ГРУДЕНЬ. СТЕМПОВСЬКИЙ

Мене запросили на нічний ефір радіостанції «Эхо Москвы». Три години — непогана можливість підбити якісь підсумки, а також пояснити російській аудиторії, що я взагалі роблю в її країні. Я намагався довести, що моя зацікавленість у демократичному цивілізаційному розвитку Росії, у її співпраці з Заходом, у адекватності її еліти саме і є, хоч як це дивно, висновком з моїх обов’язків перед Україною. Бо така Росія об’єктивно допомагатиме і нашій європейській інтеграції, бо в такій Росії, врешті-решт, з’явиться нова генерація політиків, інтелектуалів, журналістів, які здатні більш тверезо подивитися на історію своєї країни і російсько-українських взаємин. Винниченко колись писав, що «російська демократія закінчується на українському питанні». Я ж упевнений, що коли російська демократія почнеться — справжня, недемагогічна, не декларативна, а вистраждана і необхідна кожному, — вона вже не зупиниться на українському питанні. І такої Росії я прагну як громадянин України. І такої Росії я прагну, не забуваючи про своє єврейське походження, — бо чудово пам’ятаю про роль, яку відіграв Радянський Союз на Близькому Сході, про табори терористів у степах України, про щедрі грошові перекази організаціям, які захоплювали літаки і розстрілювати автобуси зі школярами. Однак чи були самі росіяни щасливішими або заможнішими від того, що підстаркувата імперія смітила по світах їхніми грішми?

Більша частина аудиторії — принаймні з тих, хто телефонував — мене підтримала, однак я не плекаю ілюзій: «Эхо Москвы» має доволі специфічну аудиторію людей, які, швидше, вірять у демократію, ніж знають, із чим її їдять. Однак були й такі, хто ніяк не міг второпати, про яку Європу я кажу, навіщо взагалі Росії або Україні мати справу із цим Заходом і звідки в мене така впевненість, що більша частина цієї аудиторії ще встигне побачити нормальну Росію — звичайну європейську країну, не обтяжену ідеологічними догмами, корумпованою номенклатурою, ностальгією за минулим.

Я міг би відповісти — і це, звичайно, української аудиторії стосується навіть більше, ніж російської, — що така впевненість у мене пов’язана насамперед із намаганням досліджувати об’єктивні процеси, яких ще нікому не вдалося зупинити — хіба що загальмувати... Однак перед очима у мене стоїть ще й образ, який склався цього літа, коли я читав подорожні щоденники польського письменника Єжи Стемповського — блискучого есеїста, до того ж добре знайомого і з українськими реаліями (свого батька, Станіслава Стемповського, в автобіографії він атестує як активного учасника українського визвольного руху, міністра в уряді Симона Петлюри, а себе — як людину, котра відтоді зберегла певну кількість близьких українських знайомих). Стемповський залишив приголомшливий портрет післявоєнної Європи — зруйнованої, здеморалізованої, дезорієнтованої, байдужої, позбавленої інтелектуальної жаги... Він подорожував містами, якими я так часто проїжджаю останніми роками, — Мюнхен, Аугсбург, Інсбрук, Відень... Ночував у руїнах, долав бюрократичні пастки, досліджував повну невпевненість у завтрашньому дні, ба, більше — небажання бути у цьому завтрашньому дні. Він бачив книгарні без книжок, музеї без відвідувачів, померлі міста, старі центри яких, здавалося, навічно залишилися в історії, як мегаполіси Атлантиди... Звісно, я бачив чимало післявоєнної хроніки, однак Стемповському вдалося передати атмосферу глухого кута, в який потрапила після війни Європа переможених... А попри те, поруч із цією безвихіддю, з цим тотальним розчаруванням, поруч із пацюками в руїнах, хворобами та злиднями вже починало непомітно розсвітати... І тепер під час прогулянок мюнхенськими чи віденськими вулицями ви, швидше, готові будете повірити у реальність науково-фантастичного роману, ніж у вірогідність щоденників Стемповського. Однак це свідчення залишилося — свідчення людини, закоханої у європейську цивілізацію й тому здатної пропустити через себе навіть трагедію недавніх ворогів. І це свідчення сьогодні дуже важливе для нас. Бо воно переконує не тільки в тому, що бажання людей жити по-людськи — нездоланне бажання навіть на руїнах. А й у тому, що великий помічник цього бажання — сама історія, яку не можна обвести навколо пальця, як довірливий електорат у колгоспі імені ХХІІ партз’їзду.