Європейський марафон

Якось за обговоренням варіантів: «Куди б поїхати ще?» — у невеличкій компанії любителів подорожувати народилася ідея: а чому б не спробувати влаштувати щось на кшталт марафону — за одну відпустку відвідати якнайбільше місць і викупатися в різних морях? Природно, такий варіант припускав масу переїздів і вже ніяк не детальне знайомство з визначними пам’ятками, тривале перебування в позі «морської зірки». Тому зрештою в компанії залишилося всього троє, включаючи автора, але це жодним чином не завадило дістати масу вражень.

На підготовку маршруту пішло кілька днів: оскільки європейські залізниці пов’язані в єдину мережу, розклад усіх потягів цілком доступний в Інтернеті. До того ж можливість заощадити час, поєднавши сон і переміщення з місця на місце, була дуже істотною. Через знайоме турагентство забронювали готелі по шляху проходження, місця в деяких потягах і на поромах, а також одержали іспанські візи — на цьому підготовка по суті й завершилася.

Політ із Києва до Мадрида і годинна подорож на метро до готелю пройшли без будь-яких несподіванок. І от ми гуляємо спекотними вулицями столиці Іспанії. Цілком ймовірно, що вдень місто не справило б такого яскравого враження, як уночі. Поєднання підсвічування будинків і дерев із таємничими тінями в парках і, звісно ж, натовпи туристів (але без мегафонів, гідів, автобусів і організованих груп) створюють атмосферу справжнього відпочинку, що повністю розслаблює. Крім того, Мадрид, як і багато інших іспанських міст, виграє при нічному освітленні — не впадає в око розкидане скрізь сміття. Київ порівняно з ним цілком може здатися еталоном чистоти та охайності.

...Амстердам сам по собі гідний окремої статті: скажу лишень, що за два вечори, проведені там, ми зустріли стільки незвичайних співрозмовників із різних куточків світу, яких у Києві, напевно, не зустрінеш і за два роки. Місто настільки налаштовує на спілкування, що здається, люди сюди приїжджають виключно, аби за кухлем пива поговорити одне з одним. Туристи, військові з сусідніх баз, городяни, бізнесмени — усі насамперед цікавляться, чи давно ви в місті, далі розповідають, звідки вони самі, й розмова зав’язалася... Чи потрібно говорити, що повернутися до готелю раніше за другу ночі практично неможливо?

При тому що відвідування музеїв у нас якось не планувалося, пройти повз музей шоколаду не вдалося: подивитися на процес виготовлення шоколадних цукерок — від розмелу какао до упаковки в обгортки — виявилося неймовірно цікаво. Проте після музею ми все-таки пригадали, що «десь поруч» екс-столиця ФРН Бонн. Вона й справді розташована зовсім недалеко — із Кельна в Бонн ходить... трамвай.

Після прибуття виявилося, що Бонн — маленьке тихе передмістя Кельна, де вже нічого не нагадує про його колишній статус столиці однієї з найбільших держав Європи. Пішохідний центр, викладені бруківкою вулиці, місцеві жителі, котрі нікуди не поспішають, затишні ресторанчики і статечний Рейн — таке собі класичне маленьке німецьке містечко, яке затихає після восьмої вечора. Цікавий момент — якщо ми звикли пити пиво з «великих» і «маленьких» ємностей 0,5 і 0,33 літра відповідно, то в більшості закладів Кельна—Бонна «маленька» склянка — це 0,2 літра, а «велика» — 0,25. При цілком «дорослих» цінах, до речі...

Наступного ранку ми вже були в пивній столиці світу — Мюнхені. (У ньому стандартні дози теж відрізняються від узвичаєних, щоправда, в інший бік: пиво тут наливають у келихи ємністю 0,5 і 1 літр.) Місто, яке сяяло чистотою під ранковим сонцем, справило приємне враження, і після сніданку закортіло подивитися на нього зверху — з телевежі. З’ясувалося, вона стоїть поруч із двома визначними пам’ятками — Олімпійським комплексом і заводом BMW, другим після пива джерелом добробуту Незалежної Республіки Баварії (третій — туризм).

Наступного ранку ми висадилися у Вічному місті. Південна спека, галасливі італійці, піца замість ковбасок, легке холодне вино замість пива... До подиху давнини біля двотисячолітніх руїн ми були готові, до ряджених «центуріонів» із мечами і циганок навколо Колізею — теж. Та бензоколонки, які стоять просто на тротуарі, залишили справді незабутне враження.

...Ніцца ввечері — це свято їжі. Площа перед мерією заставлена столиками вся, із вузькими проходами для офіціантів. У повітрі, яке ще не остигло, змішуються запахи морепродуктів і лазаньї, спецій і розплавленого сиру від піци, оливок і по-південному терпкого вина... Усе разом, хоч як дивно, анітрохи не дратує, а, навпаки, — викликає шалений апетит. Найважче виявилося вибрати ресторан — зрештою вмостилися біля столика у закладі, де пиво наливали за баварською традицією в літрові келихи.

Далі ми вирушили до Монако — острівця суперреспектабельного та, що помітно навіть неозброєним оком, нечувано дорогого життя. Мабуть, це було першим і останнім місцем нашої подорожі, де кількість дорогих машин на вулицях явно перевершувала те, що ми бачимо в Києві. З однією лише різницею — на сигналізацію їх не ставлять. Не потрібно. На території в 1,9 кв. кілометра постійно чергують дві тисячі поліцейських: тисяча стежить за моніторами (будь-яка суспільно доступна точка країни проглядається мінімум двома камерами) і ще тисяча патрулює вулиці. От і стоїть біля під’їзду багатоповерхового будинку такий собі кабріолет Lamborghini Diablo ціною в півмільйона доларів з відкритим верхом і ключами в замку — і хазяїн знає, що, коли він вийде, його машина стоятиме точно так само, як він її залишив...

Ібиця зустріла палаючим сонцем, безвітрям та пахощами сосни, туї і кипариса. Мекка нічного життя Середземномор’я прокидається ближче до вечора. Вранці та вдень усе відверто порожнє: публіка відсипається перед наступною нічною гулянкою, а клуби чистяться і відмиваються після чергової вечірки. Біля якогось ресторанчика-клубу бачимо доглянутий пляж із шезлонгами, парасольками і вже наповненим басейном: на вигляд дуже привабливо. Цікавимося в бармена: скільки коштує задоволення? Він усміхається: «Пляж і басейн — безплатно. Ви ж за такої спеки однаково пити захочете...»

Улюблений напій на Ібиці — сангрія. Не та, яку продають у пляшках, а справжня — приготовлена тут же із сухого вина і витягнутих із холодильника фруктів. Спробувавши одного разу духмяний крижаний напій, розумієш: те, що продається в пляшках із цією назвою, — не більш ніж ерзац, придатний лише для того, щоб викликати спогади про Ібицю.

Море на Ібиці гідне окремої пісні. Коли один із нашої компанії, любитель пірнати, побачивши на такому близькому дні якийсь гарний камінчик, спробував його дістати, випірнув назад зі здивованим обличчям: «Не можу допірнути, яка тут глибина?» З’ясувалося, що глибина, яку він на око прийняв метри за три, насправді виявилася «лише» вісімнадцять... На інформаційному щиті поруч із прогнозом погоди і хвилювання моря, крім температури повітря і води, зазначено видимість під водою: 60—80 метрів. Вулканічна порода, із якої складений острів, не дає піску, тому вода нічим не закаламучена і просто вражає своєю чистотою та прозорістю. Проте купатися в «нецивілізованих» місцях не дуже приємно, особливо людям із чутливою шкірою: вода настільки солона, що тільки-но виберешся з неї, відразу хочеться змити сіль під душем.

...Останній пункт нашого маршруту — столиця Португалії Лісабон. Практично цілком зруйноване землетрусом 1755 року, місто було відбудоване наново в часи розквіту колоніальної імперії, і його вулиці дотепер демонструють колишнє всевладдя однієї з головних морських держав того часу, яке помітно підупало, щоправда, після її заходу.

Тротуари, донині бруковані візерунками з трисантиметрових кубиків білого і чорного мармуру, місцями викришилися, а де-не-де просто поросли травою, що пробивається між камінцями. Найнесподіваніше — це маса реклами телефонних компаній російською мовою: «Звони домой дешево!» і вперше у Європі побачений напис на обміннику: крім «Cambio, Exchange, Обмен валют», над віконцем красувалося «Обмін валют». Пояснюється це дуже просто: у десятимільйонній країні тільки офіційно працює понад двісті тисяч українців, неофіційно вважають, що наших співвітчизників там понад півмільйона.

Останній день нашого туру ми вирішили провести на Атлантичному океані — адже доїхали практично до найвіддаленішої від Києва точки Європи, як же не викупатися у справжнісінькому океані? Оскільки Лісабон стоїть на річці, довелося включити до нашого списку відвідування ще одного міста, Каскеса, найближчої до Лісабона точки на Атлантиці, куди можна дістатися електричкою.

Океан зустрів зовні гостинно — хвилювання практично ніякого, вода чиста майже як на Ібиці, але бухнутися з 44-градусної спеки в 17 градусів у воді було трохи несподівано. Моментально змерзнувши, швиденько вилізли з води відігріватися, і тут — до болю знайомі звуки: неподалік улаштувалася відпочивати компанія десь із восьми чоловік з бумбоксом, що грає Шуфутинського, і... двома (!) ящиками горілки. І за шість із половиною тисяч кілометрів «Гідропарк» виявився незнищенним...