«Громадянська платформа». Післямова до другої річниці Жовтогарячої революції

Обличчям до дзеркала історії

Два роки тому мирна демократична революція зарекомендувала Україну як європейську державу з великим демократичним потенціалом. Але перебіг подій після виборів президента засвідчив неможливість реалізації цього демократичного потенціалу у старих формах суспільних відносин. Нині ми є свідками і жертвами реставрації кучмізму. Свідками того, як перемогла створена Кучмою та його оточенням система й мораль влади.

Сьогодні ми констатуємо, що Україна перебуває в небезпеці. Під загрозою опинилися найбільші здобутки мирної демократичної революції: права й свободи громадян, європейський вибір нації, справжня незалежність держави. Нинішній стан українського суспільства дає владі змогу робити помилки й навіть підштовхує її до різноманітних зловживань, зокрема й соціально-популістського плану. Низка помилок та невдач старої і нової влади на внутрішньополітичному рівні була не випадковим збігом обставин, а об’єктивним наслідком неконкурентоспроможності сучасної України як макросистеми на зовнішньополітичному рівні.

Україна та її політична еліта не проявили волі до самоорганізації з метою розробки і втілення свого власного національного проекту стійкого розвитку. Це сталося через відсутність самоусвідомлення історичної суб’єктності України як суверенної сили. Усвідомлення того, що наша економіка, наша безпека, наша освіта й організаційна культура, зрештою наша модель демократії, існують не у вакуумі і не на Марсі, а в реальному й жорстокому конкурентному світі. І для справжнього забезпечення наших національних інтересів ми маємо здійснювати їхню експансію. У сучасному глобалізованому світі це не просто допустима норма, це життєва необхідність.

Сьогодні різні частини політичної еліти продовжують робити ставку на приєднання до чужих національних чи регіональних проектів розвитку, не маючи віри у свої власні сили. Це ознака глобальної непатріотичності критичної маси українських політиків. У таких політиків державні інтереси завжди на другому плані, а на першому — особисті або корпоративні. Розколотість еліт поглиблює розколотість суспільства і посилює загальну неконкурентоспроможність держави.

Основа конкурентоспроможності в сучасному світі — це саморозвиток соціальних систем на основі інновацій; коли стан громадянського суспільства визначає ту чи іншу модель культури, економіки, демократії, національну специфіку; коли суспільство стратегічно обумовлює і форму державного розвитку, і особливості внутрішньої та зовнішньої політики.

Конкурентоспроможним може бути лише таке суспільство, яке розвивається незалежно від суб’єктивних чинників, пов’язаних зі зміною політичних лідерів. Кожні наступні вибори можуть коригувати політичний курс згідно з інтересами більшості громадян, але це не може бути радикальний розворот на 180 градусів. Так працює реальна «жива» демократія. Тільки демократія сильних і відповідальних громадян та сильних суспільних інститутів робить країну по-справжньому сильною. Тільки відповідальні політики можуть будувати сильну демократію та бути ефективними державними діячами в ній.

Де взяти відповідальних політиків?

Демократія завжди будується на засадах політичної відповідальності (і перед виборцями, і перед союзниками), на дотриманні передвиборних зобов’язань, зокрема й моральних. У цьому й полягає різниця між демократичними політиками та демагогами.

Називатися політиком та балотуватися до виборних органів влади у зрілій демократії може лише той, хто своїми попередніми діями заслужив право представляти інтереси громадян. Це, якщо хочете, кваліфікований відбір, де діє чесна конкуренція. Таке право не можна купити чи самовільно привласнити, його можна отримати лише шляхом діяльності протягом певного часу. Політик — це теж кваліфікована професія, і кар’єру політика також потрібно професійно будувати.

Політичні кризи останніх років — це насамперед кризи політичної відповідальності. Поява в парламенті так званої коаліції Януковича—Мороза—Симоненка є не просто зрадою партнерів по демократичній коаліції. Фактично зраджено демократію як конституційний устрій держави, зраджено національні інтереси як сукупність інтересів відповідальних громадян, зраджено молоде покоління українців, яких позбавляють можливості повної самореалізації у власній Вітчизні. Через безвідповідальну поведінку чинні українські політики морально збанкрутували і майже повністю втратили авторитет у суспільстві.

Ані президент, ані всі «помаранчеві» політики разом узяті не змогли ефективно протидіяти цьому сценарію, тому що увесь їхній час та енергія йшли на міжусобну боротьбу за владу. Так сталося тому, що політичні лідери та політичні партії, які обслуговують цих лідерів, забули про те, хто є справжнім джерелом влади в країні. Вони забули про інтереси й устремління громадян України, проголосили себе «людьми президента» і, як челядь посадової особи, втратили демократичні джерела власної легітимності. Тому сьогодні вони цілком заслужено втрачають владу.

Тим більше що політичні вожді у своїй політичній діяльності не встигають за громадянами. Вони дуже повільно позбуваються старих звичок та моделей поведінки. На жаль, скроєна наспіх частиною депутатів і нав’язана всьому народові конституційна реформа не надає громадянам інструментів громадсько-політичного контролю над владою. Напівімперативний мандат дозволяє спритним депутатам, не покидаючи власної фракції одночасно долучатися до всіх принад правлячої коаліції. Ця очевидна недоречність ділить депутатів на людей першого і другого сорту, а отже має бути усунута.

Разом із тим з утворенням антидемократичної коаліції справа демократії в Україні не програна. Конституція не просто дозволяє, вона зобов’язує депутатів із демократичними переконаннями об’єднатися в опозицію, щоб служити народові. Щоб, не продаючи своїх принципів та ідеалів, своєю позицією і навіть фактом свого існування гарантувати країні збереження демократії. Давати виборцям надію на краще майбутнє, зберегти віру у можливість чесної політики.

Сьогодні ми побачили, наскільки недозволеною розкішшю є сидіти біля телевізорів і, пасивно споглядаючи за деградацією політиків, чекати від них відповідальної поведінки. Відповідальна демократична політика неможлива без взаємодії відповідальних громадян та відповідальних інститутів громадянського суспільства з відповідальними політиками.

Відповідальні політики з’являються там і тоді, де і коли під тиском суспільства та обставин відчувають на собі вантаж відповідальності, а також пильний контроль за своїми діями з боку медіа та громадськості. Тому нові відповідальні політики можуть з’явитися насамперед серед нових авторитетних та відповідальних громадян.

Звідки з’являться нові суспільні авторитети?

Нормальне суспільство не може нормально функціонувати без регулятивної функції моральних авторитетів. Нові моральні авторитети можуть зародитися лише в неполітичному середовищі за умови висловлення ними громадянської позиції та здійснення громадянських вчинків. Саме ці громадянські авторитети мають підпорядкувати політиків своїй волі, поставити під контроль свого власного авторитету.

Між виборами це можна зробити лише шляхом «накидання» на них зовнішніх рамок, норм і правил такої політичної поведінки, яка б схвалювалася суспільством, а отже, у демократичній системі була б обов’язковою для респектабельних політиків.

Для досягнення такого ефекту недостатньо провести загальнонаціональний круглий стіл з участю знакових і авторитетних особистостей. Потрібно, щоб вони напрацювали набір моральних цінностей, нові демократичні стандарти політичної поведінки, нові громадянські принципи — наприклад, чесність у словах, послідовність у діях, відповідальність за слова та дії, відмова від маніпуляцій, неприпустимість залучення зовнішніх щодо держави сил у внутрішню боротьбу за владу, прозорість ухвалення рішень, стимулювання самоорганізації громадян, підконтрольність громадськості тощо.

Потрібно по-новому прочитати такі базові для суспільства поняття, як громадянськість, патріотизм, національна ідея, національні інтереси, національна стратегія та відповідальна політика. Тільки так це може мати суспільно значимий резонанс і зможе дати хоч якийсь результат. Влада має не лише слухати громадян, а й прислухатися до них.

Про громадянську єдність і спільний проект майбутнього

З тимчасовим розв’язанням парламентської кризи відбулося єднання олігархів, а не громадян. Коли нові пани-олігархи знову посваряться між собою за владу і ресурси — у програші знову опиняться громадяни. Тому нам не можна опускати руки й чекати, коли наші проблеми вирішать Ющенко, Янукович чи Тимошенко.

Суспільству по обидва береги Дніпра треба взяти у жорсткі лещата громадянської відповідальності як поновлених на посадах бюрократів, так і поновлених у статусі олігархів. Щоб не допустити повної та остаточної перемоги контрреволюції, нам потрібно примусити їх рахуватися з суспільними інтересами, а також вимагати їхніх відставок за першої ж спроби здати національні інтереси, обмежити громадянські права та зазіхнути на чужу (у тому числі державну) власність.

Майже всі політичні сили збочили на шлях безвідповідального паразитування на електоральному «розколі» України (термін запроваджений російськими політичними технологами та коментаторами). За позірною національно-регіональною байдужістю потенційно ховається (а подекуди вже й проявляється) мовно-національно-регіональний розбрат.

Трагедія різновекторності нашого суспільства полягає в тому, що механізм розбрату вже запущено. А політики неспроможні його зупинити за визначенням, оскільки саме цей формат політичного конфлікту є джерелом їхньої легітимності. Навіть героїчні, а не тільки риторичні потуги Ющенка чи Януковича об’єднати країну також приречені, оскільки будуть нівельовані їхніми середовищами. Замість Ющенка з’явиться Тимошенко, замість Януковича з’явиться Вітренко...

Тому ініціювати та вести внутрішньосуспільний діалог мають не політики, а громадські діячі. Звичайно, якщо Галичину в цьому діалозі представлятиме, наприклад, Мирослав Маринович, а Слобожанщину Євген Захаров — національного консенсусу ми досягнемо обов’язково. Але спочатку потрібно створити цей формат діалогу громадян. Громадян об’єднує насамперед рівність прав та рівність перед законом, єдине правове поле держави та правові принципи. Тільки єдина держава може забезпечити таку єдність.

Але громадяни за наявності доброї волі можуть забезпечити самі для себе, без держави, єдність мовно-культурну, побутову, духовну тощо. Цьому заважає не лише інерція історії, а й новостворені міфи та стереотипи сприйняття одна одної різними частинами України (про тотальний бандитизм Донбасу або економічне утриманство Галичини). Нетолерантність політиків дуже швидко позначається на нетолерантності частини громадян. Так, ми маємо багато в чому різне минуле, яке нас більше роз’єднує, ніж об’єднує. Але в нас також може бути і єдине та успішне майбутнє, якщо ми спільно окреслимо для себе позитивний образ бажаного демократичного майбутнього — майбутнього для громадян. Образ України як країни, яку вільні люди добровільно обирають як місце для життя.

Для цього громадянам сьогодні потрібно усвідомити себе справжніми господарями держави. Бачити і будувати Україну високорозвиненою та демократичною впливовою європейською державою — для того, щоб пишатися, а не соромитися її. За нас цього ніхто не зробить.

Перші кроки до виходу з глухого кута

Національні інтереси — це інтереси кожного з нас. Тільки ми самі — разом — маємо оновити сутність влади та змусити її захищати ці інтереси. Якщо нинішня влада не спроможна реалізувати інтереси громадян, тобто національні суспільні інтереси, громадяни мають реалізувати їх власноруч.

В Україні достатньо підготовлених людей, які розуміють і можуть це зробити. Важливо змінити формат взаємодії держави й громадянського суспільства, щоб ці кваліфіковані люди вийшли на провідні ролі й поставили свій інтелект на службу державі та суспільству. Це можна зробити, коли громадянське суспільство змушуватиме держапарат узгоджувати з ним усі більш-менш важливі рішення на мікрорівні, а держапарат виховуватиметься на філософії обслуговування — надання якісних адміністративних послуг громадянам. Тоді не виникатиме питання, що було першим — яйце, яким сплачують податки, чи курка, яка їх несе.

Політична реформа, спрямована на демократизацію знизу, має розкріпачити творчий потенціал українського громадянського суспільства і створити конкурентне поле для проведення інших реформ. Тільки на її тлі нам може вдатися низка інституційних та економічних реформ: адміністративно-територіальна, судова, податкова, енергетична тощо.

Цих реформ гостро потребує державний механізм, їхнє проведення частково декларує й нова коаліція, але парадокс ситуації в тому, що від нової коаліції цих реформ ніхто не чекає, як не чекав би й від нової опозиції. Суспільство стомилося від політикуму як сукупності безвідповідальних осіб, партій, ідей та висловлювань. А що може бути більш безвідповідальним, ніж коаліційний кабінет, у якому завжди знайдуться охочі перекласти відповідальність з однієї партії на іншу або привласнити заслуги якогось політика?

Сьогодні ми мусимо зробити те, чого не було зроблено за останні два роки демократії в країні — створити механізми погодження, реалізації та захисту громадянами своїх інтересів. Завдання, відверто кажучи, не з простих, але коли відчуватимемо широку підтримку знизу — зможемо це зробити. Адже головна сила України — наші громадяни, які не дивитимуться спокійно і не пробачатимуть політикам зради. Саме разом з такими людьми є сенс будувати політичну силу нової європейської демократичної якості, орієнтовану не на минуле, а на майбутнє.

Настав час, коли історія розводить у різні кути помаранчево-блакитних олігархів, безбарвних бюрократів та жовтогаряче громадянське суспільство.