Підтримати
На початку року правозахисні організації - Українська Гельсінська спілка з прав людини, Центр прав людини ZМІNA, Freedom House та Truth Hounds - оприлюднили звіт про становище громадських активістів в Україні 2019 року. Торік правозахисники налічили 83 випадки різного роду тиску на представників громадянського суспільства. Більшість із них - 37 - це насильницькі напади на активістів або їх власність. Слідом ідуть погрози - задокументовано 20 таких випадків. Крім того, зафіксовано 11 нападів на учасників мирних зібрань.
Звіт містить великий перелік висновків і рекомендацій багатьом органам державної влади щодо покращення ситуації з безпекою активістів, проте до сьогодні українська держава не взяла їх до уваги.
Співавторка звіту Тетяна Печончик очолює правління Центру прав людини ZMINA. Ця організація однією з перших почала системно моніторити та фіксувати напади і переслідування громадян з активною громадянською позицією. У цьому інтерв'ю говоримо з Тетяною про розслідування справ щодо нападів на активістів, про ризики, реформу правоохоронної системи, про те, як система намагається боротися з тими, хто їй протистоїть, і до чого це може призвести.
"Справа Гандзюк - енциклопедія того, як намагаються зливати справи про напади на активістів"
- Ми з вами спілкуємося в пам'ятну дату - День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Знаю, що торік ви були з моніторинговою місією в Криму. Що з активізмом на окупованому півострові?
- Було кілька хвиль, які змінювали обличчя кримського активізму. Найбільш драматичним був перший рік окупації Криму, коли фактично переламали хребет активізму у Криму як явищу. Дуже багато активістів, правозахисників і журналістів 2014 року виїхали з окупованого Криму і більше ніколи туди не поверталися.
Найуспішнішою, як на мене, стала місцева ініціатива "Кримська солідарність", яка об'єднала родичів політв'язнів, адвокатів родин. На території окупованого Криму та РФ щонайменше 92 політичні в'язні - це українці, які перебувають у тюрмах за сфабрикованими справами. Серед них переважна більшість - це кримські татари. І "Кримська солідарність" продовжує, незважаючи на хвилі репресій, боротися.
Виникають й інші ініціативи, наприклад, щодо моніторингу політично мотивованих судових процесів або збереження кримськотатарської історії й культури. На мою думку, головна особливість кримських активістів - що вони є людьми, які раніше активістами ніколи не були. І друга - ті люди, які зараз залишаються в Криму, вже певною мірою звикли до постійного тиску, атмосфери страху і стали більш адаптованими. Частина активістів працюють фактично підпільно, не маніфестуючи відкрито своєї правозахисної або іншої громадської діяльності.
- Ми пам'ятаємо жахливі історії зникнень людей під час "русской весны" в Криму і Донбасі. Здавалося б, після такої жорстокості, після вбивств людей на Майдані українське суспільство мало б отримати щеплення від переслідувань активних громадян. Але в Україні продовжують відбуватися напади на активістів, які практично не розслідуються. При цьому навіть певна частина українців охоче навішує на активістів ярлики та не підтримує їх.
- Опитування, проведене Фондом "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва щодо нападів на активістів, показало, що велика частина суспільства знає про цю проблему. Переважна більшість знають про справу Катерини Гандзюк. Напад на Катю був якоюсь уже кульмінацією. Після цього у дуже багатьох людей не тільки в Україні, а й за кордоном відкрилися очі. Але, незважаючи на хвилю зростання громадської активності, переважна більшість українців не є членами громадських організацій, місцеві активісти перебувають у меншості. Тому є кілька причин.
По-перше, ми виросли з Радянського Союзу, де насаджувалася система, в якій людина всього-на-всього гвинтик. Покоління людей, які були яскравими прикладами активістів, інтелектуалів, знищували. Ми ще долаємо той тоталітарний спадок радянських часів. А по-друге, значне поширення дискредитаційних кампаній, спрямованих проти громадського сектору. Ці кампанії розкручуються через низькопробні ЗМІ, "зливні бачки", соціальні мережі. Частина наших громадян, які не мають навичок критичного мислення, схильні вірити у всілякі конспірологічні теорії, підпадають під вплив фейків, маніпулятивних матеріалів.
- Прийнято вважати, що пік нападів на активістів був 2018 року. Але випадки насильства, погроз і переслідувань відносно тих, кого ми звикли називати небайдужими, були і значно раніше. Я, безумовно, маю на увазі реальних активістів, які представляють ціннісні, а не замовні історії. Ви сказали, що саме після нападу на Катерину Гандзюк про цю проблему почали говорити.
- Напад на Катю - це була цинічна розправа не тільки над нею, а й над дуже великою частиною громадянського суспільства. Причому цю розправу було вчинено просто в жахливий спосіб. І це, звичайно, викликало обурення у суспільстві. Воно наростало у міру того, як поліція намагалася поховати справу. Кожен найменший крок у слідстві доводилося вичавлювати з них ледь не розпеченими лещатами. Звісно, велика роль у цьому ініціативи "Хто замовив Катю Гандзюк". Тут спрацювала також громадянська мережа. Катя була видатною людиною, лідеркою суспільної думки, громадською активісткою не лише місцевого рівня, а й усеукраїнського масштабу. З її оточення виникло осердя ініціативи.
Однак справа Гандзюк стала хрестоматійним прикладом катастрофічної ситуації з усією правоохоронною системою, енциклопедію того, як намагаються зливати і ховати справи про напади на активістів.
- Саме після нападу на Катерину про злочини проти активістів заговорили не лише в Україні, а й у світі, в тому числі у Конгресі США. Чи означає це, що вдалося прорвати інформаційну блокаду?
- Я не вважаю, що тут стався якийсь успіх. Так, минулого року ми зафіксували, що кількість нападів трохи зменшилася. Але вони все одно відбуваються. Ефективного розслідування нема, ті, хто був причетний до фабрикації справи Катерини Гандзюк, співробітники в першу чергу херсонської поліції, не звільнені. Ті, хто допомагав організаторам і посередникам, Левіну зокрема, втекти за кордон, - не понесли жодної відповідальності.
Так само поліцією саботується розслідування нападів на інших активістів. Голова МВС досі не поніс жодної політичної відповідальності і, попри всю критику, залишається на своїй посаді. Саме тому я вважаю, що ситуація для активістів, як і раніше, дуже небезпечна. Країна не може гарантувати захист своїм активним громадянам, які реально хочуть змінити її на краще.
"З кейсів, за якими ми спостерігаємо, понад 90% не розслідуються ефективно"
- Чи є в нас антирейтинг регіонів, де найбільше таких випадків?
- Це Одеса, де триває багаторічне протистояння місцевих кримінальних угрупувань, які зрослися і з великим капіталом, і з місцевою владою. Це Харків і Харківський регіон, Херсон, Київ, супутники Києва, особливо Приірпіння, Петропавлівська Борщагівка. Випадки нападів є по всій Україні, просто велика їх концентрація в містах-мільйонниках.
Якщо говорити про причини нападів, то глобально їх дві. Перша - це в широкому розумінні антикорупційна діяльність, коли люди намагаються контролювати місцеву владу, протистоять місцевій організованій злочинності. І друга причина - це ксенофобія, ненависть, ідеологічно вмотивоване насильство з боку екстремістських угрупувань. Більшою мірою це насильство стосується ЛГБТ-активістів і учасниць різноманітних жіночих організацій, феміністичних ініціатив.
- Наскільки поширеною є тенденція фальсифікації справ? А загублені докази, саботаж правоохоронцями розслідування нападів?
- Узагалі це задавнена біда України - неефективність правоохоронної системи. З кейсів, за якими ми спостерігаємо, понад 90% не розслідуються ефективно. Звичайно, поліція надсилає відписки, що стільки-то проведено слідчих дій, допитів, на такому-то етапі перебуває розслідування. Але важливо дивитися на ті справи, які були два, три, п'ять років тому, які просто закриваються. Там не встановлюються не те що замовники чи організатори, а навіть нападники в той час, коли нема взагалі ніяких проблем їх установити. А дуже часто, коли йде мова про ідеологічно вмотивоване ксенофобське насильство, ці нападники ще й пишаються і десь у соцмережах чи телеграм-каналах виставляють інформацію про ці так звані здобутки.
- У що це, як наслідок, виливається?
- Ми зафіксували немалу кількість випадків, коли на одного і того самого активіста вчинялися кілька повторних нападів, якщо людина не припиняла своєї громадської активності. Наприклад, на Віталія Устименка було вчинено два напади, на Сергія Стерненка - три, на активіста Віктора Бархоленка - чотири. Тобто замовники відчувають себе абсолютно безкарними, у них розв'язані руки, вони знають, що їм за це нічого не буде.
"Патрульні - це просто верхівка айсберга, тоді як у каламутній водичці перебуває набагато більша глиба"
- Ми саме в цей час можемо спостерігати боротьбу різних сил проти Сергія Стерненка - активіста, який захищався під час нападу на себе. Зараз правоохоронці та деякі медіамайданчики намагаються зробити з нього вбивцю. Як ви гадаєте, чому саме його випадок спровокував стільки уваги з боку різних проросійських сил?
- Ця масова істерія навколо справи Сергія Стерненка, на мою думку, була спровокована виданнями проросійського спрямування на кшталт ZIK, NewsOne, 112, Страна.ua, популярними тепер блогерами Анатолієм Шарієм, Андрієм Портновим, Оленою Лукаш. Вони намагаються вихопити з його історії один конкретний епізод і створити зі Стерненка образ вселенського зла. Я не розумію, чому. Можливо, тому, що їм потрібна була якась сакральна роль хлопчика для биття, щоб виливати всю свою жовч. Це викликало, звичайно ж, зворотну реакцію і зростання популярності Сергія.
Важливо розуміти, чому відбувалися напади на Стерненка, як вони розслідувалися, хто за цим стоїть. І, власне, що Сергій Стерненко був одним із десятка одеських активістів, які протистояли незаконній забудові, критикували місцеву корупцію, зокрема, захищали Літній театр в Одесі, на яких протягом 2017–2020 років було вчинено напади, проти яких відкрито сфабриковано кримінальні справи, автівки яких спалено.
- Ваша організація була причетна до реформи поліції на її старті, зокрема, ви брали участь у роботі відбірних комісій і навчанні патрульних. Чи немає у вас відчуття, що в окремих випадках активістів використовують як ширму для провалених реформ? Як, зрештою, і сталося з реформою поліції.
- Я ніколи не шкодую, що ми брали в цьому участь. Ми бачили, що тоді патрульна поліція і люди, які туди прийшли, були зовсім іншими. Це було настільки вражаюче інше утворення, що навіть викликало всередині самої поліції несприйняття. Тому це була спроба, за яку варто було братися, інвестувати свої сили, час, а головне, віру в те, що поліція справді може змінитися.
Інша справа, що після того відбувся відкат. Більшою мірою тому, що реформа правоохоронної системи зупинилася, а патрулька - це всього лише фасад, вітрина, тоді як далі, в каламутній водичці, перебуває набагато більша глиба - дуже багато підрозділів, відділів, оперативні співробітники, слідчі. Туди реформа не дійшла. Звичайно ж, люди, які повірили в цю реформу і пішли працювати, з часом розчарувалися і звільнилися. Якби це не було зупинено, думаю, зараз ми мали б зовсім інші країну і картину з нападами на активістів.
- Зараз часто цитують слова Каті Гандзюк, де вона закликала "горнутися один до одного" людей із різними поглядами. На додачу часто згадують Майдан, де заради однієї ідеї об'єдналися і праві, і ліві. Знаю, що для правозахисників це делікатна тема. Як ви приймаєте рішення, представника яких організацій підтримувати?
- Я згодна з тим, що нам усім треба горнутися одне до одного. Але, погодьтеся, досить важко горнутися до тих, хто сам нападає на інших активістів. Для мене насильницькі, мотивовані ненавистю дії є певною червоною лінією, вододілом, за який, я вважаю, не можна заходити. Я абсолютно поділяю думку, що, незважаючи на те, що люди можуть бути різних поглядів - правих, лівих, ми завжди можемо вести діалог, сперечатися, домовлятися, не погоджуватися. Але йти вперед, не розбиваючи одне одному обличчя, не пишучи якихось жахливих погроз на стінах офісів. Для мене це є абсолютно неприпустимим.
- У вашій роботі вам щодня доводиться перетинатися з важкими історіями, випадками насильства та злочинами проти людяності. Як вам вдається зберігати сили та мотивувати себе?
- Я думаю, що не тільки для мене, але й для дуже багатьох із нас щепленням стали події Євромайдану, коли дуже драматично зростало насильство, було дуже багато поранених і вбитих. Той рівень насильства для нас був великим шоком. Але, як на мене, це щеплення, яке було для нас настільки болючим, зараз допомагає нам працювати. Бо потім пішли Крим, Донбас і напади. Але психіка стабілізувалася, так би мовити, повітряне судно лягло на курс після такої турбулентності.
Зараз, коли мені здається, що стається щось дуже драматичне, то я собі думаю таке. От коли лікар лікує хвору на рак дитину, яка помирає, він же не стоїть і не плаче, а просто бере і з холодним серцем намагається зробити свою роботу. Отак і ми тепер з холодним серцем, але з гарячою душею підходимо до своєї роботи.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google