ГІРКИЙ ГРУДЕНЬ ПОЛКОВНИКА

Схоже, це можна бачити тільки в Миколаєві: десятки чоловіків сходяться на Радянську, головну вулицю міста, невдовзі шикуються в колони і йдуть маршем у бік Інгулу. Потім — Адміральською, затим — Пушкінською, далі — мостом через Інгул. Заклопотані городяни стишують ходу на тротуарах, завмирають автомобілі на вулицях та обох кінцях мосту, а дворами, провулками, квартирами, офісами нестримно котиться: «Афганці йдуть!..» Вони йдуть мовчазні, задумливі, тримають у руках вінки та червоні гвоздики, аби покласти їх у сквері біля пам’ятного знака, злегка здригнутись од салюту по полеглих побратимах, а потім, після чарки, куштувати скромну кашу польової кухні.

Втім, так буває не в грудні, а в лютому, 15 числа, коли останній наш солдат покинув Афганістан. У грудні вони теж збираються, теж ходять у сквер, але не так врочисто. В грудні набагато сильніше тисне душу гіркота: 25-го почалась афганська війна.

Мій співрозмовник — голова обласної Спілки воїнів-інтернаціоналістів полковник запасу Олександр Дем’яненко.

— Як зустрів у 1979 році кадровий військовий Дем’яненко повідомлення про введення радянських військ в Афганістан?

— Я тоді якраз навчався в академії. Тільки почув, чомусь подумав: ми тут мирно спали, а вони вже в’їхали. Це ж війна. І ще тоді я подумав: ось, наприклад, у якомусь селі живе собі чоловік. А я до нього зайшов на подвір’я, в хату. І кажу: це не так, і це не так. Тут замість клуні поставимо вітряк, город картопляний засіємо гвоздиками… Що подумає той чоловік? Чи буде слухняно мовчати? І яким я буду у власних очах?

— А потім, по шести роках, коли самому довелося летіти в Афганістан, ким ви себе відчували — другом господарів землі чи окупантом?

— Ні, окупантом себе не відчував. Я вам скажу так: прості люди, які поруч із нами жили і працювали, знімали на рік по два урожаї, ставилися до нас непогано. Я не можу сказати, що я воював з афганським народом. Із бандформуваннями — так. Але ж ці загони формувалися в Пакистані, Ірані в основному з найманців різних національностей: навіть французи й китайці були. Як сьогодні в Чечні, там на професійному рівні діяли люди, заробляючи на війні.

Я слов’янин, а в нас же процентів дев’яносто особового складу, переважно в піхоті, складали вихідці з Середньої Азії. Мусульмани проти мусульман. І стріляли один в одного.

Взагалі-то за великим рахунком афганська війна — віддзеркалення протистояння Штатів і Союзу. Американці свого часу ще довше, ніж ми в Афганістані, воювали у В’єтнамі. Все вже наче відійшло, вляглося, забувається. Але про жодного з сотень тисяч вояків Америка не забула! Кожен, воюючи, знав гарантії свого подальшого життя. А про наших так не скажеш. І гарантії, які є, вельми розпливчасті, і реалізація їх — як мокре горить…

— Є такі моменти, про які і згадувати не хочеться?

— Та згадується все, буквально все. Краще б не було кількох зустрічей з високим начальством. Приміром, перший мій день в Афганістані. Прямо з аеропорту прибув у колишній палац Аміна. Жду в приймальній члена Військової ради. Жду годину, другу, третю. І ось виходять кілька генералів. Член Військової ради кивнув у мій бік: хто це, мовляв. Та це, кажуть, Дем’яненко, прибув на посаду заступника начальника політвідділу дивізії. «Звідки прибув?» — «З-під Одеси, товаришу генерал, із Чабанки». — «А-а-а, ну хрен ти туди повернешся!» — ще й дулю мені під носа тицьнув. Що він цим хотів довести, я так і не второпав. Стою, закипаю. Та підійшов до мене генерал-майор, здоровило, два-нуль-два, ляснув по плечу: «Поїхали звідси. Додому». Це був командир дивізії Григорій Касперович.

— І оце «додому» прозвучало для вас природно?

— Аякже! Бронетранспортером — в аеропорт, літаком — у Шинданд. Посадка була ще та: із висоти сім п’ятсот машина, як шуліка, падає на аеродром — береглися від ракет. Хто свідомість втратив, у кого кров із вух… Сіли. Відкинули аппарель. Я ще сиджу, у вухах — канонада. Аеродром затемнений, лише фари машин б’ють в очі. З темряви кричать: «Дем’ян є?» — «Є», — кажу. «Давай чемодан, поїхали додому». Вже в модулі дістав гостинці — горілку і зелень із ташкентського базару. А в них вечеря була готова: пахне, аж голова крутиться, я ж цілий день і ріски в роті не мав.

Ось так, із першого стукоту літакових коліс по аеродромній смузі, із запахів першої вечері у мене відклалося: я прибув додому. І ще запам’яталися очі, жести Сашка Барикіна, якого я прибув замінити. Я тоді ще не розумів, це потім прийшло усвідомлення, наскільки трепетно чекаєш заміну. Кожен офіцер рахував дні, коли залишить війну.

— А як ішли в Афганістан рядові солдати? Ну, приміром, у райвійськкоматі переглядають призовників. Оцінюють фізичні дані, освітній рівень, розумові здібності. І ці якості працюють на «плюс» чи на «мінус»? Тобто, в Афганістан посилати хлопця чи, скажімо, в Херсон або Тулу?

— Це важка тема. Як почалася афганська м’ясорубка, то багато тат і мам робили все можливе й неможливе, аби син не потрапив в Афганістан. Але в кінцевому результаті гарантії все одно не спрацьовували. Ось, приміром, в Одесі військкомат направляє хлопця служити в Тираспіль. Все чудово? Але через певний час уже в Тирасполі складають списки і одного ранку оголошують: увечері — виліт на Ашхабад.

Через мої руки проходили особові справи всіх новоприбулих. Так ось, я не бачив там сина партпрацівника…

— … міністра...

— Ну, про сина міністра навіть мови не могло бути! До речі, з усіх областей України найбільш постраждала, тобто найбільше одержала цинкових домовин, Донецька область.

— Там, де більший прошарок робітників.

— Висновок правильний. Ще раз підкреслюю: йдеться про солдатів. Офіцери ж прибували й вибували у плановому порядку. Я, приміром, знав, що пройду Афганістан. Єдина невідомість: коли?

Скільки у світі незбагненного! Ось мій приклад. Уві сні потрапляю в гори. Ведемо бій. Гине останній боєць. В мене скінчилися набої, зосталася одна граната. Вороги вже підступають. Підриваю під собою гранату і відразу, тільки вирвавши чеку, прокидаюсь. Біля ліжка — дружина, діти. «Чого це ви?» — «А ти так кричав, що всіх розбудив». Розказав дружині сон. Це Афганістан підступив, сказала. Вранці приходжу на службу: точно.

— На війнах не тільки смерть, не тільки каліцтво. На війнах і збагачуються. Афганська — не виняток?

— Якщо і збагачувалися, то не ті, хто ходив у бій. Пересильні пункти — Кушка, Термез (міст понтонний) — там і спекулювали, і майно розкрадали. Килими, колекційну зброю в колонах вивозили, літаками. В нашій дивізії один випадок пам’ятаю: в начальника хімслужби під час обшуку виявили чеків «Зовнішпосилторгу» майже на мільйон рублів.

Я привіз додому тиф у важкій формі і маленький магнітофон «Тошиба».

Сьогодні, звичайно, на матеріальний аспект дивляться по-іншому. Ось візьмімо наших миротворців, службу яких за кордоном оплачує ООН (їм, до речі, в Україні недавно надали такий самий статус, як і нам, з чим ми, афганці, не згодні). Так солдат-місіонер одержує в місяць десь п’ятсот доларів. А в мене, полковника, зарплата плюс пенсія не сягають і 150 доларів. Переважна ж більшість ветеранів у незрівнянно скрутнішому становищі.

— Є різні думки щодо афганців. У тому числі і такі: ці хлопці пройшли через смерть, кров, каліцтво і в їх серцях забагато холоду. І в кримінальному світі, мовляв, афганців не бракує. Ваше бачення цієї проблеми?

— Те, що людина стріляла, виконуючи наказ, це не найстрашніше. Найстрашніше в тому, що коли вона прийшла додому, то виявилося, що вона нікому не потрібна. У нас у кожному відділенні піхотного полку був снайпер. Крім того, ще була рота снайперів — 150 чоловік. А снайпер — професійний убивця. Таких людей через Афган пройшло десятки тисяч. І ось він удома, без роботи, без шматка хліба. Один відмахнеться від криміналу, другий, але ж не всі. Я інколи, коли чую, читаю, бачу по телевізору якусь трагічну подію, частенько визначаю: почерк «нашого». Треба відверто сказати, що країна їх сама породила.

Якби (сплюну тричі через плече) раптом сьогодні наша держава вирішила «допомогти» іншій країні так, як свого часу Союз — Афганістану, то з числа афганців знайшлися б охочі воювати знову. На жаль.

— Уявімо, що вашої спілки не стало. Так би й жили собі хлопці поодинці, практично й не помітивши її зникнення? Чи самі собою утворилися б якісь угруповання, братства?

— Ну, згідно з законом, можна утворювати що завгодно. А якщо серйозно, то телефон у нас не змовкає, двері прочинені цілий день. Ми об’єднуємо 3750 ветеранів області, багатьом із них потрібна допомога. Опікуємося сім’ями полеглих (таких — 67), майже сотнею інвалідів. Словом, при сприянні властей прагнемо, аби ці люди не були забуті. Оце і є основне завдання спілки.

Добра підтримка — наш реабілітаційний центр у Пуща-Водиці, який колись належав відомому четвертому управлінню. Маємо свою постійну квоту і в Симеїзі, в санаторії «Лісова поляна».

А те, що діляться копійкою «наші», яким пощастило більш-менш міцно стати на ноги, — гадаю, зрозуміло кожному. Ось приходила сьогодні вранці одна жінка: допоможіть. Набираю телефон: «Вітьок, це Дем’ян!» Він одразу перебиває: «Скільки, Миколайовичу?» Все йому зрозуміло без слів, цьому підприємцю Віктору Дзевіцькому. Як і іншим афганцям — Віктору Дубченку, Сашкові Сафронову.

— Як почуває себе миколаївський ветеран за межами Прибужжя?

— Як удома! Наше братство — від Баштанки до Києва. І до Владивостока. Я ось недавно, 10 листопада, дзвонив у Хмельницький, вітав Миколу Приступу з обранням міським головою. То якби я потрапив сьогодні у Хмельницький, хіба Приступа мені не допоміг би в якійсь житейській ситуації? Чи Олександр Соколов у Чернігові, Олександр Волков у Криму, Павло Ментов і Олексій Михайлов у Житомирі?

Словом, наш статутний поділ на районні, обласні структури — чисто організаційний, а в глибинній суті ми — одна родина, де завжди на всіх діляться і щастя, і горе.

— Інколи мимоволі ставиш їх поряд, двадцятилітніх солдат із двох епох: сорокових і вісімдесятих років. Чим відрізняються, в чому схожі?

— Різниця в характері воєн. Але не в солдатах. Я бачу тільки схожість. І в той час, і в мій час цінувалися одні й ті ж якості. Згадую, прибули ми з комдивом у провінцію Мусакала, в розвідбат. Розвідникам перепадало сильно. Скажемо так, справжні воїни. Зробили ми з комдивом те, що намітили, а вже під кінець зустрічі з особовим складом я традиційно звернувся: «Запитання є?»

— Є, — піднімається боєць.

— Давай…

— Тільки в мене серйозне питання, товаришу підполковнику.

— Ну що значить — серйозне? У нас тут усе серйозне, ми ж не в школі в Кіровограді.

— Так ось, товаришу підполковнику, якщо завтра з нами в розвідку піде оцей (показує на одного солдата), якщо ви його не приберете, то ми його приб’ємо. Він у бою здрейфив.

Ми, звичайно, з командиром ужили заходів, перевели того солдата в іншу частину. Але зважте: це практично єдиний випадок за всі мої двадцять шість афганських місяців!

То що, схожі мої ровесники на героїв сорокових?