«Хто тебе любить найбільше?» — «Галина Олексіївна!»

Раніше Марина була великим прибічником приватного: краще заплатити й отримати якісні послуги, ніж заощаджувати і в результаті отримати щось сумнівне. Тому, коли вкотре постало питання, в який садок — муніципальний чи приватний — віддати маленьку Настю, переважила шалька терезів останнього. За словами самої Марини, коли вона вибирала для своєї доньки дошкільний навчальний заклад, то спочатку «купилася» на приміщення, ковролін, новенькі туалети, додаткове меню, гарні іграшки, сервірування столу, вальдорфсько-монтесорійські методики навчання тощо. Допомагала в цьому і Настя, котра при знайомстві з черговим садком була у невимовному захваті то від величезної барвистої гірки, що стояла прямо в групі, то від міні-зоопарку. В якийсь момент Марина зупинила свій вибір на приватному садку, який працював уже не перший рік і директор якого переконувала, що для дітей — починаючи від уваги з боку вихователів і закінчуючи додатковим харчуванням — усього буде вдосталь. Але через чотири місяці перебування Насті в цьому садку з’ясувалося, що багато обіцянок — ілюзія. Попри те що щорічний внесок за садок на той момент становив 500 доларів, а щомісяця батьки сплачували близько 200, керівництво чи не з перших тижнів почало збирати гроші на ремонт майданчика, латання даху тощо. Чому? Цей дитсадок перебував на території державного, тому орендарям доводилося допомагати йому «і тут, і там». Крім того, усі додаткові заняття мовами, танцями, східними єдиноборствами і т.д. оплачувалися окремо, про що директор спочатку теж не сказала. А найнеприємніше — коли дитина хворіла і по два-три тижні не ходила в садок, батьків усе одно змушували за неї платити. Бронювалося місце. «Коли ж я побувала на батьківських зборах і побачила мам, — продовжує розповідати Марина, — зрозуміла, що тільки мене цікавить, щоб чергова група працювала з сьомої ранку. Практично всі мами не працювали і тому приводили дітей і о 10-й, і об 11-й, а забирали дуже часто відразу після сну. Я ж по Настю приходила через роботу остання.

Отже, що таке сьогодні приватний дитячий садок з його педагогічними та сантехнічними особливостями? Які його плюси і мінуси? Чому батьки, вибравши для своїх малят приватний дошкільний заклад, щомісячна оплата якого в Києві варіюється в межах 250—600 у.о., змушені ще й оплачувати ремонт труб, унітазів, стель і задовольняти інші потреби приміщень, що їх заклад ділить з державними садками? Як виявилося, щоб знайти відповідь на останнє запитання, треба розібратися з узвичаєними між приватними садками і районними управліннями освіти стосунками.

На сьогодні в Києві працюють дев’ять приватних дитячих садків, вісім з них орендують приміщення у дошкільних закладів, які перебувають у районній комунальній власності і більша частина яких не знала
капітального ремонту вже багато років. Приватні садки сплачують хорошу оренду (за 10 місяців з одного дитсадка — 150—190 тис. грн.), але самі орендодавці не бачать цих коштів. Нашим чиновникам було складно відповісти на запитання: куди і на що вони йдуть. У Головному управлінні освіти і науки нам сказали, що особисто вони цих коштів не бачать — усі вони «народжуються» і «вмирають» на місцях. Головуправління вирішило переадресувати наш запит Подільському райвно, котре хоча й не дало «живої» відповіді, про яку ми просили, але все-таки надіслало стислий і сухий звіт, що потрапив спершу чомусь до головного управління.

Виявилося, що до травня 2010 року всі кошти за оренду, отримані від двох працюючих у районі приватних дошкільних закладів (312 228,69 грн. за 2008—2009 рр.), пішли на сплату ПДВ з оренди землі, сплату земельного податку, транспортний збір, обслуговування і ремонт комп’ютерної техніки, сантехнічне обладнання в навчальних закладах. Але з травня нинішнього року ці гроші повинні йти тільки за першими трьома напрямами і охоплювати ще й комунальні послуги. Не дивно, що при такій антицільовій системі розподілу коштів, отримуваних за оренду дошкільних закладів, сьогодні страждають не тільки приватні та державні садки, а й самі батьки, з котрих одні стягують гроші за умовами контракту, а інші для цих же цілей використовують «добродійний внесок». І добре, якщо останній іде за призначенням, а не осідає у тих, хто каже: «Мамочко, ви не приділяєте мені уваги» і, не криючись, продає себе за креми, каструлі, гроші і брокардівські картки.

«Ви комерційна структура. Чому ми повинні вам допомагати?»

Якщо зі станом муніципальних садків усе більш-менше ясно, то про особливості роботи приватних дошкільних навчальних закладів у нашій державі складно говорити. По-перше, тому, що цей сегмент послуг у нас іще не дуже розвинутий, а по-друге, внаслідок того, що ми взагалі слабко уявляємо, якими вони повинні бути і чим принципово відрізнятися від муніципальних. Щоб прояснити ситуацію, ми звернулися до Ніни ОРЛОВСЬКОЇ — директора мережі приватних дошкільних навчальних закладів «Український сувенір», яка існує вже 17 років:

— Ніно Костянтинівно, яким був приватний садок 13—15 років тому і яким він став зараз? Щось за цей час змінилося?

— Аякже. Насамперед змінився контингент батьків. Сьогодні приватний дитячий садок — це альтернатива няні-гувернантки, яка не тільки доглядає дитину, а й навчає її. Ми, наприклад, ніколи не приймаємо в групу відразу двох дітей — тільки одну. Дитина має адаптуватися до режиму дитячого садка, групи. У муніципальних садках часу на адаптацію не дається. Дуже часто у вересні до них приходять одразу по десять нових дітей, але один вихователь на тридцять осіб не може приділити кожному належної уваги. Тому трапляється, що батьки спочатку віддають дитину до приватного дитячого садка, а через рік-два, коли вона вже цілком адаптувалася, переводять до державного.

— Сьогодні дедалі частіше можна почути, що батьки дітей, які відвідують приватний дитсадок, сприймають його працівників як обслуговуючий персонал. Як ви в такому випадку працюєте?

— Ви знаєте, одні батьки хочуть, щоб з їхньої дитини вимагали, а інші, навпаки, щоб їхнім дітям було дозволено все. Але ми дотримуємося золотої середини і намагаємося не потурати в усьому батькам. Років п’ятнадцять тому, коли в нас іще процвітали бандитські угруповання, один тато мені казав: «Я не хочу, щоб мої діти були м’якими і добрими. Зробіть із них жорстоких». Але я йому сказала, що таких методик ми не розробляли...

— А з якими взагалі проблемами сьогодні зустрінеться той, хто захоче відкрити приватний дитячий садок?

— Новій людині практично неможливо пройти в цю систему. Сьогодні складно все: зареєструватися, орендувати приміщення, знайти спільну мову з СЕС, управлінням освіти та інших дозвільних організацій. Зазвичай у райвно сидять чиновники, котрі не допускають самої ідеї існування приватного садка. Мені кажуть: «Ви комерційна структура. Чому ми повинні вам допомагати в організації харчування, прання білизни, медичному обслуговуванні?». Хоча чим більше буде приватних садків, тим менше коштуватиме перебування в них і серйознішою буде конкуренція. Крім того, батьки повинні мати можливість вибирати, в який дитсадок їм віддати свою дитину. Незважаючи на те що ще торік рішенням колегії управління освіти столичним райрадам було запропоновано надавати приватним дитячим навчальним закладам приміщення в довгострокову оренду, цю пропозицію підтримали далеко не скрізь. Наприклад, керівництво управління освіти Дарницького району під різними приводами не хоче продовжувати оренду більш ніж на рік, чим ставить нас, керівників приватних дитячих садів, у залежність від свого рішення.

Коса не гірша, ніж у Тимошенко...

Ми не знаємо, як ідуть справи в регіонах, але в Києві на площах державних садків сьогодні розмістилися перукарні, фітнес-зали, жеки, стоматологічні та масажні кабінети тощо. У той час як відомі українські бізнесмени наймають цілі інсайд-команди, які спеціалізуються на пошуку «реципієнтів» для реалізації соціально відповідального бізнесу, те, що потенційно може стати їхньою особистою гордістю, втрачає кондиції. Якщо ж ідеться про приватний сектор, то він ніколи не вирішить державних проблем. Він може дати тільки альтернативи.

Пройшовши через два приватні і два державні садки, Марина вважає, що грошима в педагогіці людину з нашою ментальністю привабити не можна — вона або робить щось від щирого серця, або нічого не робить. «Фінанси нічого не визначають, — каже вона. — Так, для державного садка ми купували і туалетний папір, і серветки для столу. Тоді як у приватному нашу увагу відразу акцентували на вишуканому сервіруванні. Але трирічним дітям добре було б спочатку навчитися ложкою в рота поціляти, а вже потім у приладді розбиратися. Моє переконання: треба шукати не заклад, а вихователів. І незалежно від того, в якому садку — приватному або муніципальному — вам удасться відшукати вихователя, котрий має дар працювати з дітьми, вам усе одно доведеться платити. Знаєте, найкраще враження в мене залишилося від останнього напівзруйнованого муніципального садка на Оболоні. Там ніхто не казав, що я приділяю мало уваги персоналу, не висував претензій, коли я затримувалася на роботі. Коли вечорами я забирала Настю, в неї коса була виплетена не гірше, ніж у Тимошенко. Більше того, нянечка вчила мене, як правильно витворити таке диво... І якщо ми тепер зустрічаємо Людмилу Олександрівну — Настину виховательку з цього садка, донька біжить до неї, щоб обняти, а та пригортає її до грудей зі словами: «Дорогенька ти моя...». Цього не купиш за гроші.

«Але щоб бути другою, треба дуже добре знати, а яка ж перша»

Якби в приватних дитсадках була доступна, а не позахмарна ціна і, головне, досвідчені няні і вихователі, котрі люблять дітей; якби в групах справді було до десяти осіб, щоб Настю не плутали з Машею, — можливо, такі заклади змогли б стати для дітей сповненими щастя хогвартсами. Ті батьки, яких у дошкільних закладах цікавить не тільки довжина ворсу килима, звертають увагу і на використовувані в них програми та методики, котрих сьогодні, треба сказати, існує безліч. Але, за словами фахівців, їхня головна відмінність від нашої державної програми полягає в тому, що вони на практиці реалізовують усе те, що в них прописано.

«Сьогодні батьки критикують муніципальні садки за «побори» — це правильно, — каже кандидат психологічних наук, завідувач лабораторії психології дошкільника Інституту психології ім. Г.Костюка АПН України Світлана Ладивір. — Але якщо всі дидактичні ігри пошарпані, іграшки не варті доброго слова, і немає навіть серветок, аби привчити дітей до культури за столом, як їм виживати? Відповідно до наших санітарних вимог, пісок у дитячих пісочницях повинні тричі на рік міняти. При цьому він має бути обов’язково річковим. Більше того — промиватися і прожарюватися. Але сьогодні в жодному муніципальному дитячому садку таких ящиків для піску немає. За роботу треба заплатити, а чим? Тому вранці наші діти й приходять у пісочниці, в яких увечері побували якщо не собаки і коти, то наркомани, алкоголіки, туберкульозні хворі. А от у більшості приватних та експериментальних садків вони є. Як, утім, є і багато іншого.

Років п’ять тому в Києві і ще кількох містах на базі наших садків працювала американська програма Step by step, відповідно до якої з групою з п’ятнадцяти дітей працювали два вихователі, психолог і соціальний педагог. При цьому у вихователів були найкращі дитячі енциклопедії, рулони шпалер, ватмани, спеціальні конструктори, з яких дитина могла і будинок побудувати, і зробити курінь. Певна річ, діти там не нудилися, не билися. Усе те, що ми тільки прописали, вони взяли й зробили. І хоча за науковим змістом їхня програма була не краща за нашу, коли почали порівнювати результати дитячих садків, які працювали за їхньою і нашою системою, з’ясувалося, що і за діапазоном знань, і за станом здоров’я, і за здатністю вирішувати всілякі завдання, малюки, котрі перебували в їхніх умовах, випереджали своїх однолітків. Вони прожили в тому садку щасливіші дні.

— Світлано Олексіївно, в дитсадках, що включають, приміром, елементи системи Монтессорі, окремим пунктом прописано тісну взаємодію з батьками. Хіба в нас сьогодні це є?

— А ви спробуйте знайти хоч один документ, де було б написано, що цього не треба робити. Дитячий садок було задумано, побудовано і облаштовано для того, щоб допомагати сім’ї виховувати дитину до школи. Звідси й вимоги, що вихователька має стати другою мамою. Але щоб бути другою, треба дуже добре знати, а яка ж перша. Для цього вихователька — і це в нас теж прописано — повинна розпитати маму, коли і чим вона годує свою дитину, що дитина робить сама, як роздягається, засинає тощо. Щоб дитина потім не страждала в дитячому садку. До мене на консультацію колись прийшла жінка з повними сліз очима: «Поясніть, одягаю доньку на ранок і запитую — хто тебе найбільше любить?». А вона, не задумуючись, відповідає: «Галина Олексіївна!». У мами від такої відповіді подих перехопило. «Мамо, — каже їй донька, — ну ти ж тільки мене любиш сильно-сильно, а Галина Олексіївна — усіх». Я кажу цій мамі: «Та ви повинні дякувати цій Галині Олексіївні за те, що вона така, за те, що вона зуміла так організувати життя з дітьми в дитячому садку, що замінила там вас, маму».

…Здається, коли одна дитина вже є і мама встигла помандрувати з нею по різних садках, питань із другою вже не виникне. Але, як сказала мені наостанок одна мама, якби в неї зараз з’явилося друге маля, вона б точно так само почала вивчати ринок дошкільних закладів і все одно пішла б дивитися, як виглядають кухня, їдальня, туалет, зазирнула б в очі виховательки і няні. Справжня мама завжди знає, якою повинна бути для її дитини та, друга мама.