ОДИН ДЕВ’ЯТЬ НА КОРИСТЬ ПАЦЮКІВ

Ханой усерйоз побоюється затоплення — система дамб, що відокремлює місто від розливів ріки Сонг Хонг, виявилася лабіринтом, що складається з пацючих нір. Принаджені близькістю рисових полів усюдисущі гризуни розплодилися настільки, що прориті ними ходи суттєво послабили споруду, і тепер дамби можуть просто не витримати розливу ріки. Винуватцям аварійного стану на все начхати: вони цілком здатні протриматися у воді протягом декількох діб.

Пацюки вже давно стали проблемою багатьох міст на всіх континентах: стаючи буквально співтрапезниками людини (пацюки їдять будь-які продукти, які споживають люди), володіючи величезною здатністю до швидкого розмноження і, як вважають деякі дослідники, майже аналітичним складом розуму, вони не тільки невідступно йдуть слідом за людиною, а й суттєво ускладнюють їй життя. Маючи біохімію, подібну до гомо сапієнс, гризуни є переносниками людських хвороб — від бубонної чуми, яка у середні віки забрала понад чверть населення Європи і продовжує збирати свій сумний «урожай» досі, до тифу, лептоспірозу і сибірки, епідемії яких регулярно спалахують в Азії й Африці. Живучи в міських підвалах, звірки завдають багатомільярдних збитків кабельному господарству — від комунікацій до силового енергопостачання. Вони є винуватцями тисяч пожеж: за всієї своєї кмітливості тварини, прогризши ізоляцію електропроводки, не встигають поділитися відчуттями з побратимами, а, згорівши самі, викликають замикання... Ті популяції, що живуть поза містами, за оцінками науковців, щороку з’їдають 33 мільйони тонн пшениці, у країнах Південно-Східної Азії — до половини усього врожаю рису. Усього ж пацюки знищують 20% усіх вироблених у світі продуктів харчування.

З описів патентів на різноманітні пастки й пристрої для відлякування пацюків можна створити цілу бібліотеку: їх б’ють і струмом, і важкими предметами, відлякують каєнським перцем і ультразвуком, навіть топлять у пиві або у відчаї спалюють повністю цілі будинки... Однак результат залишається невтішним. Комунальні служби Нью-Йорка оцінюють співвідношення людей і пацюків приблизно як 1:9 на користь гризунів, і, попри оголошену мером міста Рудольфом Джулліані кампанію зі скорочення їхнього «поголів’я», що включає «заходи для контролю за народжуваністю» і штрафи за викидання сміття на тротуари, цей «рахунок» поки залишається незмінним. Особливу проблему у великих містах створюють масштабні роботи з перебудови старих будинків і міських комплексів: пацюки змушені виселятися з уподобаних місць і можуть своїм масовим переселенням паралізувати роботу міських служб до такої міри, що це носитиме характер стихійного лиха. Так було у фінському селищі Валкеала, де жителі протягом трьох днів відстрілювалися від пацюків, які марширували по шосе, йдучи із закритого смітника в пошуках більш ситного місця. Зіткнулися з щурячим переселеннями й у Бостоні, центр якого добряче перекопали, і в Нью-Йорку.

Подібність біохімії людини та пацюка допомагає медичним розробкам — лише в США для потреб медицини та фізіології використовуються понад 18 мільйонів лабораторних пацюків. Але, з іншого боку, це помітно ускладнює хімічні і мікробіологічні методи боротьби з ними, бо багато речовин, небезпечних для пацюків, так само небезпечні і для людини. Практично всі відомі хімічні компанії світу ведуть розробки пацючих отрут й інших засобів, покликаних захистити житло і комунікації від небажаних «сусідів». Біологи розробляють нові види біологічної «зброї», але пристосовуваність пацюків у поєднанні зі швидкістю розмноження дозволяє їм швидко відновлювати популяцію, навіть якщо після застосування чергового суперефективного засобу вижило декілька стійких до нього особин.

Живучість пацюків як біологічного виду добре ілюструють учені-дослідники «ядерної зими»: вважається, що у випадку її приходу із тваринного царства на планеті за шансами на виживання людина стоїть на третьому місці — після тарганів і пацюків. На тихоокеанських островах — полігонах наземних атомних вибухів — домінуючим видом стали саме пацюки: радіоактивне зараження місцевості лише допомогло їм усталити свої позиції за рахунок менш стійких видів.

Однак деякі шанси відстояти своє місце під сонцем людина все ж має. Це добре видно на прикладі Європи, де розгорнуті масштабні кампанії з дератизації міст усе ж приносять свої результати. Німеччина славиться найбільшими успіхами в цій нелегкій справі — список міст, не поневолених пацюками, неухильно зростає. Данія першою у Європі прийняла закони, що допомагають у боротьбі з пацюками, у Лондоні відкрито науковий центр, основним завданням якого стало якщо не повне знищення гризунів, то хоча б обмеження їхнього впливу на життя людини.

Особливо важливо взяти під контроль проблему пацюків після виявлення небезпеки їхнього застосування біотерористами: їм рівних немає по вмінню переносити різні хвороби, то ж підсадити кілька заражених тварин у літак, який рухається в потрібному напрямку, для терористів не становитиме особливих труднощів.

То чи можна дати однозначну відповідь на запитання, хто є «царем природи» — людина чи пацюк? Навряд чи... Людство, воюючи з пацюками, воює насправді саме із собою, а створюючи собі більш комфортні умови для життя, тим самим створює їх і для своїх споконвічних непрошених супутників...