ФРАНКО ТА «БЛАКИТНА ДИВІЗІЯ»

1939 року закінчилася громадянська війна в Іспанії. Генерал Франко, котрий підняв заколот проти республіканського уряду 1936 року, зміг здобути перемогу завдяки тому, що прийняв допомогу гітлерівської Німеччини та фашистської Італії. Втім, республіканський уряд теж отримував допомогу від Сталіна і західних добровольців-інтербригадівців. Але фалангісти виявилися сильнішими, більш організованими та згуртованими. Заколот переріс у громадянську війну. Республіканці її програли.

У країні на довгі роки встановилася франкістська диктатура, що мало чим різнилася від інших диктаторських режимів. Вона супроводжувалася найжорстокішим придушенням демократичних свобод у країні, фізичним терором стосовно політичних супротивників. Особливу ненависть франкісти відчували до Радянського Союзу, який не без підстав вважали одним із головних винуватців громадянської війни. Ненависть була взаємною, пронизаною духом мстивості.

Коли Німеччина почала війну проти Радянського Союзу, в Іспанії багато представників правлячих кіл і армійської еліти відчули задоволення і занепокоєність одночасно: раптом війна закінчиться блискавично й Іспанія не встигне взяти в ній участь?

Однак Франко, будучи людиною розумною, розважливою та жорстокою, не поспішав уплутуватися в Другу світову війну, як це зробили багато союзників Німеччини, наприклад Угорщина та Румунія. Франко був другом і союзником Гітлера, але від участі у війні відмовився, оголосивши нейтралітет. Іспанія не стала входити в жодні військово-політичні блоки та коаліції, хоча її до цього дуже наполегливо підштовхували — передусім Німеччина й Італія. Франко робив усе, щоб Іспанія залишилася нейтральною, водночас виявляв лояльність до Німеччини.

Гіршими були справи всередині країни. Чимало соратників по партії й армії, із котрими каудильйо Франко вдалося перемогти республіканців і прийти до влади, відчували особисту ненависть до СРСР і сталінського режиму. У такій обстановці диктатору було надзвичайно важко утримувати їх від радикальних кроків. Пронімецьки налаштоване офіцерство активно підштовхувало його до вступу у війну. Невдоволення політикою невтручання зростало. Необхідно було терміново щось зробити, аби нейтралізувати зростаючу військову опозицію. Та як? Використовувати пряме насильство стосовно вчорашніх однодумців і товаришів по фалангістській партії було дуже ризиковано, тим більше що настрої офіцерства дуже активно підтримувалися німецькою стороною. А вступати у війну Франко не хотів.

Треба було, залишаючись прибічником Німеччини, підтвердивши їй свою лояльність і нейтралізувавши опозицію свого оточення, якимось чином зберегти нейтралітет. І Франко знайшов вихід із, здавалося, безвихідного становища.

Поступаючись тиску радикального офіцерства, каудильйо дав зрозуміти, що в принципі готовий вступити у війну проти СРСР, але в даний час країна, мовляв, не готова до війни, передусім армія, котра не оговталася після руйнівної громадянської війни. А оскільки час не терпить — адже можна спізнитися до святкового пирога перемоги, — він приймає рішення відправити на Східний фронт поки лише одну дивізію, сформовану з добровольців. Почалися приготування, і незабаром дивізія, до якої записалася більшість із найбільше затятих прибічників війни, вирушила на Східний фронт. Це, здавалося б, половинчате рішення влаштувало всіх. Фактично вся опозиція опинилася в Росії.

Іспанська «Блакитна дивізія», що складалася з фалангістів, вчорашніх учасників громадянської війни, нинішніх опозиціонерів диктатору, взяла участь у бойових діях на Ленінградському фронті в зимову кампанію 1941—1942 року. А потім бойові дії, які за своєю інтенсивністю, напругою, безкомпромісністю жодною мірою не можна було зрівняти з війною в Іспанії, плюс сувора зима 1941-го року дуже швидко поклали в землю більшу частину особового складу дивізії. А ті, кому вдалося вижити і повернутися додому, уже не закликали до продовження війни з Росією.

Військова опозиція генералісимусу Франко перестала існувати сама по собі, штовхати країну до війни виявилося просто нікому. Питання про участь Іспанії в Другій світовій війні незабаром узагалі більше ніхто не порушував. Франко зробив із загиблих добровольців героїв, і вони продовжували йому вірно служити.