ГРУДЕНЬ. ГАЛИЧ

Виповнилося 25 років з дня смерті Олександра Галича. Ця подія пройшла майже непоміченою — хіба що кілька слів у випусках новин. Я спіймав себе на думці, що нині дуже рідко — майже ніколи — слухаю Галича — і це при тому, що маю практично повну колекцію його пісень просто під рукою...Років 15 тому я долав «заглушки» радіоголосів, щоб почути спотворений короткими хвилями голос... У той час Галич був для мене не тільки майже призабутим в Радянському Союзі бардом, він був ще й своєрідним антиподом Володимира Висоцького, яким тоді до нестями захоплювалася інтелектуальна частина суспільства. Знадобилося усього кілька років, щоб до цього захоплення приєдналася і влада, що досі виглядає незрозумілим: як кумир тих, котрі бажали чистого повітря, став — хай і після передчасної смерті — кумиром тих, хто це повітря забруднював?

Сьогодні я усвідомлюю, що у протиставленні Галича і Висоцького відчувався, насамперед, юнацький максималізм. Вони були двома полюсами одного суспільства — Галич відважився на рішучий розрив із ним, Висоцький маневрував до останнього дня, намагаючись відтворити хоча б у власному житті ідеальну модель радянського інтелігента — бути вільним і залишатися вдома. Модель, яка у ті часи могла привести або в табір, або на цвинтар, проте не позбавляла масової популярності, навпаки — перетворювала того, кому вдалося утримати її хоча б на кілька років, у справжнього героя. Нагадаю, що в ті часи прості тексти Висоцького переписували від руки. Навпаки, вибір «тільки свободи», який був вироком не лише системі, але й всім намаганням вільно існувати у невільному світі, масової популярності позбавляв. Галич — один з небагатьох громадянських поетів другої половини ХХ сторіччя — так і залишився улюбленцем дисидентів і естетів. Однак чи могло бути інакше? Адже головною історичною місією радянської інтелігенції було не говорити правди про сутність системи, а пристосовуватись до неї і змінювати її повільно і лагідно, звично сподіваючись на те, що «наші діти хоча б будуть жити, як в Парижі». А чому діти? Дітей також виховали абсолютно правильно, слова «структурні реформи» досі виглядають у нашому уявленні знущанням над здоровим глуздом. До того ж можна завжди, як рефрен, повторювати, що «стало краще». За Сталіна було взагалі прекрасно, за Хрущова стало краще, ніж за Сталіна, за Брєжнєва — спокійніше, ніж за Хрущова, Андропов і поготів любив Театр на Таганці, Горбачов дав нам свободу, ну а зараз так просто набагато краще. Набагато! Днями бачив інтерв’ю із Родіоном Щедріним і Майєю Плисецькою — людьми, творчий геній яких глибоко поважаю. І почув, яка жахлива і підступна була влада в часи, коли Щедрін був головою Спілки композиторів Росії, а Плисецька — легендою Большого театру Союзу РСР. «А зараз?» — перепитав ведучий. «Зараз — все інакше» — пояснила Майя Михайлівна. «Путін — надія Росії» — відрапортував Родіон Костянтинович. І навіщо це їм, таким великим? Виховання, інстинкт або потреба? І, звичайно, пісні Галича аж ніяк не можуть бути тлом для такої потреби, краще їх призабути разом із автором. Тим більш, що в його часи наш світ був чорно-білим. А в наші став сірим і обманювати самих себе неймовірно зручно. Свобода слова за умови несвободи дії — такої долі для свого суспільства навіть Галич не передбачав...