Гіппократ української неврології очима своїх послідовників

Старі фотографії... Вони несуть у собі ностальгічне відчуття колишніх епох. А зібрані воєдино, складають неповторний портрет особистості і часу. Саме так сприймається фотокнига С.Віничука і
Т.Черенько «Академік Б.Маньківський і його внесок в розвиток вітчизняної неврології» (Київ, 2008 рік). Це слід вдячної пам’яті колективу, виплеканої чудовим лікарем кафедри нервових хвороб у складі Національного медичного університету ім. О.Богомольця.

Борис Микитович Маньків­ський, який уперше розшифрував сутність низки захворювань нервової системи, належить до класиків цього нелегкого напряму. Із вражаючою точністю, задовго до появи методів сучасного «ясновидіння» структури мозку, він блискуче долав, здавалося б, абсолютно безвихідні діагностичні лабіринти на шляху до прозріння у неврології.

Протягом чотирьох десятиліть Б.Маньківський очолював кафедру зі столітньою історією. Торік виповнилося 125 років із дня його народження. І ось ниніш­ній завідувач знаменитої кафедри професор Степан Віничук і доктор медичних наук Тетяна Черенько видали до цієї дати своєрідний літопис, присвячений легендарному вчителеві поколінь неврологів.

«Б.Маньківський, — пишуть автори, — був обдарований від природи досконалим поєднанням якостей — талантом лікаря з добрим серцем, дивовижно хорошим характером і при цьому прекрасною зовнішністю. Усе це доповнювалося чарівною манерою поведінки, спокійним виразом обличчя, доброзичливою усмішкою. Завжди вдумливий, ввічливий, він ніби випромінював ваблячу силу». Ми ніби перегортаємо сторінки життя вченого, увічнені на фото. Його батько — військовий лікар Микита Іванович Маньківський. Маленький Борис, приблизно в чотирирічному віці, у військовій черкесці, з шаблею при боці і надзвичайно на нього схожий син Микита в панамці, бо настали інші часи і з ними — інша мода. Сьогодні видатний невролог-геріатр у свої дев’яносто чотири залишається лікарем найвищого професійного рівня за своїм фахом.

Але в чому інтрига долі Маньківського-старшого? Закін­чив у Києві ту ж саму гімназію, що й Михайло Булгаков, і вступив 1901 року на медичний факультет університету Св. Воло­димира. Проте у 1904 році його відрахували з імператорського навчального закладу за участь у революційних студентських виступах, причому без права поновлення.

Втім, недаремно кажуть: «Усе, що трапляється, — на краще». Щоб завершити лікарську освіту, Маньківський слухає лекції в Лейпцизькому університеті, потім — у Сорбонні й Цюріху. Тут його приймає у свою лабораторію і клініку метр європейської неврології Костянтин фон Монаков, росіянин із походження. І цей пролог удосконалення стає прологом повернення волонтера обраного фаху на батьківщину для складання іспитів та отримання диплома на факультеті, де розпочався його шлях у медицину.

Ерудиція й інтелект Маньків­ського привертають увагу керівника університетської кафедри неврології професора Михайла Микитовича Лапинського. На його клопотання, в 1911 році молодого лікаря зараховують позаштатним ординатором відділення неврології у військовому госпіталі на Печерську (м. Київ).

Через три роки, у полум’ї Першої світової вій­ни, Б.Мань­ківський мобілізований на ратну службу як лікар, де допомагає сотням поранених, яких привозять у лазарет із полів воєнних дій.

Знаменно, що і його син Микита через два з половиною десятиліття повторить у роки Великої Вітчизняної війни вибір і шлях батька. А потім, уже в мирний повоєнний час, продовжить наукові традиції сімейної династії лікарів.

Найближчий друг родини Мань­ківських академік Ісаак Михайлович Трахтенберг у своїй мемуарній трилогії «Запоздалые заметки» так характеризував дослідницьку діяльність Микити Борисо­вича: «Основні напря-
ми наукової діяльності М.Б.Мань­ківського об’єднують широке коло актуальних проблем сучасної неврології, присвячених вивченню вікових змін функціонального стану ЦНС у процесі старіння людини, визначенню їх ролі в патогенетичних механізмах формування, клінічного перебігу і лікування основних залежних від віку захворювань... Проведені під керівництвом
М.Б. Маньковского комплексні дослідження процесу старіння ЦНС, дозволили йому пояснити основні положення і принципи нового, пріоритетного клінічного напряму — нейроонтології і нейрогеріатрії».

Але яким чином вдалося представити в книжці близько
30 унікальних фотографій? «Деякі з них нам передав із сімейних архівів Микита Борисо­вич Мань­ківський, — розповідає Степан Милентійович Віничук. — Проте більшість знімків зберігаються в кафедральному архіві, який постійно поповнюється вже понад століття. Торкнімося хоча б трьох таких свідчень історії медицини: Б.Маньківський із першими асистентами кафедри Ю.Ва­силенком, В.Слонімською, В.Бе­дерош, Л.Черні (1992); професор уже з білосніжною сивиною серед членів наукового сту­дентського гуртка при кафед­рі, у верхньому ряду — Платон Костюк, нині академік, Герой Соціа­ліс­тичної Праці і Герой України (1952); учений із Києва в оточенні московських колег (1960). Через два роки класика вітчизняної неврології не стане»...

— Відкриваємо ми й галерею фотографій учнів академіка Бориса Миколайовича Маньків­ського, — продовжує С.Винничук. — Серед них С.Шаравський, О.Киричинський, В.Слонінська, С.Савенко, О.Білик, М.Мань­ківський, Б.Смирнов, В.Гайцмен, О.Духін, І.Гілула, З.Драчова, Г.Бобровська.

Очевидно, ця невеличка книжка, з любов’ю укладена, увійде в коло нових видань на славу медичного університету в Києві. Адже Борис Микитович — одна з примітних постатей на цьому полотні, що воістину з’єднала минуле і сьогодення...