ПІЗАНСЬКА ВЕЖА ОДЕСИ

Одеський театр опери і балету, що побудований в останній чверті XIX століття і належить до світових шедеврів театрального зодчества, якому немає рівних у світі, де вважали за честь виступати артисти світового рівня, у тому числі й Ф.Шаляпін, і Л.Собінов, — руйнується. Доля його плачевна й дуже схожа на Пізанську вежу. Однак якщо Пізанська вежа падає вже не одне століття, а її порятунком займається уряд Італії, то долею Одеського оперного, покинутого напризволяще, ніхто не переймається, він руйнується з катастрофічною швидкістю, яку можна обчислити не століттями і навіть не десятиліттями, а роками.

Початок трагедії віддалений від нас на півстоліття і пов’язаний з підвищенням рівня грунтових вод у місті через пошкоджену зливну каналізацію і наскрізну повсюдну корозію внутріміської водогінної системи, з якої вже не одне десятиліття під місто йде близько половини з 750 тисяч кубометрів води, що подається на добу. Проблему підтоплення міста розв’язували методом латання дір і замовчуванням, аби жителів міста «зайвий раз не турбувати»… Відтак третина території міста, зрештою, опинилася фактично на пливунах, через що почастішали випадки просідання й руйнації будинків, і з року в рік будинків падає все більше. У середині 60-х років, коли виявили нерівномірне просідання грунту під оперним театром, уряд СРСР вишукав необхідні кошти для зміцнення фундаменту, ремонту та реконструкції театру. Через сорок років, при неймовірно великих руйнуваннях, зумовлених посиленням деструктивного процесу руху грунтів, збільшенні обсягу рятувальних робіт і пов’язаних із цим витратами, щоб хоча б зупинити катастрофічний процес загибелі унікальної будівлі, грошей знайти не можуть.

Підйом грунтових вод — дуже поширена хвороба, що вразила майже всі великі міста України. Про наслідки цих підтоплень можна судити із таких, наприклад, повідомлень: у Дніпропетровську провалився під землю цілий мікрорайон, аналогічні повідомлення приходять і з західних регіонів України.

Проблеми, пов’язані з цим рукотворним лихом, звичайно вважають «НП районного масштабу» і звично переадресовують місцевим адміністраціям. Так, власне, уряд України і вчинив у випадку з Одеським оперним театром, вважаючи, певно, що коли одесити свого часу змогли побудувати на власні гроші цей унікальний театр, то ремонтом, збереженням унікальної споруди має перейматися одеська мерія за рахунок міського бюджету.

Згубність такого підходу стає особливо очевидною у випадку з пам’ятками загальнонаціонального надбання, до яких і належить Одеський оперний театр, що є діючим шедевром театральної архітектури, як значиться й у реєстрах ЮНЕСКО. Театр уже давно став надбанням народу України, про що, до речі, свідчить відповідна дошка на стіні театру, а тому пряму відповідальність, за законом, за збереження державної пам’ятки архітектури світового значення, того, що ми отримали в спадщину від попередніх поколінь, несе, в першу чергу, саме уряд.

Ситуація навколо театру наразі складається така ж, як раніше щодо всього промислового комплексу країни, який ми отримали від колишнього СРСР. Заводи, фабрики, далеко не відсталі, оснащені сучасним імпортним устаткуванням, були зупинені, а потім пограбовані, зруйновані, приватизовані, про колишній промисловий потенціал нагадують зараз лише кістяки будівель. Але якщо до заводів у керівної еліти ставлення як до проклятої, непотрібної та шкідливої спадщини радянської імперії, то чим завинив перед ними Одеський оперний театр? Кому він загрожував своїм зовсім не військовим потенціалом? Чому й за що театр теж прирекли на злом за відпрацьованою впродовж дев’ятиріччя незалежності схемою?!

Спроби одеської міської влади вберегти театр від руйнації власними зусиллями скінчилися плачевно. Метод добровільних пожертвувань, вибраний для забивання іменних паль під фундамент театру, що продовжує руйнуватися, виявився на перевірку мильною булькою і розрахований не на дійову допомогу театрові, а на телевізійну рекламу і показуху скупих залітних товстосумів та політиканів різних мастей.

Центральна влада залишається байдужою та глухою до всіх закликів на допомогу, які лунають із південної Пальміри. З «батька міст руських», града Києва, чути сигнал «автовідповідача»: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих».

А театр руйнується, упродовж п’яти останніх років частина споруди просіла на третину метра! Залишилося зовсім небагато часу до повної руйнації будинку. Що тоді? Поставимо на його руїнах ще один пам’ятний дерев’яний хрест із написом, який розповість нащадкам, чиїх рук це справа, що це наше покоління не вберегло від руйнації один із небагатьох на нашій землі світових шедеврів? Але хіба комусь буває легше, коли оплакують покійного на його могилі? І що, після цього помчимо створювати ще один фонд пожертвувань для підняття з руїн храму мистецтва, який зруйнувався?

Усьому виною, як завжди, відсутність тих-таки клятих грошей у держави, і це справді так. Тому, природно, постає запитання — де взяти грошей, як колись запитував відомий бард у своїй пісні. Але гроші, мабуть, усе ж таки є, проблема полягає в іншому: на що і як вони витрачаються. У зв’язку з цим можна звернутися до питання міського будівництва останніх років.

Почнемо з церковно-будівельного буму, що охопив усю країну. В Києві взялися відновлювати зруйновані колись церкви. На Подолі розкопали фундамент церкви Богородиці Пирогощі і в кращих традиціях стахановського почину відновили її. Стоїть вона на Контрактовій площі, сумна й безлюдна. Спорудили новоділ Михайлівського Златоверхого собору на Софійському майдані. Відновлюють підірваний Успенський собор на території Києво-Печерської лаври ударними темпами.

Відомо, що в розпал будівництва Успенського собору стався найгостріший дефіцит державного бюджету. І уряд змушений був піти на урізання пільг пенсіонерам, за рахунок чого заощадили державній скарбниці 200 мільйонів гривень. Тоді ж і армія недоотримала 200 млн. гривень, які призначалися на утримання особового складу. І саме тоді в інтерв’ю ЗМІ державні мужі з гордістю заявляли, що на відновлення собору вишукано 250 млн. гривень ($100 млн.) і будівництво завершиться у визначений термін...

Не торкаючись морального боку питання з вилучення в злиденних пенсіонерів 200 мільйонів гривень, тим часом як на відновлення лише однієї церкви витратили $100 мільйонів, мимоволі задаєшся запитанням: а для чого, власне, розпочали відновлення церков у цей розпачливий час?

Я далекий від думки, що, відновлюючи церкву за рахунок злиденного народу, хтось розраховує спокутувати власні гріхи, проте не впевнений, що будівництво церков у такий спосіб прислужиться консолідації народу України навколо будь-якої ідеї, у тому числі ідеї державності. Діючих церков достатньо, і вони аж ніяк не переповнені парафіянами. Важливо й те, що церкви слід відновлювати, вкладаючи в справу свою віру й душу, а ті, хто цим наразі займається, насамперед і вирізняються бездуховністю, особистою користю, амбіціями, тому від їхніх діянь і віє святотатством та безбожництвом.

Будівельний церковний бум має негативні наслідки насамперед для самої Церкви. Відомо, що на відновлювані будівлі претендують різні релігійні конфесії, і це викликає насамперед не консолідацію гілок Української церкви, а їхню роз’єднаність, протистояння, непримиренність та озлоблення парафіян. Яскравим свідченням тому є недавні події під час освячення відновленого Успенського собору в Києво- Печерській лаврі.

Не можуть вважатися благими намірами й інші види капітального будівництва, як, приміром, реконструкція Хрещатика. Будівельники 50-х відновили Хрещатик сумлінно, у кожному разі його реконструкцію можна було відкласти на десяток років, як, утім, і заміну асфальту на Софійському майдані ціною 750 гривень за квадратний метр, що можна порівняти з піврічною зарплатою санітарки, медсестри чи півторарічною пенсією ветерана праці. Таких вражаючих прикладів трати коштів можна навести з новітньої історії України скільки завгодно, у тому числі й реконструкцію Палацу «Україна». Він що, падав? У процесі реконструкції знищували добротне устаткування, оздобу, комунікації, які, за заявками фахівців, могли служити сотню років, замінюючи їх на імпортні, пап’ємашевської якості за ціною золотих. І зауважте, цей палац ніколи не був ні символом, ні візиткою України і вже тим паче не становив ні історичної, ні художньої вартості. Його реконструкцію затіяли, як і відновлення Успенського собору, на тлі руйнації Одеського театру, шкіл, лікарень, що старіють. Піднімати руїни й не зберігати того, що існує, — що може бути безгосподарнішим і аморальнішим?!

Почавши з того, що доля Одеського оперного — це загальнодержавна справа, сказавши, що Одеса сьогодні сама не впорається з цим лихом, я не можу не висловити докору не лише на адресу уряду України, Києва та інших міст, а й насамперед самої одеської влади, що потерпає від тієї самої будівельної хвороби, що і її київські побратими, щоправда, масштаби в провінціалів скромніші. Однак вони також вистелили Дерибасівську керамічною плиткою, ціною якщо не золотої, то вже точно срібної, навели лиск на будинках Дерибасівської. А в що вилилася реконструкція морського вокзалу! Просто захотілося осучаснити морвокзал. Спорудили там і церкву, яка своїм виглядом, до речі, більше схожа на дискотеку. Гадаю, якби тимчасові правителі, що опинилися в кріслах міської думи, не на словах, а на ділі щиро любили своє місто, то вони зайнялися б насамперед не показушною реконструкцією морвокзалу, установкою пам’ятників і перейменуванням вулиць, будівництвом ще однієї церкви на Соборній площі, а справді використали б частину виділених коштів на порятунок шедевра, який гине. Як, утім, і $100 мільйонів, витрачених лише на Успенський собор, могло б повністю вистачити на роботи зі збереження багатьох пам’яток історії та культури.

А поки що час минає, невблаганно наближаючи нас до фатальної розв’язки довгої трагедії Одеського театру опери й балету. Дискусії «ескулапів» біля ліжка тяжкохворого, який перебуває в кризовому стані, тривають.