«ХОЧУ, ЩОБ У МОГО ТАТА ЗАВЖДИ БУЛА РОБОТА»

Як живе сучасна українська родина? Який її побут? Як почуваються в ній діти? Про що мріє кожен із її членів? Відповіді на ці й багато інших запитань великою мірою залежать від наповнюваності сімейного гаманця. Адже бідність, як, утім, і багатство, — це не лише спосіб життя, а й стан душі.

Буття визначає свідомість

Сьогодні близько 13 млн. наших співвітчизників бідують, половина їх живе в цілковитих злиднях. Хоча саме розуміння бідності — річ відносна. Залежно з чим порівнювати. Як пояснила в одному зі своїх недавніх інтерв’ю Елла Лібанова, доктор економічних наук і консультант Президента України, порівняно з деякими африканськими країнами, ми — далеко не такі вже й бідні.

Тим часом бідна українська родина витрачає на харчування понад 70% усіх доходів (для порівняння: у розвинених країнах — до 10%), при цьому кожен її член споживає на 120—350 кілокалорій менше, ніж мінімально необхідні для підтримки нормальної життєдіяльності 2100. Про розмаїтість харчування в такій ситуації нічого й казати: хліб, макарони, картопля, недорогі овочі, пісні супи — основні «гості» на обідньому столі. Головне — вгамувати голод, як кажуть, «дешево й сердито».

Решті народонаселення, яка хоч і витрачає на їстівне лише близько 60% сімейного бюджету, харчуючись раціональніше й споживаючи в середньому 3468 Ккал щодоби, також про повноцінне здорове харчування мріяти не доводиться.

На відміну від розвинених країн Заходу, у нас бідною може виявитися і працююча людина. 40% вітчизняних бідняків становлять ті, хто має роботу. Утім, воно й не дивно, якщо врахувати рівень зарплат. Попри те, що, за бадьорими рапортами Мінпраці, в останні чотири роки середня зарплата має стійку тенденцію до збільшення, на жовтень вона тільки трохи перевищила офіційний прожитковий мінімум, який дорівнює в поточному році 311 грн., склавши 335 грн. і 75 коп. Але з початку майбутнього року середня зарплата знову відставатиме, бо офіційний (не реальний!) прожитковий мінімум затверджений в обсязі 342 грн.

За довгі роки радянської влади ми звикли не жити, а виживати. Мабуть, тому сьогодні в усіх розрахунках рівня життя враховуються лише витрати на харчування, житло, побутову хімію, транспорт і дуже скромний одяг. Але ж потрібно ще виховувати й навчати дітей, ремонтувати житло, мати змогу повноцінно відпочити влітку, купувати сучасну побутову техніку й електроніку, піклуватися про свою зовнішність, відкладати гроші на старість і лікування. У розвинених країнах усе це здавна не вважається розкішшю.

Якщо брати за регіонами, то найнижчий рівень — у Тернопільській області, де середня зарплата становить трохи більше 212 грн. Найблагополучніший у фінансовому плані регіон — Київ. Тут середня зарплата мало не вдвічі перевищує середній рівень зарплат по країні, становлячи 564 грн. Найвищі заробітки у столичних фінансистів — у середньому близько 1900 грн. на місяць. Далі йдуть авіатранспортники — по 1020 грн. і зв’язківці — по 985 грн. Найнижче оплачувані, як і по всій країні в цілому, — медики, працівники культури й освіти, на зарплату яких припадає близько 38—55% середньоміського рівня. Але навіть за таких високих столичних заробітків далеко не кожен працюючий може назвати себе людиною середнього статку. Високооплачуваних робочих місць украй мало, знайти роботу за фахом складно, а тому кожен український трудівник на свою зарплату утримує в середньому ще трьох членів родини.

Дитина в такому разі стає для багатьох недозволеною розкішшю, адже шанс зубожіти прямо залежить від кількості дітей у сім’ї. Відтак лише приблизно в 45% українських родин є діти. У більшості з них (близько 60%) лише по одній дитині, 35% — виховують двох дітей, 5% — героїчно ростять трьох, 0,8% — чотирьох і 0,6% — примудряються годувати, одягати й виховувати п’ятьох та більше нащадків.

Можливо, у нинішніх економічних умовах почекати з дітьми — цілком розумне рішення. Адже саме діти передусім потерпають від безробіття або низької й нестабільної зарплати батьків. Як зазначають американські психологи, саме бідність і безробіття в багатьох випадках першопричина насильства в сім’ї, зокрема й жорстокого поводження з дітьми. Одна дев’ятирічна дівчинка, надсилаючи листа Дідові Морозу, так сформулювала своє найпотаємніше бажання: «Хочу, щоб у мого тата завжди була робота».

Проблема не з роботою, а зі ставленням до неї

За словами тієї самої Елли Лібанової, офіційна зарплата становить лише близько половини всіх доходів вітчизняної родини. Решта «добирається» присадибними ділянками, соціальними допомогами та іншими заробітками. До слова, знайти додатковий до бюджетної зарплати заробіток або зовсім змінити місце роботи в нас не так уже й складно. Кадрові агентства обіцяють працевлаштувати протягом терміну від трьох днів до одного місяця, а на деякі спеціальності — навіть протягом години, причому з наданням гуртожитку.

— Сьогодні найбільш актуальні всі будівельні спеціальності: робітники, архітектори, інженери, конструктори, кошторисники й так далі, — коментує директор кадрового агентства «Вакансія-2000» Оксана Феоктистова. — При цьому бажані наявність трирічного досвіду роботи та знання комп’ютера. Великим попитом на ринку праці користуються також професіонали у сфері громадського харчування: шеф-кухарі вищої кваліфікації, кухарі, офіціанти. Далі — представники фахів, пов’язаних із торгівлею: продавці, менеджери з продажів, торгові представники, бухгалтери. Природно, простіше працевлаштуватися здобувачам посад середньої та нижчої ланки. Одна з тенденцій — зменшення вакансій творчих професій.

— Можливо, у такому разі є сенс перекваліфікуватися?

— Я б порадила удосконалити вже наявну кваліфікацію. Адже отримавши новий фах, людині доведеться розпочинати все з нуля, конкуруючи на ринку праці з досвідченими та кваліфікованими спеціалістами.

— Якщо скрізь потрібен досвід роботи, то яким чином знаходять «місце під сонцем» випускники вищих і середніх спеціальних навчальних закладів?

— Їм доводиться розпочинати з посад, на яких не вимагають досвіду роботи. Як правило, вони низькооплачувані. Але в окремих випадках, якщо ми бачимо, що випускник справді хороший фахівець, намагаємося рекомендувати його й на солідніші посади в хороші компанії. Хоча найдалекоглядніші студенти намагаються вже під час навчання підробляти, аби на час одержання диплома мати 2—3-річний стаж. Оскільки в бюджетних організаціях уже давно не простежувалися тенденції до збільшення зарплат, багато робочих місць вакантні. Далеко не кожен погоджується виконувати обов’язки прибиральниці за 150 грн. на місяць.

Словом, робота сьогодні — не проблема, було б бажання. Причому, очевидно, ні вік, ні стать, ні освіта особливої ролі в прагненні працевлаштуватися не відіграють. Одна людина, навіть вийшовши на пенсію, не сидить склавши руки й не скаржиться на мізер, виплачуваний державою, а шукає, де підзаробити. Інша — проводить час біля телевізора, лаючи всіх і вся.

— Справді, попри те, що 72% населення (за даними агентства Соціс-Геллап) вважають, що людина сама повинна піклуватися про своє матеріальне становище, а не розраховувати на державу, є досить багато людей працездатного віку, котрі постійно втрачають роботу чи відчувають величезні труднощі з її пошуком. У чому причина?

— Як правило, людина втрачає роботу тоді, коли вона її з певних причин не влаштовує, — розмірковує психолог Вікторія Корнюш. — Приміром, якщо він «не дозрів» до своєї нинішньої посади чи, навпаки, «переріс» її. Щойно виникають такі проблеми, робота починає ніби «виштовхувати»: якось так виходить, що людину звільняють, причому начебто з цілком об’єктивних причин.

— У кожному разі втрата роботи — це досить сильний стрес. За даними американських психологів, у шкалі стресів втрата роботи стоїть на одному з перших місць, випереджаючи за силою впливу на психіку людини такі нещастя, як втрата родичів або розлучення. Чи можна пом’якшити удар?

— Для цього потрібно спробувати заспокоїтися й розібратися в ситуації. Цілком імовірно, що людину звільнили не тому, що вона поганий працівник, а навпаки — тому що хороший.

— Звісно, у висококласного фахівця, котрий має на руках затребувану сьогодні професію, якщо й виникає така проблема, то ненадовго. А як бути, приміром, звільненому у зв’язку зі скороченням штатів вчителю або працівнику музею? Без знання мови й комп’ютера він не зможе претендувати на жодну пристойну роботу, а навчання потребує грошей, та й вік для нього в багатьох уже не той.

— У нас сьогодні існує проблема не з роботою, а зі ставленням до роботи. Інколи людина себе дуже чітко ідентифікує, ототожнює з колишньою професією. Приміром, «я — учитель» або «я — лікар». Цілком можливо, що і родичі не можуть уявити її на посаді, скажімо, продавця чи прибиральниці. Тут правильніше розглядати себе не як представника певної професії, а як особистість, котра працює й заробляє гроші. Звісно, певний психологічний бар’єр подолати доведеться. Одна моя клієнтка, опинившись у вкрай скрутному матеріальному становищі, пішла працювати продавцем. Вона казала собі: «Сьогодні я граю в продавця». Це дозволило їй почуватися природно в незвичній ролі і згодом домогтися великих успіхів.

Сучасний український ринок праці достатній, аби надати можливість кожному бажаючому працювати. Причому, доклавши деяких зусиль (приміром підучивши іноземну мову чи скінчивши комп’ютерні курси), можна зайняти досить пристойне, з погляду зарплати, місце. Проблеми виникають у тих, хто насправді працювати не хоче, а на пошуки заробітку його посилають рідні. Такому набагато вигідніше сидіти вдома й викликати співчуття в навколишніх, ніж працювати.

Попри те, що бідність і безробіття — речі малоприємні і в деяких випадках навіть спричиняють сімейні трагедії, я все-таки хочу підтримати зневірених: справді, не в грошах щастя. Не варто робити їх метою всього свого життя, хоча б тому, що серед найбагатших людей світу практично не трапляється щасливих або просто задоволених життям. Головне — психічне здоров’я. Підтвердженням цього можуть послужити результати проведеного кілька років тому соціологічного опитування, яке ставило за мету визначити місце кожної країни за так званим індексом щастя. Отож, найбільше щасливих людей виявилося в Індії, а найменше — у «благословенній» Швейцарії.