменитий 90 років тому й такий невідомий сьогодні, асигнував на будівництво нинішнього Будинку вчителя 300 тис. руб.

«Цього року Будинок учителя відзначає своє 90-ліття. Знаменно, що ця просвітительська установа будувалася на гроші вчителів, зібрані педагогічною громадськістю Києва», — читаємо у всеукраїнському тижневику «Освіта» (№46) і... протестуємо проти цього вигаданого факту. Достеменно відомо: «…Могилевцев С., действительный статский советник, коммерции советник, председатель Киевского биржевого комитета, почетный мировой судья и гражданин Брянска» справді був не лише засновником Будинку вчителя та хірургічної лікарні на 40 місць у Києві, а й спонсором, який оплатив установку брянського водогону та міське електроосвітлення. Могилєвцев також опікувався жіночим ремісничим училищем, церковно-парафіяльною та двокласною міською школою, чоловічою й жіночою гімназіями, церквою, торговою школою, пологовим притулком.

На жаль, біографічні дані родини Могилєвцевих дуже мізерні. Відомо лише, що Семен Семенович народився 1842 року в Брянську. У 1876-му переїхав до Києва й побудував першу в місті лісопильню. Відтоді він став киянином і зразу ж був зарахований у ряди добродійників, «…которых, говорят вообще, немало дало Киеву его русское купечество».

Російська держава тоді якщо не заохочувала, то принаймні схвалювала меценатство. Так, у статуті деяких державних нагород було записано: «…если кто-то за свой счет построит больницу, например, на 20 мест и будет на протяжении 3 лет ее содержать, он может быть награжден орденом Св. Анны… » Як засвідчує С.Ярон у книжці «Киев в восьмидесятых. Воспоминания старожила»: «…популярность С.С. в Киеве была громадна; с 1882 года С.С. в течение 11 лет состоял гласным киевской городской думы…», «нет почти ни одного общественного и благотворительного учреждения, членом коего он не состоял бы».

Одного разу попечитель округу П.Зілов звернувся до Могилєвцева з проханням «…послужить делу народного образования в г. Киеве и прийти на помощь учебному округу постройкой специального здания для музея…», на що меценат відповів згодою. 28 вересня 1911 р. відбулося урочисте відкриття Педагогічного музею ім. Цесаревича Олексія, якому дали ім’я спадкоємця престолу тому, що день закладин будинку збігся з днем народження сина Миколи II. Крім того, Семен Семенович, який походив із селян, зажадав відкриття музею в день святкування 50-ліття скасування Олександром ІІ кріпосництва...

Продовжуючи історію музею Цесаревича Олексія, не можна не згадати про мету його створення, яка й досі не втрачає своєї актуальності. Музей призначався для ознайомлення з навчально-виховним процесом у Росії. В архітектурному дітищі Альошина розміщувалися численні колекції, була спеціальна педагогічна бібліотека, а також фізичний кабінет, нагороджений великою золотою медаллю Російської академії за зразково-показові характеристики. 1913-й був вдалим для народних учителів, які підвищували рівень кваліфікації й набували знань завдяки спеціальним літнім курсам, що їх проводив той-таки Педагогічний музей.

Майже впродовж півстоліття стіни цієї споруди бачили й Українську академію мистецтв, і Київське товариство охорони пам’яток давнини і мистецтва, що зібрало грандіозну колекцію археологічних старожитностей, і майстерню з виготовлення протигазових респіраторів, і навіть школу льотчиків-спостерігачів. Остання, щоправда, проіснувала недовго.

ХХІ століття... Цілі шпальти українських газет присвячувалися 90-річному ювілею Будинку, проте більшість авторів ювілейних статей згадали лише про Центральну Раду, яка засідала тут у 1917—1919 роках. При цьому в історії музею зовсім оминалися факти про друге, «червоне» життя народної аудиторії, яка не відбулася: з 1921 р. у цьому приміщенні був Пролетарський музей, у 1924-му — музей Революції, а через 12 років — українська філія музею Леніна. Не розповідає преса і про самого Могилєвцева — людину, яка спорудила будинок, хай і для «…русского народа», але зі шляхетною метою просвітництва малограмотних народних мас.

Що ж спонукало брянського мецената вкласти гроші в таку неприбуткову справу? Де зараз щедрі Могилєвцеви, Симиренки й Терещенки? Минула якась сотня років, а поняття меценатства вже встигло обрости мохом. Можливо, нам потрібен отой єдиний у своєму роді римський Меценат, який пробудив би в наших вітчизняних «покровителях» суперництво чи принаймні явив приклад для наслідування? Можливо...