ХТО ПОЧУЄ ІНВАЛІДА-ПІДПРИЄМЦЯ?

У Верховній Раді недавно пройшли парламентські слухання за підсумками проведення 2003 р. Року людей з інвалідністю. Спостерігачі відзначили різницю в тональності виступів чиновників та інвалідів. Рожеві фарби, якими користувалися чиновники, змальовуючи досягнення в справі соціального захисту інвалідів, різко темнішали, коли на трибуну піднімалися представники інвалідних громадських організацій, реабілітаційних центрів і самі інваліди. Одна з виступаючих була піднята до трибуни на руках, бо не могла виїхати туди коляскою — подіум Верховної Ради не має пандуса. Замовники будівельного проекту не подумали, що у ВР він будь-коли знадобиться. Відсутність пандуса — свідчення істинного ставлення установ до інвалідів. Неуважність, товстошкіра нечутливість до життя інвалідів поширюється природним чином і всередину, у тому числі і на нові явища в змінюваному суспільстві.

На слуханнях у Києві був присутній інвалід I групи по зору, директор черкаської науково-виробничої фірми «Відлуння-Плюс», письменник Олександр Прилуцький. Олександру 42 роки, зір він втратив в армії. «Відлуння-Плюс» створив разом із дружиною 1995 р. на кошти, отримані від видання написаної ним дитячої книжки «Арифметика сороки», що розійшлася по Україні 85-тисячним накладом. На той час у Олександра вже був досвід виробничника: у черкаському УТОСі (товаристві сліпих) пройшов шлях від робітника до заступника директора.

— З яким почуттям ви повернулися з Києва?

— Скажу чесно, із почуттям розчарування. У Верховній Раді я уважно слухав усі виступи. Перед слухачами прозвітував міністр соціальної політики та праці Михайло Папієв, виступали члени комітету ВР, які займаються питаннями інвалідів, говорили депутати, котрі представляють партії найрізніших напрямів, слово давалося керівникам інвалідних організацій і просто інвалідам. Але, на жаль, жоден із виступаючих навіть не торкнувся теми інвалідів, які, не сподіваючись на державу, намагаються вижити, створюють свої підприємства і робочі місця для побратимів по нещастю. Виходить, що нас, інвалідів-підприємців, у державі ніби й немає. При цьому у нас багато говорять про те, що інвалідів потрібно працевлаштовувати. Однак сама державна політика перекреслює всі ці розмови. Я хотів виступити на слуханнях, власне, із цією метою мене і запросили у ВР. Але черга до мене не дійшла.

— Про що ви хотіли сказати депутатам?

— Про волаючу несправедливість. Річ у тім, що у держави зберігся старий, можна сказати, класовий підхід до інвалідних підприємств. Ті з них, які належать до громадських організацій, користуються пільгами й отримують від держави фінансову допомогу. А приватні інвалідні підприємства перебувають геть у тих же умовах, що й підприємства, на яких працюють здорові люди. Потрібно пояснити: інвалідними у нас визнаються такі підприємства, на яких працює 50% інвалідів і фонд їхньої заробітної плати становить не менше 25% від загальної суми. Але це положення чомусь не поширюється на приватні фірми, такі як наша.

Скажу кілька слів про наше підприємство, без цього не буде зрозумілою суть проблеми. Основний напрям «Відлуння-Плюс» — видавнича справа. У нас працюють 16 чоловік, вісім із них — інваліди різних категорій. Зарплата інвалідів у нас становить 47% від загального фонду. Інваліди працюють на друкувальних машинах і різальній техніці, за комп’ютерами, на фальцюванні і зшивці книг. Але можливості інваліда і здорової людини різні — хоч у робітника, хоч у директора. Я, наприклад, не можу запросто сісти в машину і поїхати в ту чи іншу установу вирішувати виробничі питання. Такої простої істини не розуміє жоден чиновник. При цьому ми конкурентоспроможні і виграємо тендери. За дев’ять років нами випущено триста найменувань книг загальним накладом близько 270 тис. примірників. Але підприємство наше, як і будь-яке інше, щоб існувати й надалі в умовах жорсткої конкуренції, повинно розвиватися, нам необхідно закуповувати сучасне обладнання. При розширенні підприємства ми обов’язково створимо нові робочі місця для інвалідів, тобто фактично будемо вирішувати непросте державне завдання. Мені довелося довго оббивати пороги кабінетів різного рівня в Черкасах і Києві. Але я нічого не домігся. Скрізь, у будь-якому кабінеті, у будь-якому фонді, покликаному, до речі, піклуватися і про створення робочих місць для інвалідів, щойно почують, що наше підприємство приватне, відмахуються від нас чи, у кращому разі, співчутливо розводять руками. Чому? Закони не дозволяють? Потрібно вдосконалювати закони. Адже підприємствам, які перебувають у власності громадських організацій, таких як УТОС, державна допомога надається.

— Судячи з усього — не для нашого коня паша? Становище черкаського УТОСу відоме, підприємство перебуває в жалюгідному стані.

— Це дійсно так. Колись там працювало понад шістсот чоловік, тепер немає і трьохсот. Там великі борги по зарплаті і все розорене, попри пільги та державну допомогу. Про причини тут багато говорити не хочеться. Скажу тільки: даремно хтось думає, що громадські організації — виняткове благо для інвалідів, які працюють на їхніх підприємствах. До інвалідів ці блага не доходять у тій мірі, у якій могли б. Не відкрию великого секрету, якщо скажу: у багатьох інвалідних організаціях існує вузьке коло осіб, усередині якого і розподіляють блага, хоч іноді ці люди і не є інвалідами. У романі «12 стільців» є епізод у соцзабезі № 2, де родичі завідувача — «сирітки» — обідають. Мені здається, що цей епізод узятий із життя деяких інвалідних організацій Черкаської області.

— Якою мірою підприємництво поширене серед інвалідів?

— Звісно, значно меншою, аніж серед здорових людей. Та й серед інвалідів є досить крупні бізнесмени. Здебільшого це приватні підприємці, які мають на базарі торгові точки. Є серед інвалідів прекрасні мебельники-червонодеревці, є люди, котрі, сидячи вдома, створюють дивовижні речі. Ще зовсім недавно було в Черкасах швейне підприємство, інваліди шили для лікарень халати і постільну білизну, але підприємство розорилося, люди залишилися не при справах. Дуже цікавий досвід допомоги таким підприємствам, як наше, у сусідів — у Польщі та Росії. У Польщі, наприклад, держава виділяє роботодавцю 5 тис. доларів для створення одного робочого місця для інваліда. Якщо робоче місце проіснує менше п’яти років, роботодавець буде змушений повернути ці 5 тис. державі. Якщо місце зберігається, держава й далі інвестує підприємство. А в Росії, на московському виробництві, аналогічному утосівському в Черкасах, зараз працює найсучасніше обладнання, там випускають продукцію, що конкурує з багатьма «здоровими» підприємствами СНД. Звісно, в наших умовах мало хто наважується на створення підприємств із робочими місцями для товаришів по нещастю. Але такі люди є. Хоча їх могло б бути і більше.

— Грошей для соціального захисту інвалідів за різними програмами виділяється начебто чимало...

— Так, це сотні мільйонів гривень. Називалася навіть сума 1,7 мільярда. Але не завжди ці гроші доходять до конкретного інваліда. Величезні кошти розпорошуються в усіляких фондах і спілках. Я добре знаю ситуацію. Деякі організації існують лише на папері. Існують інвалідні програми, про які говорять, що створені вони лише для відмивання грошей. При цьому є затверджені документи, у яких чорним по білому написано: підприємства, що створюють робочі місця для інвалідів, мають право отримувати безвідсоткові позички. Але насправді це положення не працює. Наприклад, із нас вимагають під заставу нерухомість. А де ж нам взяти об’єкт, що коштує 150 тис. грн.? У даному разі саме така сума нам потрібна для закупівлі обладнання, щоб залишатися конкурентоспроможними і при цьому створити десяток нових робочих місць. Але держава в цьому начебто й не зацікавлена. Хоча, з іншого боку, існує закон, за яким усі підприємства зобов’язані мати 4% робочих місць для інвалідів. Але закон цей здійснюється погано, підприємства штрафуються. 2003 р. за непрацевлаштування інвалідів у фонд соціального захисту перераховано штрафів на суму 138,2 млн. грн. А ми, інваліди-підприємці, і без примусу готові створювати робочі місця для інвалідів, потрібно тільки трохи нам допомогти.

У країні мешкає 2 млн. 760 тис. інвалідів, що становить 5,6% від усього населення України. 1 млн. 330 тис. інвалідів — працездатного віку, 75% із них не працевлаштовані. За урядовою програмою 2001—2005 рр. повинно бути працевлаштовано 80 тис. інвалідів. 2003 р. працевлаштовано 3,3 тисячі.