Грудень. Київ

«Обговорення перипетій і пошуків розв’язання політичної кризи в Україні може заступити від нас найважливіше з того, що відбулося останніми днями, — появу людей. Появу суспільства. Можна відмахнутися від цього висновку, замінивши його телевізійним твердженням про байдикуючих студентів і оплачені акції. А можна, прогулявшись Майданом Незалежності в Києві, побачити, що тут зібралися не ледарі, не платні агенти світового імперіалістичного закулісся, а люди — звичайнісінькі люди. Люди, впевнені, що влада їх укотре обдурила — тому що не могла не обдурити, тому що обманювала 13 років поспіль. Люди, які не хочуть більше бути обманутими.

Не важливо, чиє прізвище вигукують ці люди на своїх мітингах. Не важливо, якого кольору бант вони вдягають на куртки. Не важливо навіть, яких політичних поглядів вони дотримуються, — я цілком припускаю, що в багатьох із тих, хто зібрався на Майдані, погляди ще й не сформувалися. Важливо, що люди, котрі не хочуть бути обманутими, рано чи пізно створюють відповідальне суспільство. Суспільство, яке довіряє не мудрому батькові-президентові, турботливим депутатам і освіченим міністрам, а самому собі. Суспільство, в якому батьки готові займатися політикою заради дітей, а діти, що рано подорослішали, — заради батьків. Суспільство, здатне вислухати чужу точку зору, — зауважимо, що в ситуації, коли політики протиборчих таборів дивилися одне на одного вовками, в Києві не відбулося жодної (!) сутички між прихильниками Віктора Ющенка та Віктора Януковича, понад те — люди в помаранчевих шарфиках мирно розмовляли з людьми в синьо-білих шапочках і приносили їм їжу з власних запасів. Люди на Майдані виявилися розумнішими, добрішими й толерантнішими за своїх політичних проводирів і журналістський персонал, що їх обслуговує. Вже тільки за це варто поважати народ України, вже тільки за це варто подякувати киянам. Вони уже в перші дні після виборів надали Майдану не похмуро-революційного, а нестримно-святкового настрою, якому не могли перешкодити навіть істерики радикально налаштованих політиків на мітинговій трибуні. Навіть телеглядачі російських каналів із подивом помічали, що Майданом гуляють радісні люди. Здавалося б, з якої нагоди радіти? З нагоди неминучої, але важкодосягненної перемоги Ющенка? З нагоди неминучого програшу Януковича, який, однак, важко довести? Та ні ж бо. Ці люди раділи тому, що вони — народ.

Народ — це не високе слово, а зобов’язання перед самим собою. Зобов’язання не слухати чиновника на екрані, а обирати цього чиновника і вимагати від нього чіткого виконання його ж роботи. Зобов’язання сплачувати податки державі й вимагати звіту про витрачання своїх коштів. Зобов’язання розбудовувати свою країну і піклуватися про неї. Коли Володимир Путін, стаючи президентом Росії, одного разу нагадав, що він лише чиновник, найнятий на роботу виборцями, аудиторія догідливо розсміялася у відповідь на вдалий жарт. Так ось, в Україні це жартом більше не буде. Президент буде лише чиновником, який старанно виконує свої обов’язки, а не Богом із телевізійної машини. А житель України буде громадянином, а не телеглядачем.

Звісно, ця схема видається ідеальною. У Росії вже неодноразово спостерігалися і колективні прозріння, і колективні каяття, і колективний катарсис — а відповідального суспільства так і не виникало. Та принаймні з’являвся шанс, який можна було використати. Такий самий шанс — але в нових історичних умовах — з’явився і в Україні...

Зміниться Україна — а після того, що сталося, вона вже не зможе бути такою, як раніше, — зміняться і сусідні країни колишнього пострадянського світу. Колишнього — адже після українських подій про пострадянський простір як про світ, що живе за єдиними правилами, які встановлює номенклатура, можна щасливо забути. Коли Михайло Горбачов порівнював те, що відбувалося на Майдані, з крахом Берлінської стіни, він, можливо, мав на увазі саме це: пострадянський світ помер, поступившись місцем звичайному людському життю».

«Огонек», № 49