GraZie, maestro!

«Я хотів би, щоб Ви були тут у Венеції…»

Із листа Альбрехта Дюрера (1505 рік)

Катер-маршрутка, які у Венеції називають «мотоскафо», м’яко причалює до берега міста, яке Гете називав «мрією, зітканою із повітря, води, землі і неба». Я обережно ступаю на поверхню цієї мрії — ще шістдесят два туристичні кілограми додалися до мільйонів, які примусять місто зануритись ще глибше у глибини лагуни. «На перший погляд Венеція швидше дивує, ніж вражає. Здається, що дивишся на затоплене місто; тільки потім починаєш дивуватися генію людей, котрі спорудили свої будинки на воді». Так описала в ХІХ столітті свої враження від зустрічі з Венецією француженка Жермена де Сталь. Намагаюсь відразу побачити щось зовсім неочікуване, не вичитане в літературі, не бачене в живописних роботах Каналетто. Дивний бузковий колір скла на вуличних ліхтарях, ніде у Європі мені такий не зустрічався. Пояснення за кілька кроків — у старій історичній (хіба бувають у Венеції інші?) споруді майстерня із виробництва скла. Хіба можна оминути! Гаряче повітря печі майже нестерпне для відвідувачів, а майстер проводить біля цього міні-пекла життя. Диво творення — кілька хвилин, і звичайна скляна булька перетворюється на фігуру здибленого коня. Склодув кидає на завершену роботу клапоть паперу, який вмить спалахує, нагадуючи, що це мистецтво неможливе без вогню. Grazie, maestro!

Grazie, maestro!

Споглядання праці і створених шедеврів переконує — давня Венеція не помилялась, даючи всім славним творцям скла дворянські титули. Але залишати межі республіки їм заборонялось — секрет скла належить державі, утікачі гарантовано діставали кинджал в серце… Сьогодні Венеція оточена щільним кільцем торговців склом made in China, проте саме місто тримає марку автентичності. Площу Сан-Марко не знайти неможливо — майже стометрова дзвіниця Кампаніле безпомилковий орієнтир. Її будували такою височенною не стільки для того, щоб бемкання дзвонів лунало аж до ворожої Генуї, а з більш практичних навігаційних міркувань — на вершині горіли вогні для суден, які роїлись у Венеціанській лагуні. Вежа будована з ІХ по XVI століття впала в 1902 році під час невдалої спроби реставрації. Десятиліття силует міста мав осиротілий вигляд. До 1912 року Кампаніле відбудували (можливо, це непатріотично, але чи захотілось би нам у Києві відбудовувати нездарні монументи, що руйнували панораму міста в останні кілька десятиліть?).

Саму площу Сан-Марко описувати словами варто лише для того, щоб стимулювати людей побачити це місце на власні очі. Вибачте за зловживання цитатами, але як добре писав один з мандрівників початку ХІХ століття німець Франц Грілльпарцер: «Той, хто стоячи на площі св. Марка не відчує, що серце його б’ється сильніше, той може дозволити себе поховати, бо він мертвий, безнадійно мертвий… Той, в кого на площі св. Марка не б’ється серце, не має його взагалі». Хіба скажеш краще!

Однією з невеселих ознак поступового руху Венеції до центру Землі є такий факт: вхід до чудернацького, мов фантастичні малюнки Гюстава Доре, собору св. Марка сьогодні на рівні площі, а колись він мав досить високі сходи, піднімаючись якими на аудієнцію до папи Фрідріх Барбаросса встиг захекатись.

Венеціанський арсенал

Звісно, оминути гондоли, які мадам де Сталь порівнювала водночас з дитячими колисками і домовинами, ніяк неможливо. Коли б ще в часи Антоніо Вівальді не було прийнято закон проти надмірних розкошів плавзасобів та не видано стандарт габаритів і кольору, можливо, гондоли тогочасної конструкції збереглися б лише в морському музеї, що носить таке знайоме кожному лондонцю та киянину горде ім’я «Арсенал». А так одинадцять метрів довжини — не більше не менше, такий собі плаваючий еталон пенальті. До речі, ознакою елітності у Венеції було зелене дерево у дворі, надто дорого цінувався кожен квадратний метр суші. Хоч як дивно, до озеленення міста доклав рук окупант — Наполеон Бонапарт, саме з його подачі у Венеції з’явився парк, живий і понині.

Дивна еліта жила у Венеції, олігарх на олігархові, багатій на багатієві, а з погляду наших мільярдерів переймалися дурницями — гатили свої конвертовані гроші в живопис, музику, театр, книгодрукування. Можна певно сказати, що нема у світі жодного міста, окрім Венеції (та може Ватікану), де так густо була б сконцентрована на одній території світова культура всіх напрямів і максимально довершеної якості. Уявляєте, в часи розвитку мистецтва у Венеції навіть перетворили чотири жіночі монастирі в музичні школи. Отож навіть знайоме слово консерваторія має венеціансько-релігійне походження.

Один день у Венеції це майже політ із швидкістю світла — хочеш побачити багато, але як встигнути?

P.S. Нобелівський лауреат поет Йосиф Бродський заповів поховати себе у Венеції. Що ж — право генія! В мене мрії скромніші — жити у Венеції. Я певний — там довго не виникатимуть думки про місце розвіювання власного попелу…

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК