Храм од Валерія та Прокопа

За всіма ознаками, їм не судилася навіть короткочасна зустріч, не те що заглиблена співпраця. Один народився й ріс на Поділлі, в селі, до якого тисячами гектарів підступав правічний ліс із могутніми дубами, грабами, соснами. Інший побачив світ у причорноморському поселенні, де з рослинності — лиш акація та курай. Один упадав біля малювання, відразу після восьмирічки подався до художнього училища, а інший бачив себе тільки хліборобом, тож абсолютно прогнозованим було навчання в сільгоспінституті. Навіть зовні вони зовсім не схожі: русявий, тонкої, аж тендітної конституції подолянин і чорночубий, смаглолиций, дебелої статури південець. Майже ровесники (художнику — 47, агрономові — 50 літ), вони жили собі порізно, трудилися, аж раптом доля звела їх на якусь мить в одній географічній точці, і виявилося, що суть зовсім не в тій точці і не в збігу обставин. Виявилося, що є речі, високі, вищі за небо, на які вони дивляться однаково. І, як між оголеними дротами, пробігла іскра, а затим постала така високовольтна дуга, що довкіл стало аж гаряче...

Фалілеєв

Мала батьківщина — Березанський район на Миколаївщині — розставила на трудовій дорозі молодого Валерія Фалілеєва загалом доброзичливі світлофори, здебільшого із зеленою, де-не-де з жовтою барвою. Недавній випускник Херсонського сільгоспінституту вдало проявив себе на серйозній посаді директора радгоспу в Тузлах, затим почав перекладати своїм землякам практичною мовою почуте від професорів і вичитане в мудрих книжках як головний агроном районного сільгоспуправління. Одне слово, перспективи були безхмарні, якби не, за автобіографічними рядками російського поета Володимира Солоухіна, «обостренное чувство справедливости». Одна сутичка з райкомівським начальством, друга — і Валерій зі своїми новаціями почав відчувати себе досить дискомфортно. Аж тут нагодився вчорашній голова Березанського райвиконкому Михайло Башкиров: «Слухай, Валерію Борисовичу, мене направляють першим райкому в Березнегувате, поїхали, мені там нелегко буде без підтримки, а тобі свободу в думках і діях гарантую».

Саме набирала обертів перебудова, тож перший секретар Березнегуватського райкому компартії Михайло Башкиров та заступник начальника райсільгоспуправління Валерій Фалілеєв вирішили створити на базі села-хутора Отрадне, в якому життя ледь жевріло, перший у районі сільськогосподарський кооператив. Не кидали жереб, кому реалізовувати задумане: нову справу міг очолити тільки невгамовний Фалілеєв. Уже за рік про Отрадне заговорили повсюдно. Користуючись кооперативною свободою, Фалілеєв сміливо бере позики в комерційних банках, починає розбудову села, береться за газифікацію. Забігали трасами новенькі легковики, в райцентрі з’явилися перші комп’ютери для дітей — добродійні жести того ж таки керівника. У колгоспах-радгоспах, які на межі 80—90-х років стояли ще неприступними ідеологічно-господарськими фортецями, зрозуміли: гаплик їм, якщо не вгамувати кооператора. А тут іще й Башкирова спершу обрали народним депутатом, а затим — головою облвиконкому (побіжно зауважу, що в Березнегуватому ще й сьогодні про Башкирова згадують як про виняток, бо до нього й після нього тут на районних керівників фатально не щастило. Та кілька років тому Михайло Башкиров, на тоді — голова Кіровоградської облдержадміністрації, загинув в автокатастрофі). Одне слово, розпочалися наші знамениті перевірки, комісії, в селі підняли голови люмпени, і Фалілеєв одним із перших в області подався у фермери.

О, фермерську одіссею Фалілеєва не вмістити й на сотні газетних сторінок! Ми ж перескочимо через десяток літ і зазначимо: фермерське господарство «Вікторія», якому сьогодні дають лад дружина Фалілеєва Ольга, дочка Вікторія та зять Володимир, обробляє півтори тисячі гектарів у Березнегуватському районі і тисячу в Березанському, в Тузлах, де давним-давно був директором радгоспу Валерій. Але чому я згадав дружину, дочку і зятя, а не самого Фалілеєва? Річ у тім, що вже третій рік він очолює правління сільгосптовариства на Вінниччині — люди, які мають кошти для оренди землі, знайшли належного лідера аж на Миколаївщині.

Тут, хоч би й хотів, важко утриматися від однієї згадки. Три-чотири роки тому Фалілеєву запропонували посаду голови райдержадміністрації в Березнегуватому. Обласна влада пропозицію частково озвучила, тож і в місцевій пресі, і каналами Укрінформу пробігла сенсаційна новина: район очолить фермер! Фалілеєв відбув відповідну співбесіду в губернатора, заповнив анкети, пройшов в обласній лікарні медогляд і повернувся в Березнегувате, чекати остаточного рішення. Раптом за кілька днів — виклик до Миколаєва: треба ще раз пройти медкомісію, цього разу вже з участю фахівців із Одеси. Хтось дуже постарався, аби до влади в районі не прийшов фермер, і в результаті медики висловилися в тому сенсі, що архінапружена робота в райдержадміністрації йому протипоказана, непередбачуваними наслідками може окошитися недавня травма Фалілеєва (тоді він потрапив під диски лущильника і кілька днів балансував на межі життя і смерті). Вже ось котрий рік Фалілеєв намотує сотні тисяч кілометрів між трьома районами двох областей, спить по три-чотири години на добу, забезпечує роботою сотні людей, а на Березнегуватську райдержадміністрацію йому, виявляється, здоров’я бракувало.

Втім, вернімося на Вінниччину. Там у Бершадському районі Фалілеєв очолює ВАТ «Явір-Агросервіс». Точна адреса: село Поташня.

Колісник

Саме в Поташні сорок сім років тому народився Прокіп Колісник. В енциклопедіях, довідниках, проспектах виставок — від Чернівців до Братислави — його називають одним із найвизначніших сучасних художників України. Про життя і творчість Колісника в журналах та газетах писано-переписано, тож я шкіцами до портрету обираю кілька цитат із книги Прокопа «Чисниця»:

«Художник — бджола. Марні спекуляції щодо його доречності, щодо потреби того, що він робить. Ви бачили, як любить бджола?

Художник — бджола, і його твори для одних — мед, для інших — молоко, віск, а ще — прополіс, без чого ніхто не живе».

«Одним із суттєвих аспектів творів мистецтва є те, що вони надихають на творчість. Твори, котрі мене не надихають на свою, власну творчість, не мають для мене ніякої цінності. Лише котрі надихають на творіння краси, точніше, на творіння думки, думки, що породжує добро чи бодай сприяє йому, є для мене цінністю. Не вмію, не можу милуватися красою меча, гармати, дизайном танка, холодною абстрактністю форм бомби».

«Після виставки чомусь так нелегко, щось невиразно гнітить. Легко тільки після напруженого, насиченого творчістю робочого дня, по тілу розбігається благородна втома хлібороба».

Художник, філософ... А ще й поет. Звісно, і поезія, і проза, і філософські розмисли — тільки на тлі (чи поряд, чи слід у слід) живопису. Світ плаче, сміється, колотиться, а Прокіп малює. 1998 року він сам скаже: «… поки суспільство було знову втягнуте в чергові перевороти, розподіли, приватизації і т.д., я малював свої легенди. У центрі Європи, далеко від європейських столиць, у холодній майстерні».

Але чому «в центрі Європи»? Причому тут Вінниччина? Річ у тім, що ось уже півтора десятка літ Прокіп живе у Словаччині, у славному місті Пряшеві. Живе, малює, пише, викладає живопис у місцевому університеті.

Словацькому сліду в біографії Прокопа вже чверть століття. Відбуваючи дійсну службу в Радянській армії, закохався в словачку. Непросто було солдатові взяти шлюб з іноземкою, але, як сміється сьогодні Власта, Прокіп такий упертий, що аж до генерала дійшов. Затим жили в Україні — у Києві, Чернівцях — жили б, мабуть, на Буковині й досі, але в кінці вісімдесятих напала на дітей Чернівців незнана (і досі нерозгадана) болячка. Захворіли і діти Прокопа та Власти. Вихід із дилеми був ясний: їхати на батьківщину дружини.

Але стежка від Пряшева до Поташні не заростала ніколи.

Поташня

На мальовничому шестисторінковому проспекті святкування Дня Поташні з нагоди 300-ї річниці першої писемної згадки про це село — заголовок «Поташня — рядно таїни» і герб села: блакитний щит, на якому між золотими хрестиками величаво ясніють того ж таки золотого кольору коровай та глечик. Марно, мабуть, зазначати, що автор і проспекту, і герба Поташні — Прокіп Колісник. Як, до слова, і прапора села, в жовто-блакитну гаму якого художник додав ще й зелену смугу. На всіх сторінках проспекту дата: 22 серпня 2004 року.

А ще за три роки до цього дня свою трудову ходу продовжив у Поташні Валерій Фалілеєв, представляючи вінницьку фірму «Регвін-інвест». Він спромігся налагодити співробітництво з вісьмома науково-дослідними інститутами в Україні, кількома європейськими фірмами, довести бершадським і вінницьким властям, що Поташня — далеко не глухий закуток. Будуються свинарський міні-комплекс із використанням шведської технології, свій невеличкий комбікормовий завод, у рослинництві впровадили позакореневе підживлення, нинішнього року до жнив придбали чесальну жатку, яка «робить» зі старої «Ниви» новий «Дон», забезпечуючи в день до 100 тонн намолоту зерна. Цього літа поташнянські жниварі взяли з кожного гектара по 44 центнери збіжжя, до 100 центнерів дасть кукурудза, до 30 — соняшник. Ще донедавна малоперспективна, Поташня за економічними показниками увійшла в призову трійку 34 господарств Бершадщини. На соціальний розвиток села ВАТ «Явір-Агросервіс» виділяє не менше 10 відсотків валового доходу, тут два штатних тренери ведуть заняття у восьми спортивних секціях. У голови Бершадської райдержадміністрації Анатолія Павличенка — жодної нотки сумніву: «Прилучення до Поташні вінницькими бізнесменами Валерія Фалілеєва — велика удача для району».

І ось вони зустрілися: Фалілеєв із причорноморських Тузлів і Колісник із подільської Поташні. Від космосу до футболу, від Шевченка до Сталіна тяглася вечірньо-нічна розмова двох чоловіків. Але в центрі розмови, звичайно, стояла Поташня. І домовилися, і вирішили: бути в селі храму пам’яті, храму мистецтва, храму історії.

Через кілька місяців, 22 серпня 2004 року, Поташня відкрила музей села і галерею Прокопа Колісника. До колишнього панського помешкання, якому вже двісті років і з якого робили то склад, то пекарню, то шкільні класи, зійшлися сотні поташнян, з’їхалися десятки простих «Жигулів» і лискучих лімузинів із Бершаді, Вінниці, Чернівців, Києва. Звісно, було багато промов, багато музики і танців, німого й велемовного стояння перед картинами і скульптурами, перед експонатами музею.

...Уже по святі, пізньої ночі, ми їхали поташнянським лісом до Бершаді. Раптом з-за повороту і ліворуч, і праворуч чорні дерева збіліли од потужних фар, водій «уазика» ледве проскочив зустрічну машинерію. «Гальмуємо, гальмуємо! — закричав Фалілеєв. — Це ж наш комбайн! Я його ждав на свято!» Авто ще не зупинилось, а Фалілеєв смикав ручки дверцят, підскакував на передньому сидінні як навіжений і повторював безперестанку: «Це ж наші хлопці! Це ж наші хлопці! Аж із Києва!»

Уже потім, уранці, я дізнався, що шість місяців над старим комбайном «Дон» у Києві та Харкові ламали голови науковці й технарі п’яти колишніх оборонних заводів, що за сприяння Фалілеєва реалізував свою давню ідею лауреат Державної премії України Віктор Недовєсов: створити принципово новий зернозбиральний комбайн. На переродження «Дону» пішло вісім ноу-хау, що заважили 150 тисяч гривень. Головна з численних новацій — молотарка на три барабани. Новий «Дон», однобарабанний, коштує 400—500 тисяч гривень, він майже вдвічі поступається «поташнянському» продуктивністю, значно більше потребує енерговитрат.

Але докладна інформація надійде потім, а тоді, вночі, Фалілеєв, вискочивши таки з «уазика», біг під дощем старою бруківкою, доганяв комбайн, аби сказати п’ятьом механізаторам, які півроку гнули залізо в Києвах—Харковах: «Хлопці, ви — герої! Ви зробили кращий комбайн в Україні!»

І в ті самі хвилини, тієї самої глухої ночі, коли Поташня вже спочивала після свята, сам-один ходив кімнатами музею села і галереї Прокопа Колісника Прокіп Колісник.

Чимось вони схожі, ці Валерій та Прокіп...