Грудень. Острів Скай

Минулого літа, під час відпочинку в Шотландії, я побував на острові Скай. Давно мріяв його відвідати: бачив світлини із приголомшливими краєвидами і переконався, що це — одне з найромантичніших місць у Шотландії. На Скаї не так, як у багатьох туристичних місцях нашого маленького світу. Коли минаєш модерністичний міст між Скаєм і Британією, переконуєшся, що світлини й листівки просто не могли передати атмосфери острова, усіх його фарб, гармонії гір, заток, садів, маленьких містечок... Отже, виникло бажання оглянути все, а часу було обмаль... Я обрав найлогічніший варіант — екскурсію маленьким автобусиком, який відправлявся від поблизького молодіжного готелю. Організатори обіцяли подорож найкращими дорогами Скаю, переконували, що зупинятимуться, аби оглянути «ті самі» краєвиди і випити води з кришталевих гірських джерел. Скажу відразу — свою обіцянку вони виконали. До того ж і компанія підібралася пречудова, яку і можна було очікувати від молодіжного готелю — студенти і викладачі. З Ірландії, Канади, Австралії, Японії... Веселе, зацікавлене товариство...

Єдине, з чим не поталанило — так це з погодою. Не через дощ — хіба в Шотландії дощ несподіванка, якщо там звертати увагу на дощ... а тому, що розпочався ураган! Вже ввечері з телевізійних новин я дізнався: неподалік затопленою виявилася місцевість біля Перта, на самому Скаї зникав струм і переривався мобільний зв’язок. А ми в цей вихор з дощем оглядали наш прекрасний острів, умивалися водою із струмків, фотографувалися на тлі незабутніх краєвидів, дерлися на пагорби, щоб із них оглянути підтоплену скайську землю. Яка подорож!

Руда компанійська дівчина, наш екскурсовод і живий взірець шотландської витримки, дуже хотіла, щоб ми побачили все-все найкраще і полюбили її острів. Погода не стала їй на заваді. Вона не давала нікому з нас можливості залишитися в теплому і майже сухому автобусику, буквально змусила мене вмитися з якогось знаменитого джерельця — я і так був уже зовсім мокрий — і помилуватися неспокійним морем, ледве уникаючи штормових хвиль... При кожному новому пориві вітру, кожній новій атаці зливи наш гід якось здивовано і весело промовляла «О! Як я люблю цю країну!». Це було іронічно. І це було щиро. І це мені допомогло.

Бо тепер, коли я у черговий раз — вже вдома, в Україні — зустрічаюсь із чимось, що мало б мене приголомшити, звалити з ніг і примусити назавжди втекти до автобусика, я просто пригадую: Скай. Вихор. Злива. Слизька земля. Джерельце. Дійти. Скласти парасолю. Вмитися. Радісно всміхнутися в об’єктив. «О! Як я люблю цю країну!»...

Тепер можна їхати далі. Що там у нас за програмою?