ГРУДЕНЬ. ЧУБАЙС

Не варто пояснювати, що весь минулий тиждень мусив займатися передвиборною кампанією в Росії та самими виборами — заняття не дуже захоплююче, тому що, з погляду реальної політики, ці вибори мало що можуть змінити, а у політики міфологічної, імітованої, є достатньо своїх майстрів і без мене. Ось ці люди сьогодні й пишуть практично повсюди — зі Сходу на Захід — про поразку демократичних сил, пов’язану зі зникненням із російської Державної думи СПС та «Яблука». Пам’ять у політиці — поганий помічник: навіщо згадувати, що на попередніх виборах російські праві втрималися у парламенті під гаслом «Путіна у президенти, Кириєнка — у Думу» (лідером СПС тоді був теперішній представник президента в Поволжі Сергій Кириєнко) і презентували себе як ще одна — окрім «Єдності» — партія Путіна...

Мені здається, що російська демократія зазнала поразки якраз на попередніх виборах і перемогла на нинішніх. Саме тому, що 1999 року могла виникнути ілюзія, буцімто ліберали можуть іти під гаслами, далекими від демократії — скажімо, Анатолій Чубайс тоді підтримував війну у Чечні, — а їхні виборці все одно за них проголосують. Але за СПС тоді голосували, швидше, не люди ліберальних переконань, а звичайнісінькі прихильники влади, котрим подобалися постаті колишнього прем’єра Кириєнка і нового прем’єра Путіна, які, можливо, виступали за реформи в економіці, не усвідомлюючи необхідності суспільної модернізації. На нових виборах Чубайс пішов тим самим шляхом. Щоправда, вже без портрета Путіна на передвиборних плакатах — очевидно, тільки тому, що у Кремлі вирішили використати президента для підтримки лише однієї партії, — але з кон’юнктурним і безглуздим гаслом «ліберальної імперії». Це гасло звучало не тільки в Росії — за пару днів до свого фіаско Анатолій Чубайс відвідав українську столицю, аби повідомити майбутнім підданим «ліберальної імперії» про наші перспективи. Цікаво, що в жодного з лідерів російських правих, які, очевидно, усвідомлювали авантюрницький характер передвиборної кампанії Чубайса, не вистачило елементарної людської — не те щоб політичної — мужності виступити проти цього аж ніяк не ліберального гасла. Огиду відчули тільки виборці. Їх не знайшлося. Як не знайшлося достатньої кількості прихильників у партії Григорія Явлінського, однак це вже трохи інша історія — і тому, що Явлінського важко назвати лібералом, і тому, що його традиційний електорат у Росії обмежений 3—5 відсотками виборців, минулого разу необхідну кількість пощастило набрати, цього — ні... Проте тепер з’являється надія — на майбутнє, звичайно, — що люди, які справді дотримуються ліберальних поглядів у Росії, які хочуть будувати її цивілізованою європейською країною, яка підтримуватиме нормальні, а не імперські, відносини з сусідами, країною, позбавленою комплексів і щодо свого міфологічного минулого, і щодо свого фантастичного майбутнього, не будуть більше займатися підміною понять і, лякаючи суспільство націонал-соціалізмом та шовінізмом, пропонувати йому свій шовінізм у яскравій «ліберальній» обгортці. Кар’єра ліберальної «опозиційної» номенклатури в Росії добігла кінця — залишається тільки сподіватися, що така ж доля чекає й на ту частину номенклатури, яка грає ролі лібералів і демократів у сусідніх із Росією країнах.