«И правда за меня под кривдой умирала…»

До 100-річчя Арсенія Тарковського

Цей рік для нашого міста особливий — на 2007-й припадає кілька ювілеїв Тарковських: у квітні — 75-річчя режисера Андрія Тарковського, у червні — 100-річчя його батька, поета Арсенія Тарковського. Незабаром виповнюється 155 років від дня народження Надії Тарковської, дружини Івана Карпенка-Карого, ім’ям якої названо колишнє родове гніздо, а нині заповідник-музей «Хутір Надія», та 145 років її братові Олександру Тарковському, народовольцеві, активному діячеві колишньої єлисаветградської «Громади». Лише сам перелік цих імен і подій, із ними пов’язаних, що мали громадське і культурне звучання, свідчить: ця родина — непересічне явище в духовному житті краю.

Життя

Польський рід Тарковських потрапив у наші степи (село Ми­колаївка, нині Кіровоградський район) з Волині. Тут Карл Матвійович і його дружина Марія не знайшли щастя: перші їхні діти померли. А коли наймолодшому синові Олександру було лише десять років, через епідемію холери, що лютувала тоді в наших краях, пішли з життя і вони самі. Надія Тарковська на той час уже була дружиною Івана Карповича Тобілевича, і молода сім’я (побралися вони за три роки до того, познайомившись під час постановок самодіяльних спектаклів) фактично взяла хлопчика на виховання.

Будинок Тобілевичів на колишній вулиці Знам’янській (нині тут міський літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого) на той час був центром українського громадського життя міста. Юний Олександр Тарковсь­кий спілкувався тут із братами Тобілевичами — майбутніми видатними акторами Мико­лою Са­довським та Панасом Саксаган­ським, їхньою сестрою Ма­рією Садовською-Барілотті. Бува­ли тут Олександр і Софія Русови, не раз знаходив прихисток Марко Кропивницький. У цьому ж будинку квартирував майбутній меценат і громадський діяч Євген Чикаленко (до речі, однокласник Олександра по земському реальному училищу), збиралася єлисаветградська «Громада», якою керував Опанас Михалевич і яка мала чітку українофільську спрямованість. Частиною «Громади» (хоча певною мірою і автономною) був молодіжний гурток організації «Народна воля», до якого вхо­див і Олександр Тарковський.

В Єлисаветграді цей гурток був значною мірою українським (молодь навіть пробувала друкувати на гектографі вибрані твори Шевченка). І це, очевидно, теж стало причиною жорстокої розправи над молодими людьми, бо для царського уряду захоплення українськими ідеями було чи не більшим гріхом, ніж відданість ідеям революційним. Отже, іще не встигши як слід себе проявити, зовсім молодий (іще не виповнилося й двадцяти) Олександр Карлович Тарковсь­кий отримав десять років тюрем і заслання. Перебуваючи в ув’язненні, він написав відчайдушного листа Віктору Гюго, в якому просив розради й підтримки. Цей документ у 80—90-х роках знайшов у справі обвинувачуваного Олександра Тарков­ського кіровоградський краєзнавець Микола Хомандюк: тодішні слідчі просто підшили його як іще одне свідчення вини.

За іронією долі внук Олек­сандра Карловича Андрій Тарковський, будучи вже відомим режисером, саме у Франції, на батьківщині Гюго, теж шукатиме прихистку і розради.

Таких збігів у долі Тарковських чимало. На засланні в Іркутській губернії в одній хаті з Олександ­ром жили Юзеф Піл­суд­ський і майбутній чоловік авторки «Овода» Михайло Войнич. Через багато років після повернення до Єлисаветграда, під час громадян­ської війни, вже поважного главу сімейства Олек­сандра Карловича Тарков­ського раптом викликали в особливий відділ Першої кінної армії. Саме ця організація, очевидно, тоді контролювала поштові надходження з-за кордону. Продуктові та речові посилки від колишнього товариша по засланню, який на той час посів чільне місце в політичній верхівці Польщі, дуже стали в пригоді родині, що, як і більшість жителів міста, практично голодувала.

Юний Арсеній, приїхавши до столиці в пошуках долі та освіти, перший час заробляв на життя працею в газеті «Гудок». Скоріш за все, за порадою співробітника цієї газети Григорія Шенгелі, в якого квартирував, заходився писати фейлетони (досить популярний жанр на початку минулого століття). І перша його політична інвектива була спрямована саме проти буржуазного діяча Юзефа Пілсудського. А через півстоліття, в 1975 році, під час перебування в Польщі вже немолодий Арсеній Олександрович поклав квіти на могилу колишнього батькового товариша…

Кохання

Як і в більшості непересічних людей із яскравими характерами, кохання в долі Тарковських відігравало особливу роль. Сюжетом роману могло б стати кохання Олександра Карловича та гімназистки Олександри Сорокіної, яка теж була членом «Народної волі», за що так само, як і О.Тарковський, отримала покарання, щоправда, не таке суворе. Та, мабуть, найбільшим покаранням для неї стала розлука з коханим, якого вона чекала десять(!) років. І таки дочекалася, але щастя тривало недовго. Після народження доньки Леоніли Олександра, ще молодою, пішла з життя.

Матір’ю Арсенія і Валерія (старшого брата майбутнього поета, теж дуже талановитого, який у юному віці під час громадянської війни загинув від рук григор’євців) стала Марія Рачковська. Історія завоювання її серця вдівцем Олександром Карловичем не менше заслуговує на увагу романістів.

Зберігся спогад нашої землячки Тетяни Нікітіної, сестри друга Арсенія — Юрія (їхній батько Василь Олександрович Нікітін — перший голова місцевої «Просвіти»), про спільний похід до театру. Дивилися вони тоді ще не заборонену драму ще одного видатного єлисаветградця Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь». «Арсеній у свої сімнадцять років, — згадує Тетяна Василівна, — не співчував Пантері, він був на боці Білого Медведя, її чоловіка. Чи думав тоді Арсеній Тарковсь­кий, що в його житті розіграється така ж драма, як та, яку він тільки-но бачив на сцені, що він, як і винниченківський Білий Медвідь, захоплений поезією, залишить свою дружину, сина, доньку, і втече від буденного побуту? Чи знайде він потім щастя в житті, це відомо тільки йому…».

Минуть роки, і він зробить спробу застерегти свого вже дорослого сина Андрія від надмірних захоплень у коханні, але хіба від цього можна вберегтися? Зараз важко судити, але сестра кінорежисера Марина Тарковська через двадцять років після його смерті в одному з інтерв’ю висловила припущення, що саме під впливом дружини, актриси Лариси Кізілової, Андрій остаточно вирішив залишитися за кордоном, і це, на її думку, стало причиною його смертельної хвороби та передчасної, можна сказати трагічної, смерті у розквіті творчих сил (митець не дожив кілька місяців до свого 55-річчя).

«…Затем, что я дышал, как дышит слово»

На роді Тарковських лежить печать трагізму неповної самореалізації. Усі його талановиті представники надто випереджали свій час, через що наражалися на нерозуміння з боку оточення. Безперечні здібності до літератури мав іще Олександр Карлович, про що свідчить стиль згаданого листа до Віктора Гюго. Літературою та краєзнавством він займався і під час заслання, але цей хист не знайшов належного розвитку. Зате він звідкись точно знав, що саме Арсеній принесе славу їхньому роду. І це тоді, коли діти були ще зовсім малі, а найталановитішим видавався старший син Валерій.

Арсеній Тарковський довго йшов до свого визнання як поет. За спогадами сучасників, він твердо вирішив стати ним іще у шість років, коли потрапив на вечір поетів Сєвєряніна та Сологуба, які навідалися в тодішній Єлисаветград. У 30-х роках він уже писав непогані вірші, але до війни книжки так і не видав. Пройшовши фронтовими дорогами і будучи вже зрілим майстром слова, першу поетичну збірку підготував у 1946 році. Але якраз саме тоді ЦК КПРС ухвалив відому постанову щодо творчості Зощенка і Ахматової, і редактори, небезпідставно відчуваючи в поезії Тарковського нотки, споріднені із засуджуваними партією творами, не допустили вже готову збірку до друку. Перша книжка Арсенія Олександровича побачила світ аж у 1962-му. А ще через 17 років він став лауреатом Державної премії СРСР. Правда, посмертно.

Ставлення до своєї малої батьківщини в Арсенія Тарковського було особливе. Відомо, що він листувався з онуком Карпенка-Карого Андрієм Юрійовичем, який фактично врятував хутір «Надія» від знищення й відстояв його музейний статус. Тут вони були однодумцями. Арсеній Олександрович, як міг, сприяв у цій справі. У листах він нагадував, що не забув української мови, і навіть соромив Андрія Юрійовича, що той спеціально перекладає для нього деякі слова. У 1955 році Арсеній Тарковський востаннє приїздив на батьківщину. Звичайно, побував і на хуторі «Надія». Колишня директорка обласного краєзнавчого музею Олена Іноземцева, яка супроводжувала його в поїздці, згадує, що Арсеній Олександрович у степу вийшов з машини, став на коліна і поцілував рідну землю.

Через двадцять років після тих відвідин побував на хуторі «Надія» і Андрій Тарковський. Звичайно, ця земля для нього була не настільки рідна, як для батька, але, очевидно, відчувши неповторну ауру хутора — з дубами, посадженими Миколою Садовським, Марією Заньковецькою та Панасом Саксаганським, зі ставком, викопаним іще Іваном Карповичем, з музеєм, де збережено багато речей Тобілевичів і де й досі працює невістка Андрія Юрійовича, він пообіцяв приїхати сюди знімати фільм.

Андрій Тарковський зняв сім фільмів, і кожен з них став явищем у кінематографі. Однокласник Андрія Юрій Безелянсь­кий, пригадуючи свою останню зустріч із ним (перед від’їздом за кордон), наводить слова режисера, які характеризують його тодішній стан: «Я в кіно двадцять років, а зробив надзвичайно мало, приблизно один фільм на чотири роки. Дуже мало. Я міг би зробити більше і мати при цьому все, що необхідно обивателеві, але я не хочу. Це для мене було б зрадою мистецтва. Я роблю тільки те, що бачу і відчуваю, і нічого іншого. Це страшенно важко в наших умовах. Це — хресна дорога, але я свідомо йду цим шляхом і несу свій хрест». Юрій Безелянський вказував також на духовну спорідненість батька і сина: вірші Арсенія Тарковського звучать у Андрієвому «Дзеркалі».

Інший його критик Е.Сурков писав, що у фіналі фільму «Солярис» виникає образ блудного сина, «…який припадає після довгих подорожей позаземними світами до батькових колін. І закохано, якось навіть молитовно вбирає в себе благодатну красу рідної землі. Важко позбутися думки: яким дивним пророцтвом обернувся цей фільм!».

Дві свої останні картини Андрій знімав за кордоном, намагаючись знайти там спокій, визнання, творчу свободу. Знайшов невиліковну хворобу і смерть. Можливо, приїхавши знімати на хутір, він відчув би душевну гармонію і дух тієї рідної землі, до якої так прагнув у своїх фільмах.