Гарно жити не заборониш

Фрау Гудрун, випускниця берлінського і московського університетів, у минулому аспірантка Ю.Лотмана, доцент, дуже цікавиться історією Київської Русі, старообрядниками в Росії (і подекуди в Україні) та мріє повезти студентів-славістів подивитися Київ. У своїх літературознавчому та культурологічному курсах вона порівнює реалії міст, країн, епох. Із великим зацікавленням розпитувала нас про Київ, про те, що незвичне помітили в Берліні, чим схожі й чим різняться ці міста, якими є проблеми великих міст і особливості сприйняття чужих звичаїв та культур.

Перше, що впадає нині в око у двох столицях, — наступ будівництва на сквери, зелені насадження, вторгнення в паркові зони. Притому, що в Києві багато місця на лівому березі, а в Берліні стоять порожніми, як пишуть у газетах, 100 тис. квартир і офісів через високу ціну на оренду. Дивно, що в німецькій столиці в колишній східній зоні часто трапляються запущені будинки. Виявляється, старі власники або нові господарі чи то не поспішають, а чи не мають грошей на ремонт, а міська влада не має права втручатися: адже це «недоторканна» приватна власність! Дивує, що в різних місцях міста ще є будинки з грубним опаленням і зручностями на майданчику й навіть у нових будинках бувають темні (без вікон) кухні. Тішить око гостей Берліна турбота про інвалідів. Автобуси, метро пристосовані для їхніх візків. А на вулицях, у музеях, на екскурсіях можна бачити вихователів, соціальних працівників із розумово відсталими, олігофренами, даунами. Для тих, хто в змозі працювати, є спеціальне підприємство. Цих хворих не ізолюють від суспільства в інтернатах і будинках. До речі, в одному з містечок пішли назустріч алергікам, для них працює театр без специфічних і звичних для звичайного глядача запахів.

Зворушує ставлення до тварин і флори. В Берліні багато каналів, у яких плавають качки та лебеді. Наші ентузіасти-рибалки засмутилися б, потрапивши на річку або озеро, де ловити рибу можна лише у певних місцях. Зате у величезних лісопарках німецької столиці є озера, в яких можна поплавати і людям, і собакам. Причому берлінці не квапляться на нудистські пляжі, а, нітрохи не соромлячись купаються з дітьми та незнайомими людьми голяка (серед них є й вагітні). У місті не зустрінеш бездомних собак і котів. Їх віддають у спецпритулки або підбирають загублених і на спеціальному ТВ-каналі пропонують доглянутих плеканців «усиновити-удочерити» людям, як часто й буває. А ось із голубами проблеми: вони залишають на вулицях тонни посліду. Одні жителі б’ють тривогу, оскільки голуби розносять інфекцію, інші захищають їх. У деяких установах додумалися повтикати у наличники вікон цвяхи. Йоги б із задоволенням поспали на них, а голуби не сідають. Подекуди на балконах виставляють опудала, але на них птахи не реагують. На дорогах-автобанах країни часто можна побачити сітки на узбіччі. Це на випадок, якщо тваринкам та гадам повзучим заманеться переповзти-перебігти дорогу, щоб не потрапили під машину. Незважаючи на потужну систему соціального захисту, дивує кількість бездомних у німецькій столиці. Спецпритулків не вистачає. Щоправда, багато городян вважають їх просто любителями побродяжити, хоча серед них є нещасні, які втратили роботу й житло (тут тих, хто не платить за квартиру, незважаючи ні на що, просто виселяють). Через велику кількість бездомних, а також хіпі з собаками на привокзальних підземних станціях метро та центральних площах брудно й погано пахне. Щоправда, є туалети, але за них потрібно платити. На вулицях громадські споруди (чисті, з милом, туалетним папером) трапляються нечасто. До речі, у розмові з викладачкою студентка з Києва запитала, чому в підручниках гімназистів так багато негативу про росіян, приміром у тексті про сім’ю, про дім пишуть, що москвичі «ходять до вітру» в парадних. Буває й таке, але й у Берліні ми бачили, як серед білого дня пристойно одягнені чоловіки в садку, на мосту, біля будинку не соромлячись робили те ж саме.

Мені пригадався чудовий німецький фільм про вечірню Москву й метро. Вони глузливо коментували скульптури, барельєфи радянського періоду на станціях. Звісно, в цьому полягало пропагандистське завдання керівників будівництва, зате і в московському, і в київському метро всюди чисто й гарно. Підземка у фешенебельних районах Берліна також свідчить про те, що понад 100 років тому німецькі фахівці думали про красу метро. Наша співрозмовниця зауважила, що німецьких дітей просто оберігають від культурного шоку під час екскурсії в Москву. А ощадливого та скромного німця дивує нераціональна розкіш оформлення метро.

У цьому фільмі також показують «роботу» московських проституток на нічних вулицях. Але будь-який гість німецької столиці знає, де прямо в центрі, на історичних вулицях знайти жрицю кохання. Неначе стовпчики, стоять вони уздовж дороги. «Але ж тільки у певному місці й у певний час дозволено», — заперечила шановна пані. Справді, 2002 року в Німеччині вийшов закон про проституцію. Жрицям кохання пропонувалося працювати на околицях у певному місці, оформитися у профспілці, сплачувати податки. В такому разі їм гарантували медичну допомогу та інші блага. Приміром, що оформлять на біржі праці на навчання якоїсь професії тощо. Однак багато хто боїться нападів на околицях і працює по-старому. Але ж їхніми послугами у країні користуються 1 млн. 200 тисяч осіб. Тіньовий прибуток становить 14 млрд. євро. У країні справді хочуть і порядок навести, і жінкам допомогти. Психологи, соціологи працюють і з ними, і з сутенерами. У Гамбурзі вже є бордель, щоправда, один, де повії укладають договір із сутенерами про терміни, оплату праці, відпустки.

Сміливі дами-соціологи у пресі заявляють: якщо так багато людей користуються послугами жриць кохання, то час перестати це явище замовчувати й легалізувати його. А бідним дівчатам зі Східної Європи, які шукають роботу, взагалі варто дозволити перші три місяці попрацювати на ниві кохання, щоб стати на ноги, прогодувати сім’ю. Поговорили про це, про подвійну мораль і про повідомлення у німецьких газетах про історії з українками. У недавньому процесі проти відомого громадського діяча й телеведучого, якого обвинувачували у зв’язках із повіями та групових «акціях» зі звеселяючими наркотиками, свідком виступила одна з затриманих — українська дівчина. За сутенерство і вивезення жінок за їхнім бажанням та обманним шляхом нещодавно засудили українця і поляка. Таких трагічних історій із нашими співвітчизницями, які, наче метелики на вогонь, летять у Берлін «гарно жити», не бракує.

На запитання співрозмовниці, що ще цікавого помітили в Берліні, розповіли, що подобається порядок на пошті та в ощадкасах. Всі чекають за певною смугою, і, коли обслуговують клієнта, ніхто не стоїть у нього над душею, не дихає у вухо. Ще подобається вигляд німців у літах. Завдяки високій пенсії вони доглянуті, радіють життю, їздять у тури для літніх, ходять на танці, носять червоні жакети та піджаки.

Дивує, що малят до трьох років возять у візках, із сосками. Деякі діти ходять у памперсах і не вміють користуватися горщиком аж до дитсадка. Часом матусі-емігрантки дають об’яву в газетах, що заплатять тому, хто навчить дитину ходити на горщик. Впадає в око, як багато немолодих батьків у маленьких дітей. Більшості людей живеться непросто: високі податки, проблеми з роботою, тому завести дітей можуть собі дозволити лише у зрілому віці. Донедавна німці 13 років навчалися у гімназії, потім в університеті, де, щоб не бути безробітними, нерідко затримувалися надовго. Все це відрізняється від українського погляду на навчання, дітей, сім’ю.

Викладачка з університету Гумбольдта залишилася дуже задоволеною обміном думками і ще більше перейнялася бажанням повезти своїх німців-славістів до України.