ФУТУРОСОЦІУМ

Увазі читачів пропонується теорія ЄВГЕНА ГОЛОВАХИ, доктора філософських наук, завідувача відділу соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України. Прийдешній громадський розвиток він мислить як симбіоз свободи розуму й консенсусної культури. А коли він сам думає так — значить, наближає до майбутнього нас. І тим приємніше усвідомлювати, що в суспільстві майбутнього багато чого залежить від нашого сьогоднішнього розуміння соціальної перспективи.

Теорія рівності стартового капіталу особистості

Історія людської цивілізації тісно пов’язана з ідеєю, що в процесі поступального розвитку суспільства можна буде досягти той ідеал, який з давніх часів дуже хвилював людей і в ім’я досягнення якого створювалися ідеологічні доктрини, соціальні й релігійні рухи. Йдеться про ідеал рівності. До кінця другого тисячоліття людство створило кілька концепцій. Кожна з них здатна так чи інакше забезпечити потенційну можливість досягнення цього ідеалу. Християнська концепція передбачає досягнення «оберненої» рівності в тому сенсі, що нерівність на сім світі компенсуватиметься нерівністю «навпаки» на тому світі: перші стануть останніми й останні стануть першими, — такий компенсаторний принцип рівності. Комунізм передбачав, що всі люди будуть рівними завдяки можливості нестримно й необмежено прилучатися до споживання матеріальних і духовних благ. У надрах молодого капіталістичного суспільства народився ідеал рівності можливостей: для всіх існують єдині закони, і, керуючись ними, людина може потенційно реалізувати себе з таким самим успіхом, як і кожен її співвітчизник.

Але всі ці варіанти досягнення рівності як вирішальної умови соціальної справедливості мають серйозні недоліки. Релігія пов’язує рівність із недовідною гіпотезою про потойбічне життя. Комунізм для досягнення такої самої гіпотетичної рівності вимагає нестерпних жертв у «негіпотетичній» реальності. А щодо сучасного ліберального ідеалу рівності, очевидно: він змушує людину страждати двічі — з одного боку, від реальної нерівності, яка спостерігається в сучасному суспільстві; а з другого — від жалю за втраченими рівними можливостями, що їх суспільство нібито надавало кожному. Звідси й багато проблем, пов’язаних з протестними соціальними рухами, контркультурами й т.п., оскільки в суспільстві постійно жевріє переконаність у тому, що справжньої рівності якраз і немає. А оскільки немає рівності — немає і справедливості.

Гадаю, ХХI століття дуже гостро поставить запитання: а чи досяжні взагалі рівність і соціальна справедливість? Мені здається, виникне дуже цікавий соціальний рух. Це теорія рівності стартового капіталу особистості. Сама постановка такого питання буде можлива на основі двох досягнень сучасної цивілізації. Перше — це успіхи генетики й біоінженерії, що відкривають можливість коректування вродженої нерівності. Уже зараз говорять про гени інтелекту, творчості, обдарованості, відтворення яких в індивідуальних генетичних структурах технологічно цілком можливе. І друге. Відбувається егалітаризація системи освіти. Вона позбавляється головного недоліку — нерівної доступності якісної освіти завдяки тому, що освіта переходить у систему інтернет-взаємодії. Коли ця система стане загальнодоступною, рівень освіти буде дедалі більше вирівнюватися для різноманітних категорій учнів незалежно від соціального статусу їхніх батьків або місця проживання. І тут виникає вкрай серйозна проблема відмови від безпосереднього навчання.

Запитання може набути воістину шекспірівського драматизму: «Бути чи не бути школам, коледжам, університетам та іншим культовим спорудам епохи безпосереднього спілкування учнів і викладачів?» Але слід усвідомлювати: інакше про реальну рівність стартового соціального капіталу й заснованої на ньому соціальної справедливості доведеться забути на найближчі кілька століть, поки не «зітруться грані» (про що мріяли комуністичні утопісти) між містом і селом, між центром і периферією, нарешті, між матеріальними й духовними можливостями окремих родин.

У режимі тотальної рівності?

Якщо кожному, незалежно від просторової локалізації, буде доступний високий рівень освіти, з одного боку, і можливість забезпечення рівності на генетичному рівні з другого, — можна стверджувати: технологічно проблему досягнення рівного стартового капіталу особистості буде розв’язано. І тоді справжня нерівність може розглядатися як результат особистих обставин людини, пов’язаних із її свободою волі й самовираження. Звісно, така теорія знайде практичне підкріплення не в перші десятиліття нового століття, найімовірніше воно набуде серйозного соціального значення у другій половині ХХI століття. Через те, що й генетика ще не має необхідних коштів, і система навчання ще довго зберігатиме традиційну домінанту безпосередньої комунікації. Але технологічні проблеми навряд чи можуть перешкодити формуванню концепції рівного стартового капіталу. У зв’язку з цим людству доведеться розв’язувати дуже серйозні етичні проблеми. Радикальні прибічники концепції рівного стартового капіталу особистості запевнятимуть, що лише в її межах можна забезпечити істинну соціальну рівність. Але по суті своїй вона може виявитися черговою неототалітарною утопією.

Гадаю, ідеологічно нейтральна концепція рівної опосередкованої освіти може втілитися і в ідею тотальної деперсоніфікації: один для всіх рівень знань, рівні домагання, єдині інтереси, а далі спільність смаків, поглядів, думок — класична тоталітарна однодумність. Гадаю, якщо тоталітаризм і відроджуватиметься в суспільстві, скажімо, ХХII сторіччя, то, найімовірніше, якраз у такій формі. Адже саме соціальна нерівність є стрижнем вільного розвитку суспільства, тоді як усі спроби штучного вирівнювання призводять до того, що суспільство стає однаковим, регульованим з одного центру. У результаті його можна перетворити на певний «соціальний мурашник», де ми доможемося рівності для мурах-працівників, проте комусь нададуть право контролювати процес створення рівних генетичних умов, комусь — право впроваджувати єдині, загальні для всіх системи освіти, — а отже, ці люди стануть вершителями доль решти.

Виникне соціальна дилема: зіткнення між прихильниками альтернативних ідеологій. Не виключено, що в деяких державах ідея рівності стартового капіталу особистості може стати популярною. Однак, вважаю, вона не стане ідеологією людства: адже саме соціальна нерівність, хоч як це прикро, є основним стимулом розвитку людської цивілізації.

Пацифізація історії та консенсусна культура

А тепер поговоримо про іншу тенденцію, яку я бачу в ХХI столітті та вважаю дуже позитивною, — я назвав би її десакралізацією війн, революцій і всіх соціальних феноменів, пов’язаних із насильством людини над людиною. Адже вся людська цивілізація досі побудована на духовному фундаменті сакралізації ініціаторів, героїв і жертв кровопролитних конфліктів. Нова тенденція розуміння історії та сучасності з’явилася вже наприкінці ХХ століття. Її розвиток дозволяє людству багато в чому відмовитися від сумного досвіду, пов’язаного з домінантою насильства в культурі як однією з системотворних людських цінностей. Це не означає, що протягом всієї історії взагалі ніхто не усвідомлював увесь жах такого розуміння соціальних цінностей. Але, як правило, їхні голоси були одиничними. І лише в нинішньому столітті пацифізм, який досі залишається маргінальним явищем, має шанс здобути статус масової ідеології, зачепити глибинні основи емоційного світу людини, її уявлень про честь, гідність і патріотизм. Я цей процес назвав би пацифізацією історії. На історичній сцені зміняться персонажі: на другий план відійдуть великі й малі завойовники, і в новому світлі постануть істинні творці цивілізації, які діяли в ім’я миру та припинення насильства. Тенденція переосмислення історії стане тлом для десакралізації культових постатей, пов’язаних із війною та насильством. Так буде створено нову ціннісну основу розвитку людської цивілізації. Але для того, аби нові цінності втілилися в соціальну практику, необхідна й нова культура соціальних конфліктів, що виникають постійно.

Мова йде про соціальну культуру майбутнього, я назвав би її консенсусною. У віддаленому історичному минулому домінувала конфронтаційна культура, коли шляхом відкритої конфронтації вирішувалися будь-які соціальні конфлікти — територіальні, економічні, політичні, ідеологічні. З появою професійної дипломатії й міжнародного права настала епоха домінування компромісного способу розв’язання соціальних конфліктів. Але нині вона себе вичерпує, адже компроміс, як правило, вигідний лише сильнішій стороні конфлікту, яка витягає з нього максимум користі на шкоду інтересам «слабких і малих». Консенсусна культура має геть іншу природу. Вона означає: прийнятні тільки такі рішення, такі напрями розвитку, які не ущемляють інтересів меншостей.

У цьому сенсі консенсусна культура може змінити сформований у сучасному світі соціально-політичний порядок. Але немає підстав вважати, що це відбудеться вже поточного століття. Пошук консенсусних соціальних рішень набагато складніший за конфронтаційний шлях, за компроміс, бо міру компромісу легко визначити за співвідношенням сил конфліктуючих сторін. Вимога консенсусної культури — не допустити, аби будь-якій стороні було завдано принципової шкоди. Тому вона дуже складна й вимагає, звісно ж, нехарактерного для нашої епохи рівня розвитку соціальних і політичних дисциплін. Гадаю, ХХI століття має стати століттям розвитку соціальних і політичних наук, яким належить розробити технології ухвалення принципових консенсусних рішень.