Електрофізіологія електорату

Країна, навпіл розколота виборами. Президент, який узяв на себе місію її (країни) об’єднання. Результати опитувань суспільної думки, що свідчать про абсолютну відсутність прогресу, щоб не сказати більше. Якщо хто ще не здогадався, мова в даному разі про США. На відміну від безлічі матеріалів на цю тему, стаття Шанкара Ведантама в The Washington Post присвячена аж ніяк не аналізу політичних прорахунків і технологічних недоробок нинішніх мешканців Білого дому. Значно більше автора цікавлять особливості сприйняття суспільно значимої інформації, у тому числі й політичної агітації, на індивідуальному рівні.

У цілій низці психологічних експериментів було продемонстровано, що люди, які сприймають навколишній світ переважно в чорно-білих тонах, підсвідомо відкидають інформацію, що може похитнути твердість їхньої позиції. Інакше кажучи, такі люди не здатні об’єктивно обробляти навіть об’єктивно подану інформацію, і висновки на основі однакових даних люди з різними установками роблять часом діаметрально протилежні. При цьому учасники експериментів мають звичку в один голос твердити про власну неупередженість, зате з легкістю діагностують заангажованість у представників протилежного табору. А також висловлюють непохитну впевненість у власній політичній поміркованості на тлі ідеологічного екстремізму своїх антагоністів. Ці тенденції в черговий раз продемонстрував Марк Леппер зі Стенфордського університету, котрий вивчав психологічні реакції американських телеглядачів на теледебати під час останніх президентських виборів у США. Під час самих дебатів і республіканці, і демократи перебували в упевненості, що веде саме їхній кандидат (Джон Керрі від демократів і Джордж Буш від республіканців). Не менш суперечливо вони реагували і на коментарі аналітиків та експертів після завершення цих теледебатів. Коли коментатори висловлювалися за «свого» кандидата, американські виборці відзначали аргументованість і логічність їхніх коментарів. Зате в протилежному разі стверджували, що їм просто «вішають локшину на вуха».

Звісно, психологи добре знайомі з властивістю людської психіки докладати максимум зусиль для того, щоб довести аксіому про дві думки, з яких «одна моя, а інша неправильна». Проте списати ці поведінкові реакції сучасного електорату тільки на обмеженість світогляду не дозволяють дані, отримані Йонасом Капланом, психологом Каліфорнійського університету. Він теж вивчав реакції американських виборців на теледебати, але вже на електрофізіологічному рівні, відстежуючи методом магніторезонансної томографії рівень насичення киснем кровоносних судин окремих ділянок головного мозку. Як відомо, він підвищується під час активації даної ділянки. Піддавши таким маніпуляціям 10 переконаних республіканців і стільки ж не менш переконаних демократів, вчені отримали дуже цікаві результати.

Коли республіканці бачили на екрані Керрі, а демократи, відповідно, Буша, в них активувалася дорсолатеральна префронтальна кора, а також передня поясна кора. Обидві ці ділянки задіяні в управлінні емоціями — наприклад у процесі їхньої раціоналізації (якщо в літню спеку кавалок жаданого морозива опиниться на тротуарі, то саме за рахунок роботи цих ділянок кори ви зможете втішитися тим, що вдалося уникнути небажаної прибавки ваги). Паралельно з цим активувалася острівцева частка великого мозку, а також скронева кора, що відповідають за негативні емоції. Той факт, що зображення несимпатичної людини здатне викликати негативні емоції, навряд чи когось подивує. Однак фізіологічна установка на ескалацію цих емоцій на противагу їхньому раціональному придушенню, як у випадку з морозивом, виявилася для вчених досить несподіваною.

Мало того, Дрю Вестерн з університету Еморі показав, що ця ж система спрацьовує в протилежному напрямі в тому разі, коли виборцям подають інформацію, що ганьбить їхнього кандидата. У цій ситуації раціоналізація негативних емоцій спрямована саме на їх зниження. Інакше кажучи, люди, схильні до категоричності (а саме вони складають кістяк будь-якого електорату), ухвалюють свої рішення на найбільш ранньому етапі, а решту часу витрачають на закріплення антагонізму стосовно «чужого» кандидата і симпатії — стосовно «свого».