Філософський літак

Грамотність можна вважати величезним соціальним злом. Споконвічне бажання навчити маси читати й писати було продиктоване не сентиментальністю, а бажанням отримати тонший і ефективніший інструмент управління цими самими масами.

Грамотність і знання принципово відрізнялися за станами і класами. Знання було для тих, хто керує, карає і наглядає. Грамотність - для обслуги. Їхня подібність була подібністю маргарину і масла. Маргарин, до речі, у радянські часи пропагували як корисніший продукт. Маслом та іншими отрутами воліла мовчки труїтися партійна номенклатура.

Водночас відбувалася підміна поняття "культура" як правил поведінки. Вона витіснялася мінімальним фольклорним набором і самодіяльністю, породженою тією ж таки грамотністю.

Гонка озброєнь змушувала підтримувати рівень грамотності на рівні, що відповідає технічному прогресу. Не світовому, та все ж таки рівні.

Коли вся ця конструкція біполярного світу остаточно розвалилася, почався спуск новоутворених спільнот по досить плавній глісаді з позахмарних висот униз, до реальності. Мотори перебудови й національних революцій уже не гуркотіли, можна було комфортно насолоджуватися виглядом землі, що велично наближалася. Адже хороші літаки навіть при частково зіпсованих, або й узагалі не працюючих двигунах можуть планерувати досить довго.

Продовжуючи образне порівняння, цей плавний спуск загальної культури іноді перемежовувався падіннями в "повітряні ями", народ тихо зойкав, але мудрі пілоти й пасажири бізнес-класу його вміло заспокоювали, водночас надягаючи парашути.

І от сьогодні, коли в ілюмінаторі зірки вже маленькі, а будиночки великі, будь-яка скотина (в "орвеллівському" значенні цього слова), яка спритно чимало накрала, за допомогою десятка букв без особливих зусиль отримує цілком собі легітимний мандат на подальше злодійство. За рахунок недомислу тих, хто знає на кілька букв менше.

Усе це називається представницькою демократією, загальним і рівним виборчим правом, торжеством громадської думки і створенням громадянського суспільства.

Колись у Нікарагуа сандіністи хотіли окультурити місцевих, досить диких індіанців і побудували їм за радянським рецептом пристойні хатинки з кухнями всередині. Індіанці страшенно образилися і пішли воювати на боці "контрас", бо за їхніми поняттями вживати їжу там, де спиш і взагалі живеш, - бридко й непристойно.

Коли ми думаємо про сепаратистів і москалів, то вважаємо їх ідіотами, які відмовляються від цивілізаційних благ і здатні тільки лаяти Обаму і чавити тракторами помідори й хамон.

Але західний світ дивиться на нас точно так само гидливо-скрушно, коли бачить, як і для чого ми користуємося інструментами демократії. Якими вони щосили намагаються навчити нас користуватися. Не спроможні повірити, що це не косорукість, поправна тренуваннями, а цілком усвідомлений більшістю вибір - захисту свого цивілізаційного простору.

Від того, що освічена меншість називає тих, хто маніпулює грамотною більшістю, негідниками й ідіотами, нічого не змінюється вже багато років. Проблема ще й у тому, що знання, компетентність і кваліфікація зовсім не пов'язані з гуманізмом і взагалі з тими людськими якостями, які зазвичай вважають позитивними. Хороша людина, потрапляючи в обставини, де від неї потрібна не "хорошість", а ефективність, може робити жахливі, непоправні помилки.

Досі в українському суспільстві існував більш виразний поділ на "хороших" і "поганих". Спочатку це були комуністи, потім - кучмісти, потім - регіонали. Хоча скрізь і всюди це були одні й ті самі люди.

Нині ж у лютій передвиборній боротьбі хорошого з чудовим оприявнюється той простий факт, що глісада переходить у пікірування. Менша, освічена частина виборців, не бажаючи миритися з тим, що відбувається всередині салону, просто вистрибує з літака "Україна". Розраховуючи тільки на силу віри, яка повинна подолати силу гравітації. Вони не підуть голосувати, вони не мають морального права в стотисячп'ятисотий раз своїми, у тому числі, руками приводити до влади моральних виродків з числа "простих людей". Усіх цих ленінських куховарок, які докерувалися державою до пожежі на кухні.

Грамотна частина зловтішно їх підбадьорює, а то й проводжає копняками під схвалення екіпажу, поспішаючи сісти на свіжовивільнені місця біля віконець.

Обізнані не підуть голосувати.

Вони завжди були в курсі, що світ несправедливий, але той факт, що, починаючи з президента і…

Ні, це не закінчується взагалі ніде. Усі претенденти на ресурс демонстративно ігнорують міську ментальність як екзотичне мудрагельство. І вперто пхають, пхають, пхають світоглядні залишки радянського села в медіаконтент, як мох у щілини лісової хатини.

Парадокс у тому, що більшість цих людей щиро образилися б, якби їх звинуватили в невігластві, дикому провінціалізмі навпіл із зарозумілістю. Адже промови їм пишуть цілком освічені люди, і слова там цілком європейські.

Але річ не в словах, а в тому, що під ними має на увазі той, хто їх промовляє, хоч би й англійською. А він має на увазі, що його власне виховання й історія особистого успіху - вінець еволюційного процесу.

Що таке радянське село, на відміну від старого, дорадянського? Це плаксива сентиментальність і погано приховувана заздрість усіх до всіх, бажання поцупити з колгоспу побільше, якщо немає шансів стати його головою, - вершина кар'єри. Це напівжебрацьке рабство грядки в теплу пору року, виканючування дров і вугілля - у холодну, і цілорічна "синька" під приводом відзначання нескінченних світських і церковних свят. І, звісно, будь-який селянин страшенно образиться, коли прочитає про себе таке. Йому ж кажуть з міста вчорашні земляки, що все в них добре, це все наклепники. Або заздрісники.

Коли йдеться про виключну безмозкість українського політичного процесу з погляду міських освічених громадян, то це не зовсім точно. Хоча поширена репліка "вони нас тримають за ідіотів" - цілком справедлива.

Ідеться про відсутність головного мозку, чиї функції включають обробку сенсорної інформації, що надходить від органів чуттів, планування, ухвалення рішень, координацію, управління рухами, позитивні й негативні емоції, увагу, пам'ять.

Мозок людини виконує найвищу функцію - мислення. Також однією з функцій мозку є сприйняття і генерація мовлення.

А от зі спинним мозком, давнішим за походженням, відповідальним за моторику й базові інстинкти, - усе гаразд. Турбота про збереження виду й продовження роду, на всі лади інтерпретована політиками, безперечно, знаходить свій позитивний відгук у широких масах.

Думаючих викидають з політичного процесу. Ніяких соціальних ліфтів для них не передбачається. Через загальне зубожіння й наявних помітно меншає, а конкуренції між ліфтерами ніхто не скасовував. Гасла несуть не інформацію, а очікувані масою емоції - хто точніше вгадає мелодію, той і головний співець народних сподівань.

У 20-х роках минулого століття радянська влада теж було затурбувалася євроінтеграцією - Радам потрібне було офіційне визнання країнами світу. Тому Ленін запропонував червоний терор проти вельми грамотних - заслання за кордон.

"Філософський пароплав" у вузькому значенні - збірне ім'я для двох рейсів німецьких пасажирських суден, пароплавів з Одеси і Севастополя, а також поїздів з Москви до Латвії і Німеччини, що вислали з країни кілька сотень інтелектуалів. Як казав Троцький, розстріляти їх тоді не можна було, а миритися з ними неможливо. Деякі сильно переживали і просили, щоб їх залишили вдома, хоч би й у Сибіру. Їхнє прохання виконали - розстріляли через кілька років.

Зараз немає потреби висилати когось з міських розумників. Досить ізолювати їх від квазі-реальності, створюваної вчорашніми колгоспниками. Публічно продемонструвати, що їхні недавні вимоги гідності, справедливості, честі й інших дрібниць - порожній звук, арифметично нікчемна величина. І вони виїдуть самі, як раніше виїжджали й не повернулися з заробітків звичайні роботящі люди, які ще не втратили кмітливості і почуття власної гідності.

Втім, це було б для можновладців надто радісною розв'язкою. Діло, можливо, й неблизького майбутнього, але зневірені інтелектуали здатні на значно підступніші вчинки, ніж зневірені пролетарі й середній клас.

Вони більше не підуть на Майдан, вони підуть у кабіну пікіруючого літака. Може, встигнуть, а може, й ні.