Економіка сирітства, або Як уникнути дискримінації дітей

16 липня, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 28, 16 липня-23 липня 2004р.
Відправити
Відправити

Парадоксально, але факт: в Україні, яка проголосила сімейні форми виховання дітей пріоритетними й ...

Парадоксально, але факт: в Україні, яка проголосила сімейні форми виховання дітей пріоритетними й ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, де написано, що кожна дитина має рости в сім’ї, незалежно від того, є у неї біологічні батьки чи немає, на практиці все відбувається навпаки. Про це наша розмова з експертом із прав дитини, заступником директора представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей» кандидатом політичних наук Людмилою
ВОЛИНЕЦЬ.

— Чому в нас так мало прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу? Адже жоден, навіть найкращий, притулок чи інтернат не можуть замінити дитині маму й тата.

— Емоції — це добре. Але треба дивитися в корінь. Вся річ у фінансуванні проблем дитинства. А воно в нас змінюється дуже повільно, і це призводить до того, що одна проблема нагромаджується на іншу. Простий приклад: в інтернатах постійно зростає кількість сиріт. Коли юнаки й дівчата виходять у самостійне життя, у них немає ні житла, ні роботи, ні можливості здобути вищу освіту. Діти, народжені незахищеною свого часу матір’ю, потрапляють у будинки дитини! Сирітство батьків плодить сирітство дітей. Ця тенденція, на жаль, залишається .

— Я цілком із вами згодна. На цю тему можна говорити нескінченно. Але повернімося до фінансування. Що конкретно ви маєте на увазі, коли говорите, що змінюється воно повільно?

— Створено притулки для неповнолітніх. Відпрацьовано систему їх фінансування, функціонування. Це добре. Але притулок — це тільки «швидка допомога». Безпритульного з вулиці треба відмити, нагодувати, підлікувати і влаштувати. Куди? Якщо його батьки у в’язниці чи померли, якщо тато і мама хронічні алкоголіки або наркомани, то в такому будинку дитині не місце. Інтернати переповнені, та й не можуть вони, з огляду на об’єктивні причини, виконувати свої функції повною мірою. Найкраще — це сім’я, нехай чужа по крові, але рідна за духом.

Візьмімо дитячі будинки сімейного типу, в яких виховують дітей-сиріт і на утримання яких (але не за утримання дітей) держава виділяє певну суму. Здавалося б, усе просто і ясно. Але що відбувається насправді? Фінансуються будинки через структурні підрозділи Міносвіти й науки, а методичне керівництво ними належить до компетенції Міністерства у справах сім’ї та молоді. Тобто один орган фінансує роботу, інший перевіряє якість і результат. Виникає класична ситуація: у семи няньок дитина недоглянута.

Сама система фінансування проблем дитинства в Україні працює не на користь розвитку дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей — найпрогресивніших і найбільш ефективних форм утримання сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Рівні фінансування різних форм утримання сиріт не вирівняні. Дітьми, позбавленими батьківської опіки, займається орган опіки та піклування за місцем проживання, тобто райдержадміністрація. Існують три варіанти їх влаштування.

Перший — створення прийомної сім’ї, коли дитину не всиновлюють, а вона живе певний час або до повноліття, ходить у школу тощо. Названі батьки просто допомагають їй подорослішати. На утримання дитини в прийомній сім’ї керівник району повинен виділити з районного бюджету 3000 грн. на рік. Сюди входить вартість продуктів харчування, одягу, книжок, олівців та іншого. Але, зверніть увагу, не входить плата за нелегку, скажемо прямо, батьківську працю.

Другий варіант — дитячий будинок сімейного типу. Створивши його, керівництво району зобов’язане щороку виділяти з районного бюджету 3000 грн. на кожну дитину. І третій варіант — інтернат для дітей-сиріт. У цьому разі з районного бюджету не доведеться виділяти нічого, хоча вартість утримання одного вихованця тут значно вища — 7000 грн. Заклади утримуються за рахунок обласного бюджету.

Слід врахувати й те, що 80% районних бюджетів у нас дотаційні. Навіть якщо крісло керівника району займає людина, котра добре розуміє, де дитині живеться краще, то економічний механізм усе одно продиктує їй свій варіант — інтернат. І можна нескінченно писати в усіх державних програмах, що пріоритетним для України є виховання дитини в сім’ї. Реально це нічого не змінить. В інтернатах у нас і далі перебуватимуть тисячі дітей, тоді як дитячих будинків сімейного типу тільки 130, а прийомних сімей — не більше ста. Виходить, економічний механізм працює проти дітей.

— Що можна зробити?

— Я не економіст, але впевнена: будь-які інтереси державної фінансової системи можна привести у відповідність до інтересів дитини. І якщо в прийомні сім’ї й дитячі будинки сімейного типу керівник району повинен перевести по 3000 грн. на дитину, то, щоб урівноважити ці форми, напевно, і для інтернату він повинен буде знайти
7—8 тис. грн. Причому якщо дитина маленька (до трьох років), то це вже 10 тис. грн.

— А чому більше?

— На одного малюка в будинку дитини припадають два працівники, а в інтернатах — один працівник на п’ятеро дітей. Подорожчання йде за рахунок утримання персоналу, а також величезних приміщень, які треба опалювати, і так далі. Діти ж більше не отримують.

— А я гадала, що харчування там дорожче, пелюшки особливі...

— На жаль, ні! Таким чином, керівники, знову ж, виходячи з економічних міркувань, думатимуть: «Навіщо мені платити 10 тисяч гривень за одну дитину в інтернаті, якщо за ці гроші я можу влаштувати у себе в районі відразу три, причому найкращим чином?»

Можна використати такий варіант — перевести сімейні форми влаштування сиріт на обласний бюджет. І тоді думка працівників управління фінансів облдержадміністрації зміниться: «А який нам сенс утримувати дитину в інтернатному закладі за 7 або 10 тисяч гривень, якщо за ці ж гроші ми можемо значно комфортніше влаштувати двох-трьох дітей». Тільки в таких економічних умовах і може працювати норма про пріоритет сімейних форм виховання.

А реально в нас, на жаль, усе з точністю до навпаки. І доки ми не змінимо векторів, не переспрямуємо фінансові потоки, сироти й далі ростимуть в інтернатах. Ці заклади завжди будуть переповнені, кількість бездомних дітей зростатиме. До вирішення цих проблем змушені будуть підключатися і МОЗ, і Міносвіти і науки, і Міністерство у справах сім’ї та молоді, і МВС. Власне, вони й нині безпосередньо займаються дітьми та молоддю, і жодне з них не може діяти ізольовано одне від одного. Але найгостріші проблеми від цього не зникають!

— А як, цікаво, фінансують інтернати?

— Я не радію, коли читаю у ЗМІ чи бачу по телебаченні репортажі про те, що бізнесмени роздали дітям з інтернату цукерки й інші подарунки, привезли відеомагнітофон або пральну машину... Я точно знаю: якщо діти з величезним задоволенням узяли сьогодні подарунки від спонсорів, то це означає, що вчора і багато днів до того цих елементарних речей вони не мали. Може, я помиляюся. Але не відчуваю я в цей момент гордощів за нашу державу. Якщо в Конституції написано, що утримання дітей-сиріт — святий обов’язок держави, то, напевно, не повинно бути так, що державні інтернати не мають можливості придбати дітям усе необхідне для їхнього нормального росту й розвитку. Я часто спілкуюся з директорами інтернатів, і жоден не сказав: «У нас є все необхідне для вихованців». Повірте, інтернати для дітей-сиріт, розміщені в районних центрах або містах, які за рівнем життя посідають останні місця в Україні, просто на межі злиднів!

Ще один аспект. За останні три роки Мінфін України разом із Міносвіти і науки змінили систему фінансування інтернатів і взагалі дитячих закладів. Фінансування «за формульною схемою», відповідно до кількості місць, дуже болюче позначилося на інтернатах.

— А реально вони завжди переповнені.

— Нині про це говорити не будемо. Якщо врахувати, що дешевші, але прогресивніші форми утримання дітей у нас не розвиваються, то виходить, що найдорожча для держави форма (інтернати) — найменш ефективна і найбільш затребувана!

Я хочу, щоб це нарешті зрозуміли і ті, хто вирішує ці питання, і суспільство в цілому. І замислилися над тим, що гроші, яких і так у державі мало, слід витрачати по-хазяйськи. Тим більше що законодавство вже передбачає умови для існування прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу, немає тільки адекватних механізмів фінансування.

І ще одну річ, дуже серйозну, треба б зрозуміти працівникам Мінфіну і взагалі всім, причетним до цієї проблеми. Я навіть не знаю, як це назвати, — відповідальність за виконання своїх функцій, чи що. В Україні існують п’ять форм влаштування дітей-сиріт: усиновлення, опіка і піклування (як правило, у сім’ях родичів), інтернати, дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї. Дві останні я завжди об’єдную, бо механізми тут однакові. Дитина, котру всиновили, грошей із державних бюджетів (байдуже якого рівня: місцевого, державного) не одержує. За законодавством, усиновлений набуває прав біологічної дитини і повинен утримуватися тільки за рахунок батьків. Діти під опікою та піклуванням одержують сьогодні до 80 грн. на місяць, якщо доход сім’ї нижчий 80 грн. на людину, тобто 960 грн. на рік. Інтернати держбюджетові обходяться в 7—10 тис. грн. на рік на одну дитину, дитячі будинки сімейного типу і прийомні сім’ї — близько 3 тис. грн.

Незалежно від того, де вона живе, кожна дитина повинна мати їжу, одяг, гроші на освіту, розвиток (іграшки тощо), санітарно-гігієнічні потреби. Я вже не кажу про кишенькові гроші, хоча це теж належить до системи дорослішання дитини. Чи можна все це реалізувати за 80 грн. на місяць? І чим маленька людина, котра перебуває під опікою та піклуванням, гірша за однолітка, якого виховують в інтернаті? Це дискримінація за місцем перебуванням, за місцем влаштування сироти.

У кошти, які відпускаються державою на інтернат, входить не тільки вартість комплекту обов’язкових для дитини речей, а й зарплата персоналові, комунальні платежі, витрати на освіту. Діти навчаються в інтернаті, хоча поруч є школа, в якій закриваються перші-треті класи і скорочується педколектив. Ми утримуємо дітей в інтернатній системі і витрачаємо на це скажені гроші.

У дитячих будинках сімейного типу до «дитячого набору» додається заробітна плата батьків (мізерна — 200 грн. на одного з батьків) і витрати на будинок. Зі 130 дитячих будинків сімейного типу, що є в Україні, 62 — створені з допомогою нашої організації. А саме — куплені на благодійні гроші англійських громадян. Наша держава на будинки нічого не витрачала. Що стосується прийомної сім’ї, то там немає ні заробітної плати батьків, ні витрат на будинок. Додаються лише комунальні платежі у зв’язку з тим, що дитина прописується на житлоплощу прийомних батьків. Можна сказати, що в найгіршій фінансовій ситуації перебувають діти під опікою та піклуванням, а в найкращій — інтернатні, якщо взагалі ділити фінансові заощадження на дітей і формально 7 тис. грн. розкласти на одну дитину. Нерідко дитина зі звичайної сім’ї не має таких доходів, як в інтернаті. Потім більш-менш нормально забезпечені діти в прийомних сім’ях і дитячих будинках сімейного типу — якщо призначені їм гроші виплачуються.

— Цікавий пасьянс ви мені тут розклали, Людмило Семенівно!

— Для порівняння: у прийомних сім’ях у нас виховуються близько 100 дітей, у дитячих будинках сімейного типу — близько 1500 дітей, в інтернатах для сиріт — 24 тис. дітей, під опікою та піклуванням — 62,7 тис. Усиновлених в Україні — понад 60 тисяч. (У нас ще є інтернати для дітей із малозабезпечених сімей, але вони фінансуються інакше. Там є складова — «допомога батьків».)

До речі, в Білорусі на усиновлених дітей держава виділяє гроші в такому ж обсязі, як на дитину в інтернаті. Я не компетентна оцінювати політичні, економічні вчинки Лукашенка, але можу сказати одне: він абсолютно правий у тому, що кожен усиновитель має право отримувати гроші на утримання дитини. Адже держава зі своєї системи виводить дитину в більш ефективну. То чому б не підтримати людей, у яких є духовний і сердечний потенціал і вони готові любити, плекати й ростити чужу дитину?

— А як же таємниця усиновлення? Адже листоноша щомісяця приносить у сім’ю якісь гроші.

— Таємниця усиновлення там теж є. Водночас усиновитель має право одержувати допомогу від держави на утримання дитини. Хочеш зберегти таємницю — можеш відмовитися від допомоги. Ми ще довго говоритимемо про те, чому в Україні не затребуване національне усиновлення. Два роки тому було 2000 усиновлень, торік — 1700. У країні, де, на жаль, більше половини населення перебуває за межею бідності, співчуття та любові до знедолених дітей мало. А сім’я потенційних усиновителів, яка може виховати хорошу людину, але не має для цього достатніх коштів, ніколи не наважиться на усиновлення, бо відчуває себе по-справжньому відповідальною за долю дитини.

— Виходить, під опікою та піклуванням найбільше дітей тому, що це найдешевша форма?

— Так, нещасних дітей, котрі втратили батьків, влаштовують переважно в сім’ї опікунів, якщо є хоч найменша зачіпка — родичі (бабусі, дідусі). Головна причина — дешевизна. Якщо немає рідних — то в інтернат. До речі, із 24 тисяч дітей, які виховуються в інтернатах для сиріт, третина значиться під опікою та піклуванням.

— Як вони туди потрапили?

— Спочатку їх відправили до тих опікунів, які на практиці не в змозі виховувати сиріт і змушені віддати їх в інтернат. Такі дітлахи потрапляють під подвійну опіку. З одного боку, опікун — директор установи, з іншого боку — родич. І ніхто ніколи вам в Україні не розповість, як живуть ці 62,7 тис. дітей, котрі перебувають під опікою у бабусь і дідусів, ніхто не побачить сирітських сліз, бо в державі немає дієвої системи контролю. А я поставлю собі ще одне, риторичне, запитання. Якщо бабуся і дідусь не змогли виховати власних дітей (позбавлених батьківських прав), то хто й за що віддає їм на виховання онуків? Я не хочу ущемляти їхніх прав (у житті все не так просто), але погодьтеся, що таке запитання слушне. Адже вибір продиктований тільки дешевизною опікунської форми. Сумно, чи не так?

— А вихід? Чи ми ніколи цього не подолаємо?

— Україні не треба придумувати нічого нового. Просто слід вивчити закордонний досвід. Їхній фінансовий механізм можна назвати так: «гроші ходять за дитиною». Необхідно, щоб держава визнала: їжу, одяг, кошти на освіту, розвиток, гігієну та все інше повинна мати кожна дитина, котра залишилася без батьків. І складова на ці витрати має бути присутня при будь-якій формі утримання дитини. Її треба розрахувати й гарантувати кожному сироті. Ці гроші, в буквальному значенні слова, повинні йти за дитиною, живе вона в прийомній сім’ї, у дитячому будинку сімейного типу чи ж в інтернаті.

І не треба змішувати праведне з грішним, коли в утримання дитини в інтернаті входить зарплата персоналові та все інше. Це повинно бути окремою статтею витрат. Тоді буде чітко видно, скільки грошей надійшло на конкретних Сашка, Петрика та Оленку. А інтернати не будуть зацікавлені в тому, щоб у них жило якнайбільше дітей, бо тоді не доведеться скорочувати персонал. Тут же ще один аспект: дитина прийшла — прийшли гроші, дитина пішла — і гроші пішли. Ці кошти повинні бути однаковими для кожної дитини, незалежно від форми її утримання, і різнитися можуть лише залежно від віку. Що тут нового, незвичного?

В Україні з 1991 року приймається «споживчий кошик», який розраховують на кожен вік. До нього потрібно додати тільки новий механізм розподілу на сиріт. І ті гроші, що виділяються на сирітство — а ще чотири роки тому їх було 79 млн. гривень, — так само будуть витрачені на дітей, але з більшою ефективністю. Ось тільки немає в нас доброї волі до розуміння цих простих речей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК