ГІТЛЕР І СТАЛІН У ПОШУКАХ СЕПАРАТНОГО МИРУ: НЕРОЗГАДАНА ЗАГАДКА ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Кого з наших сучасників не захоплювали хитромудрі діяння радянського розвідника Штірліца, який руйнував плани найвищих чинів нацистської Німеччини встановити сепаратний мир із західними союзниками СРСР? Споглядаючи інтригуючу сюжетну лінію, талановиту гру акторів, сьогодні мало хто замислюється над навіяним добою «холодної війни» пропагандистським завданням знаменитого шпигунського телесеріалу, суть якого полягала в тому, щоб продемонструвати радянському глядачеві аморальність і підступність англо-американських партнерів з антигітлерівської коаліції. Тим часом і через півстоліття реальна історія таємної дипломатії часів Другої світової війни багато в чому залишається невідомою, зберігаючи таємниці, здатні повністю змінити наші звичні уявлення про неї. Пригадаємо, приміром, який ефект справили недавно оприлюднені російським керівництвом оригінали таємних протоколів 1939 р. про поділ сфер впливу між А.Гітлером і Й.Сталіним? Цілковитою несподіванкою стала також поява в пресі, здавалося б, неймовірних даних про таємні контакти між двома диктаторами влітку 1941 р., уже після нападу Німеччини на СРСР. Утім, насправді цей епізод став лише прелюдією радянсько-німецьких сепаратних контактів, що відновилися наприкінці 1942 р. і вже не припинялися до кінця Великої війни. Що ж відомо про пошуки Й.Сталіним та А.Гітлером шляхів до сепаратного миру?

Москва чи Лондон: нацистська верхівка вирішує складну дилему

Зближення Німеччини з Радянським Союзом наприкінці 30-х років і розпочату невдовзі війну проти Франції і Великобританії неоднозначно сприймала правляча еліта Третього рейху. Ідея міністра закордонних справ І. фон Ріббентропа про створення континентального блоку, яка передбачала участь СРСР у поділі Британської імперії, не дуже приваблювала ряд прозахідно налаштованих нацистських бонз, у тому числі Г.Геринга, В. фон Браухича, А.Розенберга й ін. Очевидним проявом цього внутрішнього конфлікту стала «місія Гесса» — загадковий політ 10 травня 1941 р. одного з лідерів нацистської партії до Великобританії для укладення сепаратного миру. Як видно з недавно розсекречених документів Британського державного архіву, цю місію А.Гітлер не санкціонував і її не готували британські спецслужби. Більше того, приховування «наці №2» інформації про підготовку нападу Німеччини на Радянський Союз, тривіальний характер його зізнань — з одного боку, а з другого — принципове небажання уряду Великобританії йти на замирення з нацистським режимом дуже швидко призвели до втрати будь-якого інтересу британських політиків до високого нацистського бранця. Повідомляючи у своєму листі президентові США Ф.Рузвельту про пропозиції Р.Гесса, прем’єр-міністр Великобританії У.Черчілль зневажливо назвав їх «старим запрошенням залишити всіх наших друзів, аби тимчасово врятувати більшу частину своєї шкіри».

Тим часом політ Р.Гесса до Великобританії викликав підозри Й.Сталіна щодо можливої перспективи англо-німецької змови. Присутність нацистського лідера в Об’єднаному Королівстві протягом усієї війни тільки зміцнювала ці побоювання. Не випадково восени 1942 р., у розпал дебатів про відкриття другого фронту, Й.Сталін навпростець звинуватив У.Черчілля в тому, що той «тримає Гесса в резерві».

Після поразки вермахту під Москвою й очевидного провалу ідеї бліцкригу нацистська верхівка стала обговорювати предметно питання про неможливість подальшого ведення війни на два фронти та про необхідність укладення сепаратного миру. Певна частина військових (генерал Л.Бек, доктор К.Герделер, адмірал Ф.Канаріс й ін.) висловлювалася за налагодження контактів із Британією та США, висуваючи головним аргументом організацію єдиного фронту боротьби «цивілізованого Заходу» проти «варварського комуністичного Сходу». Проте підписання в січні 1943 р. у Касабланці керівниками США й Великобританії спільної Декларації, одним із найважливіших положень якої став пункт про беззастережну капітуляцію противника як основну умову припинення війни, фактично зробило безперспективними надії нацистів на підписання миру з Заходом і підштовхувало їх до пошуків сепаратного миру з Радянським Союзом.

Одним із найвпливовіших прибічників нової редакції союзу А.Гітлера та Й.Сталіна був шеф зовнішньополітичного відомства Третього рейху І. фон Ріббентроп. Відразу після поразки під Москвою він запропонував налагодити таємні контакти з Кремлем для укладання миру на умовах повернення частини радянських територій. Проте невдовзі розпочався успішний наступ вермахту на півдні Росії, і, сповнений райдужних сподівань, нацистський вождь відмовився від переговорів. Тим часом ситуація на фронті продовжувала змінюватися. Вдала висадка десанту союзників у Північній Африці наприкінці 1942 р. (операція «Торч»), вражаюча перемога Червоної Армії під Сталінградом на початку 1943 р. істотно підірвали військову й політичну могутність Німеччини. За цих обставин І. фон Ріббентроп знову порушив питання про сепаратний мир із «совєтами», однак А.Гітлер знову не погодився. Водночас, розмовляючи з шефом зовнішньополітичного відомства, фюрер продемонстрував захоплення персоною Й.Сталіна, назвав його «історичною особистістю величезного масштабу», «великим противником», замріяно пообіцявши, до того ж, надати йому найкращий із замків Німеччини, якщо той опиниться в німецькому полоні. Цікаво, що невдовзі в Берліні почали мусуватися чутки про підготовку поїздки до Москви колишнього посла в СРСР графа Ф. фон дер Шуленбурга для ведення переговорів про мир.

Ще однією впливовою особою в нацистській верхівці, яка безпосередньо обговорювала з А.Гітлером питання про сепаратний мир із Радянським Союзом і схилялася до нього, був доктор Й.Геббельс. Як видно зі щоденникового запису шефа нацистської пропаганди від 23 вересня 1943 р., обговорюючи питання про можливість угоди Німеччини з однією з воюючих сторін, фюрер зазначив, що він віддав би перевагу початку переговорів з Й.Сталіним, проте сумнівається в їх успіхові. Наприкінці 1944-го в листі до нацистського вождя Й.Геббельс уже рішуче наполягав на мирі з Росією. Характерно, що при цьому він вказував А.Гітлеру на те, що одноосібне правління більшовицького вождя вигідно відрізняє його як партнера для переговорів від лідерів США й Великобританії, позаяк дає змогу Й.Сталіну самостійно та швидко вирішити питання про укладання миру, не переймаючись труднощами процедури формування громадської думки та забезпечення голосів політичної більшості в парламенті...

Японія й Італія бажають німецько-радянського примирення

На відміну від нацистського керівництва, яке висловлювало різні думки в питанні про вибір партнера для укладання сепаратного миру, союзники гітлерівської Німеччини — Японія й Італія — не тільки однозначно схилялися на бік миру зі Сталіним, а й висловлювали рішучу готовність виступити посередниками в цій справі.

Керівництво обох країн мало свої причини пристрасно бажати примирення між Німеччиною та СРСР. Зокрема Італія, серйозно побоюючись материкової інтервенції англо-американських військ, сподівалася, що угода Гітлера та Сталіна дозволить зміцнити їй позиції за рахунок перекидання на Аппенінський півострів знятих із Східного фронту з’єднань вермахту. Вже з весни 1943 р. Муссоліні через посла Німеччини в Римі Г.-Г. фон Маккензіна почав «бомбардувати» Берлін закликами про підписання миру з Росією. Дуче неодноразово висловлював цю ідею і навіть пропонував себе посередником на переговорах у листі до фюрера від 25 березня 1943 р., а також під час особистих зустрічей із ним 6 й 10 квітня в замку Клессхайм неподалік Зальцбурга в Австрії. Проте Гітлер ухилився від відповіді лідеру італійських фашистів — можливо, тому, що не вірив у дипломатичні здібності Муссоліні, а можливо, й тому, що сподівався на реванш на Сході, де в цей час велася інтенсивна підготовка до літньої наступальної кампанії.

Схилялася до ідеї радянсько-німецького миру і Країна вранішнього сонця, керівництво якої турбувала реальна перспектива ведення війни на два фронти. Воюючи проти США на просторах Тихоокеансько-Азійського регіону, Японія була кревно зацікавлена в збереженні мирних відносин із північним сусідом. Більше того, розрив Сталіна з англо-американськими союзниками й можливий вихід СРСР із війни могли б створити сприятливу обстановку для подальшої експансії японської імперії.

Саме японці, зрештою, виступили посередниками в питанні про радянсько-німецьку сепаратну угоду. Наприкінці квітня 1943 р. у Берлін із Японії надійшло повідомлення про те, що «росіяни готові сісти за стіл переговорів про мир!» Тоді ж японські представники повідомили Сталіну про німецькі умови перемир’я: 1. СРСР і Німеччина повертаються до кордонів 1939 р. по річці Сян; 2. СРСР передає Німеччині право контролю над сільським господарством України з одночасним створенням на цій території «німецького коридору» або Української автономії; 3. Німеччина повертає Росії Бессарабію; 4. Одеса одержує статус порто-франко; 5. Близький Схід, за винятком Туреччини, але включаючи Єгипет (без нафтових районів), переходить під сферу радянського впливу; 6. Індія — під сферу радянсько-японського впливу. Ознайомивши Кремль із цими пропозиціями, японські дипломати заявили, що їхня країна готова виступити гарантом виконання умов угоди.

Зустріч японських дипломатів зі Сталіним у цілому вселяла надію. Перші були приємно здивовані, помітивши на письмовому столі радянського керівника фотопортрет Гітлера з дарчим написом, а також хвалебними словами більшовицького вождя про німців. Усе це, на їхню думку, свідчило, що Сталін загалом був за підписання угоди про мир. Такої ж позиції, як випливало з дипломатичних джерел, дотримувалися тоді й Л.Берія, Г.Жуков, деякі інші представники вищого військового командування, а також частина членів політбюро ЦК ВКП(б).

Переговори з японцями певний час велися в Москві, після чого Сталін запропонував перенести обговорення на кінець серпня 1943 р. Спроба Японії відновити свою посередницьку діяльність несподівано провалилася: 14 вересня 1943 р. у відповідь на пропозицію японського дипломата, що надійшла до Стокгольмського посольства СРСР, продовжити переговори ТАРС офіційно заявив, що питання про мир із Німеччиною не підлягає обговоренню. Радянська сторона також поінформувала США про «вересневі ініціативи» японців. При цьому сталінські дипломати запевнили своїх колег-американців, що йдеться про «першу спробу японського уряду з початку війни взяти на себе роль посередника у встановленні миру».

Сталін вагається: вибір союзників
ще триває?

Як стало відомо з мемуарів радянського контррозвідника П.Судоплатова, після нападу німців на СРСР Й.Сталін не переставав сподіватися, що йому таки пощастить домовитися з нацистським вождем про перемир’я. Наприкінці липня 1941-го, за особистою вказівкою Л.Берії, відбулися попередні переговори П.Судоплатова з болгарським дипломатом про можливе посередництво Болгарії в укладанні миру між СРСР і Німеччиною. Зустріч у московському ресторані «Арагві» проходила в обстановці надзвичайної таємності. Воно й не дивно, адже напередодні, 12 липня 1941 р., між СРСР та Великобританією було підписано угоду про спільні дії у війні проти Німеччини (підтверджену англо-радянським договором від 26 травня 1942 р.), відповідно до якої, сторони зобов’язувалися «не вести ніяких переговорів і не укладати миру з Німеччиною та її спільниками інакше як за взаємною згодою».

Про те, що Й.Сталін робив спроби домовитися з нацистським вождем і напередодні Московської битви, згадував маршал Г.Жуков. За його свідченнями, 7 жовтня 1941 р. Сталін наказав Берії розглянути шляхи до встановлення «брестського миру» з нацистами на умовах відмови від Прибалтики, Білорусії, Молдавії, а також частини України. Агенти наркома внутрішніх справ через болгарського дипломата Столєтова передали цю пропозицію фюреру, який, перебуваючи практично під стінами Москви, самовпевнено її відкинув.

Хоч яким це здається парадоксальним, але від думки про можливість миру з Німеччиною Сталін не відмовився й через рік. Певною мірою це пояснювалося складними відносинами СРСР із західними союзниками — США й Великобританією. Останню ще напередодні німецького нападу Й.Сталін вважав більшим ворогом, ніж Німеччина. Як і раніше, залишалося невирішеним питання про відкриття другого фронту в Європі. Апеляції Й.Сталіна до того, що Радянський Союз майже два роки воює з ворогом у Європі «сам на сам», У.Черчілль парирував, дуже багатозначно нагадуючи колишньому союзникові Гітлера, що до 1941 р. Британії також доводилося протистояти нацистській Німеччині практично самотужки. Відносини між союзниками не складалися й через розбіжності в досить болючому для Й.Сталіна територіальному питанні, зокрема стосовно визнання нових західних кордонів СРСР. Не випадково ще 17—18 грудня 1941 р., під час переговорів із британським міністром закордонних справ Е.Іденом, Й.Сталін прямо заявив, що, на його думку, війна з Німеччиною почалася властиво через західні кордони СРСР. «Ось через що вся ця війна насправді ведеться, — підкреслив він, — і я хочу знати: чи підтримує нас наша союзниця Великобританія в поновленні володіння ними?»

Усе це почасти може пояснити, чому сталінська політика щодо союзників у перші роки війни позначалася такою суперечливістю та нервозністю. Радянська преса то захоплювалася висадкою союзників у Північній Африці, то докоряла їм за відсутність другого фронту, то скаржилася на недостатню допомогу у ленд-лізі, то, навпаки, вихваляла цю допомогу. Вторгнення американців на Сицилії називали в Радянському Союзі не інакше як «операція на острові Сицилія», підкреслюючи нікчемність її масштабів, порівняно з циклопічними битвами Червоної Армії на Східному фронті. Зазначимо принагідно, що ця операція привела невдовзі до падіння режиму Муссоліні в Італії, що, у свою чергу, дуже позначилося на Німеччині.

Вагання сталінської влади у виборі союзників відчувалися і в самому радянському суспільстві. Ще напередодні Сталінградської битви серед евакуйованої в тил української інтелігенції, за повідомленнями НКВС, циркулювали чутки про те, нібито в радянському уряді обговорюються перспективи сепаратного миру з Німеччиною.

У квітні 1943 р. відносини між союзниками піддалися випробуванням. Саме тоді у зв’язку з виявленням німцями на окупованій території Смоленської області поховання полонених польських офіцерів, розстріляних НКВС, вибухнув Катинський скандал, який ще більше остудив відносини між Москвою та Лондоном, зокрема через розрив дипломатичних відносин між СРСР та польським емігрантським урядом, що перебував тоді у Великобританії. Деякі історики вбачають і безпосередній зв’язок між Катинським скандалом та активізацією у квітні 1943-го радянсько-німецьких контактів. Слід, щоправда, зазначити, що невдовзі після цих подій Сталін розпустив Комінтерн, який уже давно муляв очі Заходу, що однозначно розцінили як крок доброї волі.

Невизначеність у відносинах між Й.Сталіним, з одного боку, й У.Черчіллем та Ф.Рузвельтом, з другого, створювала загалом сприятливий грунт для «прораховування» сталінським керівництвом альтернативних варіантів вибору союзників. Така перспектива, з огляду на тоталітарну природу нацистського й комуністичного режимів, а також недавню історію їхніх тісних союзницьких відносин, не могла не турбувати керівництво Великобританії та Сполучених Штатів.

Західні союзники стурбовані чутками про радянсько-німецькі контакти

Чутки про радянсько-німецькі сепаратні контакти з’явилися в англо-американському дипломатичному листуванні в середині 1942 р., що змусило британський уряд через свого посла в Москві А. Кларка-Керра прямо порушити перед радянським керівництвом питання про подальші наміри СРСР щодо Німеччини. З другої половини 1943 р. у дипломатичному листуванні союзників інформація про контакти між Москвою та Берліном почала набирати постійного характеру. Найбільш сенсаційними та неймовірними у цьому контексті стали чутки про політ до радянської столиці рейхсміністра І. фон Ріббентропа, що нібито відбувся навесні 1943 р. За деякими розвідувальними й дипломатичними повідомленнями, німці запропонували укласти мир із встановленням лінії розмежування по Дніпру, проте Й.Сталін з цим не погодився, і переговори зайшли в безвихідь. «Повідомлення про візит Ріббентропа в Москву, — писав один з американських послів, — звучить настільки фантастично, що я ніколи не надіслав би його в Штати, якби воно не надійшло з одного дуже достовірного джерела» (із Ватикану. — В.Г.).

Інформація про те, що нацистський міністр вісім днів провів у Кремлі, ведучи переговори про сепаратний мир, викликала справжній переполох у стані союзників з антигітлерівської коаліції. Посилювали побоювання чергової змови більшовицького й нацистського вождів і чутки, що мусувалися тоді ж, про японське посередництво між Берліном та Москвою. Зазначимо, що історія з візитом фон Ріббентропа до радянської столиці досі не набула документального підтвердження. Сам нацистський міністр у своїх мемуарах згадував лише про наміри наприкінці 1944 р. вилетіти до Москви для ведення сепаратних переговорів. Гітлер нібито заборонив цей політ, нагадавши фон Ріббентропу сумний досвід Гесса. Втім, те, що, чекаючи на виконання вироку Нюрнберзького трибуналу, екс-рейхсміністр не згадав про «політ до Москви» навесні 1943 р., усе-таки не означає, що цих подій однозначно не було.

Якщо реальність польоту І. фон Ріббентропа в Москву може бути під запитанням, то так звані «стокгольмські» контакти між радянською та німецькою сторонами в роки війни не піддаються жодному сумніву. Саме в нейтральній Швеції, під дахом радянського дипломатичного представництва, очолюваного більшовичкою «дворянського походження» А.Коллонтай, сепаратні контакти між СРСР та нацистською Німеччиною знайшли постійне місце прописки.

За зачиненими дверми радянського посольства
у Стокгольмі

Стокгольм у роки війни перетворився на найбільший центр світового шпигунства. Місто було буквально нашпиговане агентами різноманітних спецслужб — англійських, американських, радянських, німецьких. Щодо останніх, то у Швеції діяли як представники сил, котрі намагалися налагодити контакти з Великобританією та США (приміром, агентура абвера адмірала Ф.Канаріса, а також гестапо й СС — VI відділу В.Шелленберга), так і ті, які прагнули «союзу з росіянами».

Уже 12 грудня 1942 р. Йозеф Клаус (уродженець України, стокгольмський бізнесмен) установив особисті контакти з німецькою агентурою у Швеції, передаючи надану радянськими дипломатами інформацію про те, що Москва готова підписати перемир’я. Сам Клаус був налаштований оптимістично, серйозно вважаючи, що «коли німці відведуть війська.., то мир із Росією буде гарантований за вісім днів!» Отримавши інформацію зі Стокгольма, фон Ріббентроп негайно послав до Швеції представника для «зондування» перспектив переговорів із Москвою. Ним став Пітер Кляйст — колишній працівник Міністерства закордонних справ, а з 1943 р.— службовець Східного міністерства А.Розенберга. Кляйст виїхав у Швецію під приводом вирішення питання про долю естонських біженців, які там перебували.

Хоча німці тоді не пристали на радянську пропозицію, все-таки стокгольмські контакти двох сторін надалі набрали сталого характеру. Судячи з англо-американського дипломатичного листування, пік активності цих контактів випав саме на весну 1943 р.

В одному з повідомлень повіреного у справах США у Фінляндії йшлося про таємні переговори у Швеції наприкінці квітня 1943 р. між послом СРСР А.Коллонтай та німецьким дипломатом Томпсоном. Відповідно до цієї інформації, переговори розпочалися 18 квітня, тривали кілька днів і торкалися питань «створення автономної Української держави як буфера між СРСР та Німеччиною», «досягнення сепаратного миру між двома державами й передання Балтійських республік Росії».

Зазначимо, що в повідомленнях про квітневі переговори у Стокгольмі, так само як і у випадку з «японським посередництвом» та «польотом Ріббентропа» до Москви, постійно згадувалася Україна, збереження якої під своїм контролем німецька сторона розглядала як одну з принципових умов угоди. Цілком можливо, що саме українська проблема стала каменем спотикання в питанні про укладання радянсько-німецького миру й не дала змоги сторонам дійти компромісу. Трохи згодом одна зі шведських газет опублікувала матеріал про радянсько-німецькі переговори, які нібито проходили у Стокгольмі, та про їх припинення через розбіжності в територіальних питаннях. Цю інформацію практично одночасно спростували як Берлін, так і Москва. Більше того, радянська сторона поквапилася продемонструвати свою нібито принципову позицію в цьому питанні. У наказі Сталіна від 1 травня 1943 р. відхилялася сама ідея миру з нацистами «доти, доки в Німеччині при владі Гітлер і доки німецьку армію не буде розбито».

На думку низки дослідників, непоступливість німців у територіальних питаннях під час квітневих переговорів певною мірою підштовхнула Сталіна до створення 12—13 липня 1943 р. Комітету «Вільна Німеччина» — організації, яка мала сприяти створенню в майбутньому лояльної до СРСР Німеччини. Під час установчої конференції цього Комітету, що проходила в Москві, німці згадували про «золоте правило Бісмарка» — не нападати водночас на Францію і Росію, а радянські представники обіцяли їм, у разі повалення Гітлера, незалежність і суверенітет. Особливу пікантність цим подіям надавало те, що про них не повідомили союзників. Тож не дивно, що на Заході ця звістка викликала цілковите збентеження. Знову посилилися підозри, що в Москві готують сепаратний мир із Німеччиною, можливо навіть із Гітлером. В.Молотову довелося заспокоювати британського посла запевненнями, що створення Комітету — виключно пропагандистська акція, мета якої — «внести сум’яття в уми німецького народу та його армії».

Попри всі перипетії, контакти в Стокгольмі між радянськими й німецькими представниками не припинялися й надалі. Так, влітку 1943 р. у столиці Швеції з’явився високий радянський дипломат А.Александров, який, як випливає зі спогадів П.Кляйста, невдовзі взяв участь у новому турі радянсько-німецьких контактів. У вересні 1943 р. до Стокгольму з цією ж метою прибув заступник наркома внутрішніх справ СРСР, колишній посол Радянського Союзу в Німеччині В.Деканозов.

За пізнішими визнаннями німців, «стокгольмські переговори» перервав Гітлер. На думку фон Ріббентропа, цьому сприяли підступи противників миру між Німеччиною та СРСР, котрі запустили інформацію про те, буцімто Клаус і Александров — євреї, а їхня місія — не що інше, як «єврейська змова». У свою чергу, П.Кляйст, розмірковуючи у своїх мемуарах про можливі причини зриву переговорів, висловив припущення, що фюрер припинив контакти з радянською стороною, запідозривши Сталіна в нещирості — зокрема в тому, що радянський вождь «грав у переговори» виключно з метою тиску на союзників.

Справді, після переможної Курської битви, коли Червона армія захопила стратегічну ініціативу на всьому радянсько-німецькому фронті, потреба в укладанні миру з Гітлером втрачала для Сталіна колишню гостроту. Тим часом дедалі актуальнішою ставала проблема повоєнного устрою світу. І в цьому плані гра «на нервах» союзників, котрі постійно боялися німецько-радянської змови, набирала цілком нового звучання, однозначно обіцяючи Сталіну дивіденди.

Останнє стало очевидним уже наприкінці 1943 р. на Тегеранській конференції, під час якої глави Великобританії і США не тільки зобов’язалися відкрити другий фронт у Європі, а й пішли на певні поступки СРСР у територіальних питаннях. Продовжуючи розпочату гру, Сталін сам час від часу звинувачував західних союзників у сепаратних контактах із німцями. Приміром, 17 січня 1944 р. газета «Правда» опублікувала замітку під назвою «Чутки з Каїра», нібито передану її власним кореспондентом. У ній повідомлялося, що двоє високопоставлених британських політиків зустрічалися з людьми фон Ріббентропа та обговорювали питання про сепаратний мир і що ці переговори закінчилися небезрезультатно...

Восени 1944 р. у Стокгольмі знову пожвавилися радянсько-німецькі контакти, причому цього разу до них були причетні вищі чини СС. Мабуть, спочатку переговори вселяли надію німецькій стороні, про що свідчив і такий факт. 17 вересня 1944 р. деякі північнонімецькі газети опублікували матеріали про ініційовану Г.Гіммлером і очолювану колишнім радянським генералом Власовим Конференцію антибільшовицьких народів. Услід за цим із Берліна надійшов наказ начальника Головного імперського управління безпеки Е.Кальтенбрунера негайно весь тираж газет зібрати і знищити. Рішення це явно свідчило про побоювання німців зашкодити перебігу переговорів у Стокгольмі. Коли 29 вересня переговори зайшли в безвихідь, у німецьких газетах таки з’явилося стисле повідомлення про угоду з Власовим «використовувати всі сили російського народу в боротьбі за визволення їхньої батьківщини від більшовизму».

Наприкінці березня 1945 р., коли напередодні німецької капітуляції та наступного поділу сфер впливу в Європі тертя у Великій трійці знову посилилися, Й.Сталін звинуватив У.Черчілля та Ф.Рузвельта в тому, що вони ведуть із німцями у Швейцарії таємні переговори про капітуляцію. При цьому він стверджував, що союзники, не наполягаючи на беззастережній капітуляції німецьких військ на заході, підштовхують таким чином німців продовжувати опір Червоній армії на сході. Зазначимо, до речі, що переговори, які викликали обурення Сталіна, справді відбулися і проводилися під кодовою назвою «Санрайз» (Черчілль називав їх «Кросворд»). Вели їх американський резидент у Швейцарії А.Даллес і генерал військ СС К.Вольф і, за всієї неоднозначності, все-таки мали головною метою капітуляцію великого німецького угруповання в Італії. Тож не дивно, що звинувачення радянського керівника викликали обурення Ф.Рузвельта, який із запалом поскаржився У.Черчіллю на «мерзенне, неправильне тлумачення» американських дій.

***

Таким чином, між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом практично протягом усієї війни підтримувалися сепаратні контакти, пік інтенсивності яких припав на період між Сталінградською та Курською битвами. Саме тоді сторони практично впритул наблизилися до укладання угоди про перемир’я, чого не сталося, швидше за все, через розбіжності в територіальних питаннях. Утім, не реалізувавши ідею сепаратного миру з Німеччиною на практиці, Сталін успішно використовував її як засіб політичного тиску на союзників. Ті не лише стали значно зговірливіші в питаннях про визнання нових радянських кордонів, а й заплющили очі на очевидні злочини сталінського режиму (наочним прикладом цього стала «Катинська справа»).

Про аморальність сталінської політики вже так багато було сказано й написано, що, здавалося б, тут навряд чи є чого дивуватися. І все-таки історія з радянсько-нацистськими сепаратними контактами часів Другої світової війни не може не вражати своєю цинічністю. Мир із Гітлером, якби його Сталін уклав у квітні 1943 р., став би зрадою як союзників з антигітлерівської коаліції, так і власного народу, який кілька років спливав кров’ю у боротьбі з нацизмом. Певне, далеко не випадково тема радянсько-німецьких сепаратних контактів уже понад 60 років фактично залишається забороненою для дослідження. Рівень таємності й особливий характер збереження документів, які могли б пролити світло на цю справу, дозволяють припустити, що сталінська таємна дипломатія часів Другої світової війни не скоро стане надбанням гласності та ще довго залишатиметься, як образно висловився У.Черчілль, «таємницею, покритою мороком».