І ОДИН У ПОЛІ... ЗУБОВ

Початку нинішнього міжнародного сезону футбольна громадськість України очікувала з особливим нетерпінням. Адже ще в січні наш визнаний фахівець Валерій Лобановський заявив, що всі творчі сили і тренерські плани передусім будуть підпорядковані інтересам національної збірної. Відразу після Нового року кандидати в головну команду країни зібралися на динамівській базі в Кончі-Заспі, де проходили атлетичне й ігрове тестування. Потім жовто-блакитні вирушили на Кіпр. Там вони вигострювали техніко-тактичну майстерність і, крім того, визначалося коло реальних кандидатів на місце в основному складі. Тренерський корпус тримався впевнено, і здавалося, що березневі поєдинки з білорусами й валлійцями підтвердять це позитивними результатами. Дві нічиї, здобуті в Києві та Кардіффі, хоч і не розчарували повною мірою, але й не дали поживи для оптимізму. Принаймні гнівної критики на адресу команди та її керманичів в українських ЗМІ не прозвучало.

Щоб розвіяти сумніви стосовно трохи завищених, як мені здається, можливостей команди, яка йде у світовому рейтингу в середині четвертого десятка, необхідно було дочекатися червня. Два домашніх поєдинки з норвежцями та валлійцями дозволяли наставникам збірної повноцінно спланувати підготовку. Тим більше що суперники виступають у нинішньому турнірі відверто слабко, не здобувши досі жодної перемоги. А тут ще до Києва нащадки вікінгів прибули далеко не в кращому своєму складі: Сульшер, Фло, Іверсен — визнані лідери у своїй команді — не змогли взяти участь у грі на полі НСК «Олімпійський». До речі, цю арену в уболівальницьких колах вважають «зачарованою»: ось уже два роки наші збірники не можуть тут переграти своїх опонентів. Останню перемогу було здобуто над аматорською командою Андорри, кольори якої захищають переважно таксисти, бармени й офіціанти крихітної країни, котрі не втратили радості від спілкування з м’ячем.

Турнірне становище українців зобов’язувало їх набирати в двох домашніх поєдинках максимум очок. Теоретично це їм було під силу. На практиці все виявилося інакше. На матч із норвежцями жовто-блакитна команда вийшла в такому складі: Шовковський, Старостяк, Парфьонов, Головко, Ващук, Дмитрулін, Шевченко, Тимощук, Зубов, Яшкін, Воробей. Найбільше зацікавила спеціалістів середня ланка господарів — Тимощук, Зубов, Парфьонов, Яшкін. У такому поєднанні «мотор» команди ще ніколи не виступав. Творчі функції мали виконувати троє «малюків» — із Донецька, Москви та Києва. Однак, як засвідчили обидва поєдинки, лише донеччанин зіграв найбільш похвально. Геннадій довів багатьом, що футбол залишається галуззю творчості, а не бухгалтерським кондуїтом, у якому зібрано малозрозумілу широкому колу людей статистику про бездумне пересування з місця на місце протягом 90 хвилин гри.

Норвежці, що програли нашій команді минулої осені в Осло, сконцентрували всі свої помисли на грі в обороні. В атаці вони залишили тільки двометрового Кар’ю, який, втім, особливою активністю не вирізнявся. Лише одного разу йому вдався прорив по правому флангу, після якого Леонардсен ударив безперешкодно. На щастя, м’яч пройшов за кілька сантиметрів від стійки воріт.

Матч із норвежцями пройшов у цілому під диктовку підопічних Валерія Лобановського. Проте журналістська інтуїція підказувала, що футбольні аргументи нашого метра навряд чи переконають його візаві Семба скласти зброю. Якщо мати на увазі не кількість гольових моментів, а їх якість, то в цьому компоненті гості мали перевагу. Двічі їхні гравці завдавали ударів головою майже впритул, але в ціль не влучали. У наших був напівмомент, коли Воробей не використав свого шансу після флангової передачі. Втім, всі удари у бік воріт протиборчих сторін ніяк не вплинули на зміну початкового рахунку — 0:0.

...Напередодні матчу Україна — Уельс я зустрів у внутрішньому дворику НСК «Олімпійський» прес-секретаря футбольної асоціації Уельсу Чері Стеннетта. Ми познайомилися в Кардіффі наприкінці березня, де Чері супроводжував журналістів з України. Тоді валлієць був оптимістичний, не обіцяв нашій збірній легкого життя на красені «Міленіумі». У Києві пан Стеннетт видавався засмученим:

— Невдалий виступ у матчі проти поляків викликав гостру критику на адресу головного тренера збірної Марка Х’юза. Журналісти звинувачують його у невмінні створити боєздатний ансамбль. Щоправда, Х’юз обіцяв у Києві грати на перемогу. Його підтримав визнаний лідер нашої збірної Райан Гіггз. Зазвичай стриманий лівий півзахисник «Манчестер Юнайтед» пригрозив, що обов’язково заб’є м’яч українцям.

Забігаючи наперед, скажу: на останніх хвилинах матчу Гіггз був дуже близький до виконання своєї обіцянки. Він ударив із меж воротарського майданчика, і для мене залишається загадкою, як Шовковський зміг ногою відбити м’яч. Втім, таких загадок у матчі з валлійцями набралося більш ніж достатньо. Футболісти, переважно наші, «мазали» із найзручніших позицій. Приміром, Шевченко міг піти з поля із хет-триком, та, вочевидь, на фініші чемпіонату Італії втомився, і цього разу роль лідера в команді виконував явно не він. Несподівано для багатьох найактивнішим у складі збірної України знову був донеччанин Зубов.

Порівняно з першим матчем, стартовий склад господарів зазнав лише однієї зміни. Замість Яшкіна на поле вийшов Ребров. Він і Шевченко виконували роль інсайдів. А на вістря жовто-блакитної атаки був висунутий Воробей. Така схема працювала досить успішно. Валлійців з перших хвилин притиснули до власних воріт, і їхній голкіпер Джонс помітно нервував. Зрештою, перевагу українці реалізували перед виходом на перерву. Воробей зіграв «у стінку» із Зубовим — 1:0. І в другому таймі господарі були кращими за суперників. Матч плавно котився до свого завершення, не викликаючи запитання про переможця. Фатальною для нашої команди виявилася 74-та хвилина, коли півзахисник валлійців Пембридж наважився на удар метрів із 25-ти. І ось тут виникла ще одна загадка матчу: як міг Шовковський пропустити настільки простий м’яч?

Нічия залишає шанси нашій команді посісти друге місце в групі, але для цього треба починати вигравати. Після семи турів із 17-ма очками лідирують поляки, у білорусів — 12 очок, у нашої збірної — 10.