Гулагівський романтик Петер Демант

Якби доля цього чоловіка склалася інакше, то весь світ майже напевно знав би його як одного з найбільших мандрівників сучасності: першовідкривача загублених світів, підкорювача нових вершин, дослідника невідомих племен. Проте навіть за тих життєвих обставин, які судилися йому не з власної волі, усі, кого доля зводила з Петером Зігмундовичем Демантом, мимохіть порівнювали цього високоосвіченого, сповненого неспокою й шаленої жаги до життя чоловіка з героями Фенімора Купера чи Джека Лондона. Високий, стрункий, з відкритим обвітреним обличчям, цей вічний мандрівник, альпініст, мисливець, радіолюбитель, фотограф і книголюб, який самотужки вибудував собі хатину в селищі на самому краю світу — далі були лише Камчатка і Чукотка, немов зійшов зі сторінок роману. Лише по-справжньому близькі йому люди знали, що все життя цього неординарного чоловіка у брезентовій робі з саморобним ножем за поясом справді нагадувало події гостросюжетної пригодницької книжки. У якій переважали, на жаль, трагічні й зовсім не ліричні сторінки. 2 серпня 2008 року Петеру Деманту виповнилося б 90! До ювілею та омріяної зустрічі з містом «щасливого першого життя», поїздку до якого Демант планував ще за кілька місяців до смерті, він не дожив менше якихось двох років.

Місто, в якому Європа починалася і закінчувалася

Натомість Петерові було байдуже до батькових переживань. Тому значно більше місця в його дитячих спогадах зайняли інші реалії тогочасного життя. Наприклад, вузькі промені прожекторів, які обмацували вночі новий кордон по Дністру між Польщею та Румунією, де перед остаточним переїздом до Чернівців родині довелося певний час прожити, відлуння стрілянини та розмови дорослих про численних дезертирів, контрабандистів і просто розбійників, якими кишіли навколишні ліси. «За кілька миль від «кордону Європи» австріяки вибудували зразковий форпост, позаяк реклама необхідна також і державі», — пояснить пізніше феномен Чернівців Петер, син Зігмунда Деманта. «Адже до Європи Росія і Балкани належали тоді лише як географічні назви», тож закінчувалася і починалася вона саме в Чернівцях, де імперія «не могла принизити себе» дерев’яними будівлями. У дні своєї молодості Петер Демант неодноразово зустрічатиме на вулицях Чернівців старих, ще цісарсько-королівських чиновників, які спеціально відрощували характерні бакенбарди, щоб бути схожими на кумира своєї молодості старого імператора Франца-Йосифа. Згодом ці майже 22 чернівецькі роки, які йому судилося провести у вічному місті, Петер Демант справді згадуватиме як найкращі з прожитих ним 88. «Вважаю Чернівці своїм рідним містом, хоча народився й прожив перші роки не в них», — зізнається вже майже на схилі віку Петер Демант.

Найбільший духовний вплив на майбутнього письменника, безумовно, справила мама. Корінна віденка, до кола знайомств якої входили найкращі письменники епохи, у тому числі той самий видавець журналу «Факел», публіцист Карл Краус, про якого — пригадуєте хрестоматійне з Георга Гайнцена — сперечалися фірмани всіх чернівецьких фіакрів. (Через багато років по тому — у зовсім іншому світі — Петер Демант придбає для своєї особистої бібліотеки багатотомне зібрання творів цього борця за чистоту німецької мови, слова якої, на переконання Карла Крауса, змістовно і стилістично спотворювали чиновники та політики з нечистими намірами.) Ще довго по тому, як мама Петера, яка вирушила в такому вигляді на тенісні корти, дозволила собі вийти у місто... без панчіх, її вчинок обговорювався як неморальний. І взагалі, після 1928 року, коли плаття знову стали довгими, жінкам у Чернівцях не рекомендувалося скакати у сідлі чи грати в теніс. Проте Паула Демант не уявляла свого життя без цих занять. Натомість вічно заклопотаний службовими обов’язками батько знаходив лише годину-дві, щоб пограти ввечері на фортепіано. Слухачами віртуозної гри військового з абсолютним музичним слухом часто ставали не лише Петер, його старша сестра Ерні та молодший брат Адам, а й випадкові перехожі, які зупинялися під відчиненими вікнами квартири Демантів, щоб насолодитися знайомими мелодіями, що розливалися нічним містом. Справжньою гордістю родини Демантів був також радіоприймач — «великий чорний ящик з написом золотими літерами NBC», що його батько — чудовий піаніст — разом із матір’ю слухали в абсолютній тиші цілими вечорами, звіряючи музику, яка з нього лунала, з партитурою у себе на колінах.

А ще Петера з дитинства оточували книги. У родині панував справжній культ друкованого слова, який замінював дітям усі інші розваги. Друковане слово взагалі займало в житті тодішніх чернівчан значно більше місця, ніж нині. Окрім восьми (!) щоденних газет, що в екстрених випадках виходили й кілька разів на день, у місті можна було купити літературні новинки, видані більшістю європейських мов, якими городяни вільно володіли. І не лише представники, так би мовити, елітних занять. Навіть служниця у родині Демантів — гуцулка Юстина — зуміла під впливом родини господарів опанувати англійську. Щоправда, остання обставина стала причиною кумедного випадку: коли Юстина, переконана, що оволоділа німецькою, насправді заговорила з крамарем на базарі мовою Шекспіра, — він її просто не зрозумів. Спочатку про пригоди улюблених героїв дитинства йому читали мама й бабуся Августа, а з п’яти років Петер сам — один по одному — ковтає романи Карла Мая, Фенімора Купера, Томпсона-Сетона (саме так, а не на радянський манер у Чернівцях називали автора оповідей про тварин), Даніеля Дефо, твори давніх греків і, звичайно, улюбленого Вальтера Скотта, розглядає географічні карти...

Після переїзду сім’ї у двоповерховий будинок на околицю Чернівців, одразу за резиденцією митрополитів Буковини й Далмації, багато захопливих годин Петер проводить із книжками на лавочці або на штучній скелі в парку Габсбург (у румунські часи — імені королеви Марії, у радянські — Шевченка, а нині — Федьковича). До обіду родина разом із багатьма друзями і просто знайомими завжди гулятиме у «цьому чуді природи, яке годі навіть порівнювати з будь-яким іншим парком». З майданчика перед будинком, де Петер «виросте зі своїх перших штанів», добре було видно не лише міський вокзал, а й чималий відтинок річки Прут, яким, у що тепер майже неможливо повірити, тоді ще сплавляли плотами ліс. (Свої перші довгі — не дитячі — штани Петер отримав лише у 15 років, під час поїздки з батьками до Болгарії.) У бінокль із цього місця прозирала резиденція равина-чудотворця у Садгорі, яка тоді ще залишалася окремим містечком у передмісті Чернівців. Сусідкою родини — з будинку на протилежному боці вулиці — у 1926—1929 роках була «сивоволоса, шляхетна з вигляду пані, яка голосно розмовляла на незрозумілій мені «русинській мові». Саме такою залишиться у пам’яті малого Петера найвидатніша письменниця Буковини Ольга Кобилянська, яка, до речі, починала писати саме німецькою мовою. Тут-таки — на горі Габсбург над Прутом — він здобуває свій перший альпіністський досвід.

Саме з цього будинку на нинішній вулиці Й.Главки 8-річний Петер вирушить до початкової школи, де його сусідом по парті (як з’ясується пізніше — і житті) виявиться син багатого лісопромисловця Конрад. Згодом — до німецькомовного ліцею, що розміщувався у будівлі якраз навпроти поліцейського управління. Тут до компанії двох хлопців приєднається власник «диво-машинки для заточування олівців» Ліо, на якому Петер Демант уперше побачить так само дивовижну для тогочасних Чернівців сорочку з ґудзиками, що її не потрібно було одягати через голову. У США, звідки на п’ять років до Чернівців переїхали батьки Ліо, такі сорочки вже ні для кого не були дивовижею. Набуті знання та вроджене відчуття художнього слова дозволили майбутньому Вернону Крессу вже у 5 класі отримати нагороду за кращий твір німецькою мовою, написаний учнями навчальних закладів усієї Румунії. У нагороду за свою вправність студент німецькомовного ліцею отримав книжку з автографом посла Німеччини в Румунії...

Хоча Петер Демант чудово вчився, сам він завжди віддавав перевагу більш активним заняттям. Наприклад, сплаву по Пруту на першій у місті складній байдарці (то дурниця, що через підйом води в річці експедиція ледь не закінчилася загибеллю друзів). Або пішим прогулянкам разом із подругою Ерікою. Врешті, й виданий у 1928 році роман Д.Г.Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей» до заборонених у Румунії, на відміну від більшості кириличних книг, аж ніяк не належав. Відтак багато хто зі старшокласників одночасно з відвідуванням уроків «бігав на панель, а потім до венеролога». Сам Демант віддавав перевагу іншим стосункам із жінками, хоча неодноразово разом із однолітками купався вночі голяком на міському пляжі, а під час зустрічі у горах Нового, 1938, року на 20-му році життя також пережив любовну пригоду з приятелькою Інге. Вслід за Демантовою матір’ю, яка була в курсі любовних переживань свого сина, у багатьох чернівецьких сім’ях тоді небезпідставно вважали, що «витримка у любовних утіхах — це ознака породи».

Початок Другої світової війни застав молодого офіцера румунської армії Петера Деманта у Бухаресті, де цей знавець тоді ще тільки (!) німецької, румунської, англійської, французької, польської та італійської мов працював перекладачем при штабі. (Пізніше до відомих Деманту мов додадуться російська, чеська, іспанська, арабська, японська.) До служби він також встиг кілька семестрів провчитися у технічному інституті у Брно (Чехо-Словаччина) та Аахені (Німеччина). Це саме в Бухаресті — з повідомлень зарубіжного радіо — Петер Демант довідався про ультиматум СРСР 1940 року з вимогою до Румунії залишити територію Північної Буковини. Можна лише уявити, що відчув 21-річний німецькомовний інтелектуал Петер Демант, коли, повернувшись у щойно окуповану совітами північну частину Буковини, раптом з’ясував, що сім’я, до якої він так рвався, у повному складі встигла залишити «визволену» територію, а кордон її нові власники вже надійно закрили. Поліглоту, який вільно володів кількома європейськими мовами і зовсім не знав російської, майже рік довелося перебиватися випадковими заробітками асистента у щойно відкритому краєзнавчому музеї, аж доки 13 червня 1941 року його, як і тисячі інших неблагонадійних буковинців, несподівано заарештували співробітники НКВС, швидко засудили, пришивши ярлика агента двох іноземних розвідок, і відправили на п’ять років у табори ГУЛАГу — валити ліс.

Останньою книжкою, яку Петеру Деманту довелося читати у Чернівцях, виявилася прочитана лише до 300 сторінки й загублена під час арешту розповідь капітана англійського флоту Джона Кочрейна (Captain John Dundas Cochrane) про його чотирирічну подорож по Росії та Сибіру «Narrative of a Pedestrian Journey through Russia and Siberian Tartary». Ось і не вір після цього у прикмети.

Вантажник-бібліоман

Значно пізніше, вже на схилі життя, у своїх щоденникових записах Петер Демант часто повертатиметься до тих далеких часів, коли його, ще зовсім молодого хлопця, вирвали зі звичного життєвого середовища і майже без знання мови, звичаїв та традицій кинули в абсолютно чужий і вороже налаштований навіть до власних громадян, не кажучи вже про іноземців, світ. Сам Демант переконаний, що від божевілля сталінських таборів його врятували лише спогади і закладена мамою, бабусею та культурним середовищем старовинних Чернівців енергетика. Довгими колимськими голодними ночами в’язень ГУЛАГу особливо часто згадуватиме виставлені у своїй колишній чернівецькій оселі «на шафі, як на палубі авіаносця, довгі ряди банок з варенням, з точно зазначеною на етикетках датою консервації». Але найбільше — таки «наше улюблене містечко на пагорбах, яке було не просто містом, а цілим світосприйняттям». А ще — всупереч усім ворогам — книжки. Бо навіть у касаційній камері в Колпашові на Обі він продовжує читати все, що потрапляє до рук. Часто без обкладинки, без початку і закінчення, з вирваними сторінками. Лише після звільнення з’ясувалося, що знайомство з російською мовою та літературою почалося для Деманта з книжок «Города и годы» Константіна Федіна та «Солдатской славы» Сергія Голубова.

Попервах, вочевидь пам’ятаючи успішний батьківський досвід втечі з російського полону, Демант ще намагатиметься вирватися на волю до рідних у Відень. Однак те, що ще можна було зробити в умовах Росії царської, стало зовсім нереальним у Росії сталінській. У 1942 році втікача, який майже п’ять місяців проблукав на свободі сибірською тайгою, знову заарештовують. У 1946 році, коли добігав кінця термін першого ув’язнення, військовий трибунал Томського гарнізону накидає Демантові ще десять років (за «контрреволюційну діяльність, спрямовану на підрив, ослаблення і повалення влади робітничо-селянських рад, а також за спроби ліквідувати основні політичні й національні завоювання пролетарської революції») з обмеженням після тюремного терміну в усіх конституційних правах на п’ять років. Остаточно вирватися з каторги європейцю Петеру Деманту вдасться лише після смерті Сталіна, а ще через два роки — у 1955-му — він навіть отримає радянське громадянство.

Місцем постійного проживання для Петера Деманта на довгі 23 роки стане селище Ягідне на Колимі. (До речі, саме в цьому магаданському поселенні народився відомий на всьому пострадянському просторі музикант, лідер гурту «ДДТ» Юрій Шевчук). Позбавлений всюдисущим КДБ, працівники якого заборонили філіям різноманітних інститутів АН чи навіть метеорологічним станціям брати на роботу «австрійського шпигуна», можливості працювати за спеціальністю, цей поліглот, що мав вищу технічну освіту й чудово опанував радіосправу, змушений був більшу частину свого життя трудитися вантажником у торговій конторі в Ягідному. За підрахунками самого Петера Деманта, за всі 23 роки такої роботи, згодом блискуче описаної в романі «Мои три парохода. Записки старого грузчика», він переніс на своїх плечах приблизно 75 тисяч тонн різних вантажів — мішків із цукром, сіллю, цементом та борошном, ящиків зі склом, цвяхами, посудом, шифером та облицювальною плиткою, бочок з олією і вином... Переносив і мотоцикли, піаніно, дерев’яні труни... Цих 75 тисяч тонн вантажів достатньо для того, щоб заповнити ними трюми трьох морських кораблів.

Проте найціннішим вантажем із усіх перенесених, знову ж таки, виявилися книжки. Щойно з’явилася така можливість, Петер Демант починає формувати власну бібліотеку. І вже зовсім скоро книгозбірня цього вантажника-бібліомана стає одним із найкращих приватних зібрань на Колимі. Чи не єдиною перевагою, яку Деманту давав його фах вантажника, залишалася можливість купувати після розвантаження для місцевої книгарні такі дефіцитні в Радянському Союзі книжки. Саме так у його книгозбірні з’являться абсолютно всі новинки художньої літератури — сучасних вітчизняних і зарубіжних авторів, письменників-початківців і класиків. Привілеєм купувати після розвантаження дефіцитні книжки користувався не тільки Демант. Компанію йому складало на диво вишукане товариство. Чого тільки варті в
цьому сенсі батько відомої кіноактриси, красуні Аріадни Шенгелая бельгієць Всеволод Шпрінк, який вільно володів п’ятьма мовами і перекладав Сомерсета Моема російською, чи невістка Троцького бухгалтер Генрієтта Рубінштейн.

Щоб підтримувати свій фаховий рівень, Демант скуповує всю доступну йому технічну літературу, оригінальні наукові монографії з мінералогії, геології, геодезії, географії, проблем клімату. Для розширення власного світогляду збирає книжки з історії, у тому числі «Історію України» Лотоцького, дипломатії, краєзнавства. Мова видання жодним чином не перешкоджала спраглому друкованого слова вантажникові. Так у його книгозбірні з’являються безліч словників, спеціальних видань різними мовами. Більше того, отримавши у 1962 році можливість відвідувати Москву, колишній чернівчанин Петер Демант щороку навідується до тамтешньої книгарні «Дружба», що на вулиці Горького, і скуповує всю наявну в ній літературу німецькою, англійською, румунською мовами. Поодинокі друзі також сприяють формуванню бібліотеки цього незвичайного чоловіка, який у вільний від роботи час організовує альпіністський гурток для дітей, першим здійснює сходження на найвищу гору Магаданської області — пік Абориген, що поблизу знаменитого озера Джека Лондона тощо.

За зізнанням самого Деманта, першою відновила для нього моральний зв’язок із Європою вчителька з Ольденбурга Ільзе Маттес, з якою він випадково познайомився під час її подорожі Сибіром. Починаючи з 1967 року, на адресу вантажника в Іркутську постійно надходять посилки з найновішою німецькомовною літературою, яку Петеру Деманту надсилає вражена його освіченістю пані Ільзе. Незабаром до неї приєднується петербурзький інженер, альпініст Максим Рейдер — ще один випадковий знайомий, зачарований життєвою історією Петера Деманта. Курт Шарр, який повернув ім’я Петера Деманта Європі, вже незадовго до смерті подарував йому унікальну збірку творів австрійських письменників про Чернівці німецькою мовою, яку підготував до друку чернівецький науковець Петро Рихло. Були у бібліотеці Деманта й україномовні книжки. Зокрема твори Шевченка, Франка, Лесі Українки, Квітки-Основ’яненка, Коцюбинського, Васильченка, Мушкетика тощо. Адже українську він чув ще в роки свого вже майже примарного дитинства.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х Демант починає працювати над головною книжкою свого життя, романом «Зекамерон XX века». Тоді ж, під час однієї з подорожей Сибіром, відбувається найважливіше в житті Петера Деманта знайомство — з журналісткою Іриною Петрівною Вєчною. Саме вона, донька російського генерала, який належав до оточення Сталіна, баронеса з походження, згодом погодиться стати його дружиною. Після переїзду у 1978 році 60-річного письменника до Москви він проживе разом із коханою дружиною ще 28 щасливих років — до самої смерті. Тут він став одним із найшанованіших членів «Меморіалу». Вслід за Петером Демантом до Москви також прибув цілий контейнер зібраної ним літератури.

Народження Вернона Кресса

Подарований Іриною Вєчною велетенський стіл — з численними шухлядками, поличками і навіть схованками — на довгі роки стане для Петера Деманта центром усього його всесвіту. Саме за цим письмовим столом, накритим склом, під яким зберігалися численні фотографії друзів та знайомих, народився письменник Вернон Кресс. Саме тоді, під час його народження, раптом з’ясувалося, що «австрійський шпигун» писав переважно російською. Тут були записані головні книжки життя Петера Деманта: вже згадувані «Зекамерон XX века» та «Мои три парохода. Записки старого грузчика», історичні романи «Золото Монтаны» та «Зеркало тети Сары», а ще — книжки спогадів і роздумів «Мимоходом», «Моя первая жизнь» та «Перед занавесом», збірки повістей, оповідань і новел «Идол», «Карьера Терехова», «Сибирские миражи» тощо.

Навіть у виборі літературного псевдоніма Петер Демант залишився вірним романтизму, закладеному в ньому чернівецьким минулим і якісною літературою. Закоханий ще з дитинства у роман Вальтера Скотта «Роб Рой», однією з найпривабливіших героїнь якого є наділена всілякими чеснотами шляхетна панянка Діана Вернон, Петер Демант не задумуючись узяв собі за літературне ім’я прізвище цієї розумної, освіченої, сміливої й відвертої дівчини. За прізвище ж письменнику Вернону стало служити прізвище хороброго офіцера Кресса, з яким доля колись звела його батька під час втечі з російського полону. Так, із поєднання цих двох образів і постав відомий нині Вернон Кресс.

Головна відмінність, яка вигідно вирізняє таборові книжки Петера Деманта з-поміж більшості творів цієї тематики, — їх неабияка життєлюбність. Бо якщо для сучасників Петера Деманта — того ж таки Варлама Шаламова, з яким письменник неодноразово зустрічався на Колимі, зона — це кінець життя, то для іронічного чернівчанина, який в усьому намагався бачити світлий бік, —ледь усе не навпаки. Навіть перебуваючи на лікуванні, Петер Демант завжди знаходив якийсь веселий образ, щоб охарактеризувати свій стан: «Що я тут роблю? Справляю погане враження!» Напевно, саме тому, даруючи йому вже свої власні книжки, численні таборові друзі дякували «лєгєндє Сєвєро-Востока» Петеру Деманту за оптимізм і романтизм, які допомогли їм не зламатися й пережити усі страхіття ГУЛАГу. І таких книжок у подарованій Чернівцям книгозбірні Петера Деманта теж чимало. У тому числі й від «старого соловчанина» Дмітрія Ліхачова.

Після повної реабілітації у 1991 році, коли раптом з’ясувалося, що жодного злочину проти народів СРСР і проти радянської влади він не скоїв, для Петера Деманта починається час його численних подорожей. Він багато їздить країнами Європи та Америки, Азії і навіть Африки. Відвідує свій рідний Тіроль. Мандруючи, збирає своїх розкиданих по всіх світах чернівчан. Зокрема своїх однокласників. Вони, колишні однокласники з німецькомовного ліцею у Чернівцях, пам’ятатимуть і підтримуватимуть одне одного все своє довге життя. Незалежно від того, як склалися їхні особисті долі. Хоча один із них пройде всіма колами колимського сталінського пекла, які навіть у системі ГУЛАГу вважалися особливо жорстокими, а інший — проживе відносно спокійне життя у США та Європі. Бо і першого — Петера Деманта, і другого — Ліо — колишнього американського військового розвідника, який несподівано залишив службу й створив власну студію звукозапису, як, зрештою, і їхнього спільного товариша, колишнього підполковника німецьких частин радянської армії Конрада, що після демобілізації емігрував до США і став одним із найкращих техніків-рентгенологів свого штату, та багатьох-багатьох інших колишніх чернівчан на все життя об’єднає «наше улюблене містечко на пагорбах, яке було не просто містом, а цілим світо-
сприйняттям». Дехто з колишніх знайомих, як, наприклад, мешканець Кельна, навіть поверне йому позичені ще до війни — ціле життя тому — книжки з чернівецької родинної бібліотеки Демантів.

Проте найбільше його вабитимуть Чернівці, де його вже, напевно, ніхто не чекає й не пам’ятає. Спочатку Демант потрапить до міста своїх дитинства та молодості проїздом. Під час другого — тривалішого — приїзду місто зустріне його непривітно: спочатку його навіть відмовляться поселити в готелі. Лише розв’язавши побутові проблеми, він весь тиждень просто гулятиме містом, блукатиме вулицями своєї юності у пошуках втраченого часу. Чи знайшов когось зі знайомих? Невідомо! Потрапивши майже через 40 років після арешту знову до Чернівців, Петер Демант лише з сумом констатує: місто перетворилося на глуху провінцію. «Нема більше Панської — знищили її душу, хоча старі будівлі ще на місці. Знищили її своєрідну культуру ...де найтупіший колоніст з передмістя Роша міг заткнути за пояс будь-якого кмітливого берлінця, чи, за радянськими уявленнями, одесита... Яскраві, гамірні, багатонаціональні в минулому городяни стали сірими й одноманітними, а саме місто опинилося в тупику — поблизу закритого кордону практично без транзитного сполучення», — підіб’є він підсумок побаченому у 1980 році. Цей некорінний чернівчанин знав, про що писав, адже дивовижна інтегрованість не тільки у європейський світ була, напевно, чи не найбільшою особливістю цього форпосту цивілізації на Сході Європи. Бо це саме з Чернівців сестра Деманта влітку їздила на навчання до Бухареста, а згодом — до Гамбурга, він сам — до Брно та Аахена, його товариш Конрад — до Франції. І це його однокласник Еді служитиме льотчиком в Північній Африці в армії Роммеля, подруга Петера Еріка загине під час бомбардування Дрездена, а перше кохання — Алісу — життя закине аж у Мадрид.

Чи не єдиним, що не зміниться відтоді, виявиться штучна скеля у колишньому парку Габсбург, на вершечку якої юний Петер провів не одну захопливу годину разом з улюбленими книжками, а ще — посаджені разом із сестрою дві ялини, які давно перетворилися на велетнів. Чи збереглися вони до нашого часу — достеменно стверджувати складно. Натомість штучна скеля, на яку під час свого останнього приїзду до Чернівців, видряпався тоді вже «лисий і з білою бородою», але ще тільки 62-річний, Петер Демант, досі є.

Втретє побувати у місті свого дитинства і юності Петер Демант уже не встигне. У грудні 2006 року мер Інсбрука — рідного міста Деманта — прислав на його могилу, що на елітному Новодєвічьєму цвинтарі в Москві, спеціального гінця. Ювілейного не лише для Чернівців, а й для самого Деманта року — 2008-го йому виповнилося б 90 — у місто дитинства і юності Вернона Кресса повернулася тільки його бібліотека, яку подарувала Чернівцям вдова Петера Деманта Ірина Вєчна.