Есе про жадібність, або Дещо про смертні гріхи

У християнстві жадібність, поряд із гординею, гнівом, заздрістю, лінощами, перелюбством та ненажерливістю належить до так званих семи смертних гріхів. Ці сім гріхів були виокремлені не тому, що є найтяжчими або найбільшими з усіх можливих, а тому, що неминуче призводять до інших гріхів. Ви не знайдете цього переліку в Біблії, але над його упорядкуванням працювали багато видатних мислителів раннього християнства, а в VI столітті Папа Григорій Великий затвердив його саме в такому вигляді (у східній традиції місце лінощів посідає зневіра), причому гординя в його класифікації вважається головною вадою, з якої виростають усі інші.

Суперечки щодо того, який гріх із цієї сімки є «найсмертнішим», поновилися нещодавно у зв’язку з тим, що видавництво Оксфордського університету вирішило дослідити роль смертних гріхів у житті сучасних людей і з цією метою замовило семи різним інтелектуалам написати книгу про кожен із них. Цікаво, що автор книги, присвяченої перелюбству, спробував реабілітувати цю ваду й навіть вивести її зі складу не лише смертних, а й гріхів як таких. Прямо протилежних висновків про «свій» гріх дійшла редактор релігійної колонки часопису Publishers Weekly Філліс Тікл, якій було замовлено книгу про жадібність. Вона називає жадібність «праматір’ю всіх гріхів» і водночас «найбільш соціальною, найбільш політичною і найбільш усюдисущою» із усіх людських вад, особливо в їх сучасному втіленні.

Апологія жадібності

Тим часом давно помічено, що людська жадібність, заздрість і лінощі є потужними чинниками прогресу. Як писав основоположник ліберальної економічної науки Адам Сміт, міраж особистого добробуту та високого соціального рангу «пробуджує старанність людей і підтримує їх у постійному русі», та, «незважаючи на свої природні егоїзм і зажерливість», багатії, які діють у власних інтересах, «поділяють із бідними плоди всіх здобутків». Не менш спостережливий мислитель Монтень, описуючи себе як людину «від голови до п’ят земну й тілесну, таку, що знаходить для себе задоволення лише в матеріальному та значимому, до того ж лише вагомому й обгрунтованому», вважав жадібність «не менш простимою, ніж честолюбство». Приблизно те ж саме написав про аналізований предмет Пушкін: «Я гроші мало люблю — але шаную у них єдиний спосіб добропристойної незалежності».

Навіть духовні автори підкреслювали, що «грошолюбство», цей евфемізм для жадібності, зажерливості та скнарості, сягає корінням у цілком зрозуміле та простиме почуття самозбереження, оскільки, за словами священика Якова Кротова, «люди звертаються до грошей, боячись за майбутнє», і жадібністю є «ненормальна, гіпертрофована, неадекватна активність», спрямована на задоволення цілком нормального прагнення до добробуту та стабільності.

Отже, як дотепно зауважив письменник Олександр Геніс, жадібність — не зовсім повноцінна вада, «щось на зразок хвороби шкіри: оскільки від неї не помирають, вона викликає не співчуття, а бридливість... не розрахована вона й на прощення — лише на глузування».

Америка — країна наджадібності?

У своїй відомій книзі про Америку французький аристократ і мандрівник XIX століття Александр де Токвіль написав, що прагнення до збагачення закладено в самій природі американців, зазначивши, втім, що «ця любов до грошей дисциплінує їхнє життя». Схоже, що спадщину предків було забуто управляючими «Енроном» та іншими корпораціями, чиї менеджери взяли на озброєння девіз, сформульований головним героєм голлівудського фільму «Уолл-стрит», що набув широкого розголосу в 80-х роках, — талановитим, сміливим, безсовісним і безжалісним ділком Гордоном Гекко: «Жадібність — це добре. Жадібність врятує не лише вашу фірму, а й іншу кульгаву корпорацію, що має назву США».

Погляди фахівців, які аналізують нещодавню низку корпоративних скандалів, розійшлися. Прихильники вільного ринку вбачають у них неприємний, але природний виняток із загальної цілком райдужної картини. Ті, хто покладають надію на урядове регулювання ринку, стверджують, що ці скандали — симптом глибокої хвороби корпоративного світу, в якому перемогла жадібність.

На думку «центристів», ми спостерігаємо витрати вибухового економічного розвитку, коли закони не встигають за реальною ситуацією. Адже, хоч як це дивно, фінансова система Америки відносно молода, форм, більш-менш подібних до сучасних, вона набула лише на початку ХХ століття. А вже в його кінці відбулася справжня інженерна, технологічна, управлінська й організаційна революція, внаслідок якої, з одного боку, розвинулися пенсійні та об’єднані фонди, з’явилися мільйони дрібних інвесторів, а з іншого — ускладнилася бухгалтерська процедура.

Втім головне все ж таки — не окремі випадки та скандали, а тенденція, що панує у країні. Й тисячу разів правий багаторічний глава американського федерального резервного банку Алан Грінспен, який сказав у своєму виступі перед випускниками нью-йоркської школи бізнесу: «Ані закони, ані правила не можуть замінити людську порядність. Практично в усіх фінансових операціях ми покладаємося на слово тих, із ким маємо справу. Якщо цієї довіри немає, ні гроші, ні послуги, ні товари не обмінюватимуться ефективно». Інакше кажучи, ми знову повернулися до істини, сформульованої Адамом Смітом: «Жадібність веде до багатства тільки якщо її обмежено совістю».