ГРУДЕНЬ. ВІЛЛІ БРАНДТ

Весь тиждень писав про Брандта — можливо, це видаватиметься трохи дивним з огляду на те, що саме цього тижня «на моїй території» відбувались драматичні події. Тут і скандал із плівками в Києві — не розумію тільки, чому всі так здивувалися, ніби чогось іншого чекали від цієї влади. Тут і параноя з ухваленням радянського гімну в Москві — не розумію тільки, чому всі так розхвилювались, ніби чогось іншого можна було чекати від Путіна з його наполеонівськими комплексами… А я собі тим часом розмірковував про ювілей брандтівської східної політики. Був привід: до Польщі прилетів федеральний канцлер Герхард Шрьодер, у Варшаві відкрили сквер Брандта, в якому можна тепер побачити пам’ятний знак із знаменитою фотографією: Брандт навколішки перед монументом героям гетто…

Мене завжди глибоко хвилював цей вчинок. Можливо, саме таким чином і можна було примирити — ні, не євреїв і німців, я далекий від спроби узагальнювати — примирити мене з Німеччиною. Як вибачення президента Леоніда Кравчука, які я почув у Бабиному яру, назавжди примирили мене з Україною. Ніде правди діти, я виростав у антисемітській країні, в антисемітському назагал суспільстві, де навіть Холокост треба було засуджувати швидше формально. На все життя запам’ятав, як під час навчання ще у п’ятому, здається, класі моя вчителька історії аж перелякалася, коли я нагадав про знищення євреїв Києва у Бабиному яру. Я її розумію, на уроці була комісія, могли подумати, що це вона навчила… Я вже не кажу про якісь там вибачення — дякувати треба було, що врятували і до Біробіджана не вигнали. Спасибі! У політичній біографії Кравчука було — і буде — чимало епізодів, за які мені особисто хочеться червоніти (бо сам Леонід Макарович, як досвідчений політик, не червоніє ніколи). Однак те вибачення у Бабиному яру було таким великим кроком до цивілізації, до Європи, до нормальних стандартів поведінки у суспільстві, що я досі не можу зрозуміти, як пан президент на таке наважився…

Інше питання — чи багато було у нас таких кроків? Бо вчинок Віллі Брандта 7 грудня 1970 року, майже спонтанний, не запрограмований жодним протоколом, — заявив світові, що є нова Німеччина, нове німецьке суспільство. Суспільство, якому неймовірно соромно за весь той жах. Яке бажає надалі розвиватися так, щоб забули про його сумний історичний досвід, щоб Німеччина надалі сприймалася як країна Гете і Шиллера, а не держава Гітлера і Гіммлера… А от цікаво, що було б, якби не відбулася денацифікація, не заборонили НСДАП та дружні їй організації і до Польщі приїхав, скажімо, канцлер Вальтер Шелленберг — в Німеччині він був усього лише розвідником, ніяких євреїв сам не вбивав, а просто служив батьківщині… Або канцлер Шахт — просто банкір і хороший міністр фінансів у гітлерівські часи… Ніяких євреїв… Ні, неможливо? Не вибачився б? І німецьке суспільство мало б інший вигляд?

Очевидно. То чому ж ми дивуємося, що наша еліта, в якій колишній директор Південмашу змагається з колишнім лідером комуністичної більшості у Верховній Раді УРСР, побудувала нам таке потворне суспільство? Чому дивуємось, що колишній офіцер КДБ бажає вставати під музику Александрова? Ми змінили вивіску, а еліту при владі залишили ту саму — що тут вдієш?

Діяти треба було раніше, у серпні 1991. Коли КПРС вголос заявила про себе як злочинна організація, це був чудовий привід для люстраційних процесів, для заборони членам керівних органів компартії та офіцерам спецслужб займатися політикою. Радикально? Однак саме такий радикалізм перетворив Угорщину або Чехію на нормальні країни. Тим більше, я ж не пропоную їх карати, Боже борони! Хай би займалися бізнесом — вони зі своїми зв’язками геніальні бізнесмени…

Тоді б вони вже майже десять років обслуговували свої приватні інтереси — і Кучма, і Кравчук, і Мороз, і Гуренко (який успішно спробував, але потім йому чомусь знову до парламенту закортіло… що він там забув?) — і майже всі інші… І молоді політики, вся ця поросль Табачників, були б іншими, бо мусили б пристосовуватись до інших умов… А може, якби ми наважились розкрити архіви КДБ УРСР, була б інша поросль… Як би ми обійшлися без них, професіоналів? Напевно ж, незле. Мали б собі нормальну країну…

Віталій ПОРТНИКОВ