Євразійський спадок України-Русі і творчість Омеляна Пріцака

Побудова національної ідентичності, адекватне позиціонування в системі цивілізаційних координат сьогодення є неможливими без осягнення всього розмаїття власних культурних витоків. Ця, здавалося б, очевидна — проте, на превеликий жаль, так часто нехтувана — аксіома вкотре дістала підтвердження в ході проведеної 28—30 травня на базі Національного університету «Києво-Могилянська академія» міжнародної наукової конференції «Спадщина Омеляна Пріцака і сучасні гуманітарні науки».

Саме вивчення наукового доробку Омеляна Пріцака (1919—2006) — видатного українського історика, одного з фундаторів віт­чизняного сходознавства — дало змогу її учасникам (а це понад 100 дослідників з України, Росії, США, Туреччини, Канади, Грузії та ін.) сфокусувати свою увагу навколо такого завжди актуально­го та дедалі більш резонансного нині питання, як загальноєвразійська історична традиція. Тому цілком закономірно центральними подіями конференції стали пре­зентація книги Омеляна Пріцака «Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім» (Київ, «Обереги», 2008) та круглий стіл «Київська Русь та Євразійський Степ». Власне, своєрідним камертоном обох заходів стало щире прагнення відомих науковців не допустити профанації та забування специфіки Східної Єв­ропи (зокрема й українських земель) як перехрестя різних культур, а також внеску кочових цивілізацій у формування нашої самобутності.

Справді, дотеперішні прецеденти замовчування або викривлення впливу Великого Степу на українську етнічну ідентичність є чи не найбільшою хибою вітчизняної науки. Вже бодай тому, що українці з повним на те правом можуть уважати своїми поперед­никами не лише давніх землеро­бів, а й деякі номадичні спільноти континенту, починаючи з безпосередніх сусідів пізньотрипільської людності — творців так званої ямної культури мідної доби. На відміну від тих-таки трипільців із їхніми «материнськими» культами, скотарі вклонялися войовничо-патріархальним символам вогнища, вітру та меча. Ці два типи світогляду й суспільної організації виразно протиставилися на наших землях ще в ІІІ—ІІ тисячоліттях до Різдва Христового.

До речі, у підсумку вплив кочівників поширився на більшу час­тину посттрипільського простору, де й було частково асимільо­вано автохтонне населення. От­же, наші етнічні контакти зі Степом — у формі чи то протистоян­ня, чи то плідного діалогу — сягають сивої давнини. Ну а про наявність «степових» елементів (від праіндоарійських до татарсь­ких) в антропологічному складі сучасного українського етносу існують цілком достовірні наукові відомості. Така двоїстість генетич­ної та культурної спадковості зро­била українців у чомусь справді унікальним народом. Невипадково свого часу козацтво намагалося обґрунтувати своє право на вла­ду, виводячи власний родовід від «шляхетних» кочівників минулого — сарма­тів або хозарів.

Не забуваймо також, що, імовір­но, десь на теренах України було вперше приручено коня — і цю подію тепер сміливо можна роз­глядати як найважливішу істо­ричну передумову формування євразійського геополітичного простору. Сказаного має бути дос­татньо, аби зрозуміти, що ігнору­вання багатющого східного культурного шару автоматично прирікає нас на самомаргіналізацію, на заздалегідь периферійне становище у рамках міжцивілізаційних взаємодій. Навпаки, тільки в загальноконтинентальній перспективі, через усвідомлення своєї провідної (а не лише транзит­ної) ролі у Старому світі, ми маємо шанс подолати як хибні зовнішні стереотипи щодо України, так і провінційну обмеженість вітчизняного українознавства. Сам Омелян Пріцак акцентував відповідні ідеї у своєму програмному виступі «Що таке історія Ук­раїни?» на І Конгресі україністів 1990 року.

Повертаючись до презентованої на конференції книги, слід зауважити, що, доводячи із допомогою використання струк­турального методу автентичність тексту «Слова...», О.Пріцакові вда­лося значною мірою спростувати аргументи дослідників-скептиків, котрі вбачали тут ознаки піз­нішої фальсифікації. По­над те, у своїй книзі він доводить, що автор цієї визначної літературної пам’ятки походив саме з Південно-Західної Русі, ймовірно, навіть із Русі Червоної — теперішньої Галичини. Це, між іншим, зайвий раз свідчить, що наші західні землі постійно перебували в контексті загальноруського життя та, зокрема, етнокультурних контактів зі Степом. До того ж особливого значення даний факт набуває сьогодні, коли окремі політики й «науковці» намагаються довести штучний характер нинішньої державної території України, протиставляючи в природно-географічному відношенні насамперед гористо-лісистий Захід і степову «Ново­росію».

Однак тут принагідно хотілося б торкнутися ще одного украй важливого аспекту творчої спадщини О.Пріцака, котрий, як на мене, сьогодні є навіть більш значущим, ніж його сходознавчі сту­дії. Річ у тому, що «Слово о полку Ігоревім» — один із об’єктів нау­кових пошуків нашого видатного спів­вітчизника — є хрестоматій­ним зразком слов’янського світосприйняття як органічного про­дов­ження спільної давньоарійської і — ширше — євразійської світоглядної традиції. Саме завдяки цьому кожен уважний читач не може не відзначити внутрішньої сили, цілісності та життєствердного характеру оповіді про абсолютно провальну, на перший погляд, авантюру новгород-сівер­ського удільного князя. У досліджуваному Омеляном Пріцаком творі чи не найвиразніше з-поміж інших літературних пам’яток Давньої Русі звучать мотиви вищого осмислення трагічно­го досвіду, очищення та духовного перетворення через поразку, а не через перемогу. Відомий популяризатор індоєвропейської спадщини Хаустон Стюарт Чемберлен у кни­зі «Основи ХІХ століття» справедливо зазначав: «Тільки через трагічне отримує історія свій чисто людський зміст, але сутність цього «чисто людського зміс­ту» полягає не в нещасті як такому (і тим більше не у мазохістському смакуванні свого нещастя, не в позі «вічно ображених»), а в тому самоочищенні й самозаглибленні, котрі може здійснити — через нещастя — люд­ський дух, ведемо ми мову про сучасників події чи про їхніх нащадків». Далі, аналізуючи відомі йому зразки поетичної творчос­ті слов’ян (зокрема сербів, оскільки з текстом «Слова…» Чембер­лен, вочевидь, знайомий не був), він писав: «Розмаїття поетичних мотивів, пов’язаних із загибеллю, смертю, розлукою закоханих… становить первісну спадщину слов’янської душі — подібно до того, як лихо Нібелун­гів, «вінець усіх страждань», а не «успіх Нібелунгів», становить німецьку спадщину; подібно до того, як кельтські та франкські пое­ти залишили поза увагою сотні уславлених перемож­ців, аби присвятити себе якомусь переможеному Роландові».

Аналогії з героєм західного епосу Роландом, як і відзначені багатьма учасниками конференції численні паралелі давньоруських текстів із північним (скандинавським) епосом переконливо підтверджують єдність тієї традиції, у рамках якої наші спільні пращури ставили трагічний досвід вище переможного. Причому, на думку учасниці круглого столу «Київська Русь та Євразійський Степ» російського історика Оксани Мельнико­вої, руській літературі притаманна поступова еволюція від суто міфоепічної творчості до перетво­рення на історичне джерело, чого немає в норманських сагах. Утім, як слушно зауважив член-кореспондент НАНУ Микола Котляр, дослідницьку увагу не слід зосереджувати переважно навколо питання фактологічної достовірності давніх літературних текстів. Адже останні все ж таки несуть насамперед світоглядне навантаження, будучи (як у випадку «Слова…») свого роду ідеологічною відповіддю на степовий «виклик» як системний чинник суспільного розвитку тієї доби.

Ідеологічний аспект досі є одним з ключових при прочитанні та осмисленні нами духовних заповітів минулого. Так, встановлення автентичності «Слова о полку Ігоревім» легітимізує сферу трагічного (й відповідний досвід) у нашій історичній пам’яті. Відкидаючи скептичні закиди проти «Слова…», ми убезпечуємо від політичних нападок героїку наступних трагічних сторінок української історії — таких як, наприклад, Берестечко та Крути. Засвідчена у давньому епосі значущість досвіду прикрих невдач, які одночасно є моментами найвищого духовного піднесення народу, робить безглуздими заклики профанів або й відвертих провокаторів стосовно необхідності замінити «історію поразок» на «історію перемог». Саме в цьому, напевне, може полягати суспільно-політична актуальність дослідження нашої давньої спадщини на сучасному етапі.