ГРУДЕНЬ. МОСКВА

Збентежений подією, свідком якої був останніми днями, — Всеросійським з’їздом вихідців з України. На початку свого московського життя я присвячував чимало часу створенню перших російських осередків українців. Пригадую, як був приголомшений на першому зібранні, побачивши в тісній кімнаті одного з гуртожитків Московського університету українськомовне товариство, назагал молоде, однак були там люди різного віку, — товариство, якому Іван Козловський співав українських пісень... Просто я побачив, що народ завжди, у будь-якій ситуації, залишається самим собою; люди, з якими я потім познайомився, могли жити у Москві чи інших російських містах багато років, однак вони не втрачали своїх українських коренів, намагалися передати свою мову і культуру дітям. З роками я став менше цікавитися українським рухом у Росії, бо точно для себе усвідомив, що не є людиною діаспори, що за світоглядом я — людина України. І мене бентежать насамперед її проблеми. Однак від мого самоусвідомлення українська діаспора тут, у Росії, не зникла — вона продовжує існувати, зі своїми складними проблемами, без реальних культурних можливостей, без шкіл, без книжок, без культурних центрів, без українськомовних програм на радіо і телебаченні (ніхто мене не переконає, що такі програми не матимуть аудиторії, бо тоді, на початку 90-х, у мене була власна програма на радіо «Эхо Москвы» — так, українською мовою, — і зацікавленість слухачів була величезною)... Звичайно, всі ці проблеми аж ніяк не є святковими для російської влади. І ось створюється нове поняття — вихідці, яких збирають на з’їзд... У центрі уваги — насамперед ті, хто в Україні народився, колись жив, але давно переїхав до Росії. Люди, аж ніяк не пов’язані з українською мовою, культурою, історичною традицією, державністю. Ті, для кого українське — «суржик», гопак та горілка. Якщо так подумати, вони не дуже відрізняються від тих, хто переїхав до Москви з Курської області чи там з Ярославської. І вони ніяк не можуть уторопати, чого це їхня «Ярославська область» — Київ там чи Одеса — тепер відділена від Росії державним кордоном? Що вони там собі такого надумали?

Насправді все це глибоко нещасні люди. Бо якщо реально подивитись, у них, таких популярних і відомих, немає батьківщини. Просто немає. України вони в молодості просто не помітили, а можливо, тоді, в молоді роки, рівень їхніх особистостей цього не дозволяв, та й небезпечно це було, навіщо ризикувати — в Москві на них чекала слава! Однак і Росія для них батьківщиною не стала. Бо для того, щоб насправді любити цю країну, треба в ній народитися, треба її відчувати, не за обов’язком, не за пропискою. Треба її відчувати серцем... Так, як могли вони відчути Україну, однак — не захотіли. І ось вони собі вигадали, що «мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз». Звісно, проголошення батьківщиною не країни, а конструкції, якою Радянський Союз і був, саме і є ознакою відсутності батьківщини в серці і порожнечі в душі. І коли імперія зникла, вони не тільки відчули цю порожнечу, вони усвідомили, що всі можуть побачити голого короля. І тому вони сумують не за рідною країною, яку жорстокі люди відділили від них штучним кордоном. І навіть не за Радянським Союзом. І не за молодістю. Вони сумують за своїм одягом...

Я не приділяв би стільки уваги і внутрішнього роздратування появі вихідців — врешті-решт, черговий пропагандистський крок, як з’явилися, так і зникнуть, — якби не усвідомлював, скільки «вихідців» у самій українській еліті. На нещастя наше, вони не встигли переїхати, так з нами і залишаться. Однак, як і їхні щасливіші співвітчизники в Росії, вони так само не відчувають України і не можуть цього, і не хочуть цього, — та однак намагаються цією Україною керувати, бути в ній політичними лідерами, парламентськими трибунами, акторами і журналістами — та будь-ким. А ви запитайте у них, чим відрізняється Україна від Курської області, то вони й досі цього для себе не вирішили. Вони й досі не розуміють: українська незалежність — добре це для них чи погано. Бо тут вони стали міністрами, генералами, президентами банків і телекомпаній. Дехто навіть на найвищу гору видряпався, навіть і не мріяв про таке... Але ж, з другого боку, — ну немає жодної можливості переїхати до Москви! Кар’єра, така вдала, — а закінчується у провінції. А чим ця провінція краща за Курську область? Чому це з Курська чи Брянська до Москви можна, а з Києва — вже ні?

Московських вихідців ми якось переживемо. Їхні діти вже сьогодні навряд чи нами цікавляться. Їм, народженим у престижних столичних сім’ях, якось навіть незручно, що батько чи мати приїхали до Москви з глибинки. Наша найголовніша проблема — власні «вихідці», які живуть в Україні і керують нею просто за збігом обставин. Залишається тільки сподіватися на свідомість їхніх дітей — виховані в середовищі української еліти, вони мають шанс усе ж таки помітити Україну. Вона справді є, це не жарт — треба тільки жити із розплющеними очима і відкритим серцем.