ДЖЕРЕЛА НАТХНЕННЯ

1 червня виповнилося 200 років від дня народження видатного композитора Михайла Івановича Глінки, який знайшов в українських піснях невичерпні джерела для своєї творчості, віддав багато часу та сил роботі над так і не завершеною симфонією «Тарас Бульба» (неофіційна назва — Українська, або Козацька). Історія її написання трагічна...

Поїздка до Качанівки і далі...

У квітні 1838 року М.Глінка, що працював капельмейстером Придворної капели, отримав від Миколи I розпорядження набрати півчих. Для цього він вирушив в Україну. Нашою землею композитор зацікавився ще під час навчання в Санкт-Петербурзькому університетському благородному пансіоні, де, як відомо, вихідці з України утримували першість і за кількістю, і за успішністю. Представників інших національностей приймали в товариство малоросіян лише за особливі заслуги: Льва Пушкіна — за те, що брат знаменитого поета, а Михайла Глінку — за здібності до музики.

Літо 1838 року надовго запам’яталося композиторові Глінці. І не лише тому, що на українській землі після застою в роботі над оперою «Руслан і Людмила» він завершив основні сцени, специфіку яких становив місцевий колорит...

У маєтку Григорія Степановича Тарновського в Качанівці Глінка прослуховував і разом із помічниками навчав талановитих співаків із різних українських міст (нині Качанівка — селище Ічнянського району Чернігівської області). Хазяїн маєтку, що мав великий капітал і 9 тис. душ, схилявся перед творчими людьми, і хоча був скупуватий, утримував навіть власний оркестр. Композитора Григорій Тарновський прийняв Глінку дуже радо. Порадив поїхати в Переяславль прослухати співочий хор полтавського архієрея Гедеона. «Ми так немилосердно обібрали хор, що Гедеон довго після цього на мене скаржився своїм знайомим», — писав Михайло Глінка про поїздку до Переяславля, де він відібрав для капели одинадцять хлопчиків. Це було великою удачею!

Емоційний підйом посилився, коли 10 червня в Києві, у Михайлівському монастирі, Глінка почув спів вихованця духовної семінарії С.Гулака-Артемовського, який став згодом усесвітньо відомим оперним співаком, чому чимало посприяв сам композитор. Він привіз молодого співака до столиці, оселив у власній квартирі, працював із його неповторним баритональним басом, після чого відправив на гастролі в Італію.

У Качанівці Михайло Глінка разом із своїми помічниками — учителем співу Дмитром Палагіним і півчим Нафанаїлом Шеїновим — готував хлопчиків для прослуховування в Санкт-Петербурзі. Крім хлопчиків із Переяславля, до столиці привезли п’ятьох співаків із Чернігова, трьох із Харкова, одного відібрала Ганна Дмитрівна Тарнавська.

Враження на композитора справив сусіда Тарнавського Петро Скоропадський. Він не тільки наслідував своїх предків, віддаючи перевагу козацькому одягу, а й за духом був українофілом, не мислив себе без народної музики. Саме Скоропадський допоміг композитору прилучитися до українських пісень, дум, які виконували місцеві бандуристи.

У Качанівці натхнення не залишало Михайла Глінку жодного дня. Вільний час він проводив із етнографом П.Маркевичем, поетом В.Забілою, художником В.Штернбергом, які відвідували маєток. Використовуючи невичерпні багатства фольклору, композитор написав тут дві українські пісні на слова Віктора Забіли — «Гуде вітер вельми в полі!» і «Не щебечи, соловейку». Крім цього, результатом його перебування в Качанівці стали три основні частини опери «Руслан і Людмила», кілька романсів. Це був, за словами самого композитора, результат «творчої зарядки в благословенному краї».

Не менш вдалим виявився й офіційний результат — набір хору малолітніх півчих. У листі до свого друга, драматурга й поета Нестора Кукольника, Глінка зазначав: «...Останній набір у Переяславлі був дуже вдалий... З набраних є відмінні дисканти, п’ять із них беруть до верхнього мі... а з усіх 15 немає жодного, в якого слух не був настільки хороший, що кожний із них бере різноманітні інтервали («найневідповідніші з законами гармонії)...»

Наприкінці серпня 1838 року Михайло Глінка поїхав до Санкт-Петербурга, мріючи якомога швидше знову побувати в Україні. На жаль, це не збулося. Набраних півчих композитор представив особисто імператору Миколі I. Государ залишився задоволений і наказав виплатити композитору винагороду — 1500 карбованців. Літо в Качанівці Михайло Глінка запам’ятав на все життя.

Козацька симфонія

1852 року М.Глінка задумав написати симфонію «Тарас Бульба» — твір, на який покладав великі надії. Композитор, який подарував Російській імперії першу оперу, був сповнений бажання створити й першу симфонію, яку неофіційно вже назвав Козацькою, чи Українською. У вересні 1852 року Глінка зайнявся її написанням, і втік від світських пліток до Парижа. Та через місяць охолонув до твору, і його помічник Дон Педро спалив партитуру...

Через деякий час відомий музичний критик В.Стасов знайде причину невдачі в роботі над Козацькою симфонією: «Йому потрібні були палкі симпатії, йому потрібно було широке визнання з боку багатьох. Як Шопен, він вважав себе не тільки мало, а й погано аплодованим, і похмуро ішов і замикався у своїй раковині...»

Кілька років Михайло Глінка нічого не складав. У листопаді 1854 року він напише Нестору Кукольнику: «Муза моя мовчить, почасти, думаю, тому що я дуже перемінився, став серйознішим і спокійнішим, дуже рідко буваю в захопленому стані; більш того, помалу в мене розвинувся критичний погляд на мистецтво, і тепер я, крім класичної музики, жодної іншої без нудьги слухати не можу».

До нього зневажливо ставилося світське товариство, про нього та його дружину поширювали різноманітні чутки, театральні писаки критикували свого генія, схиляючись перед італійцями. М’який за натурою, Михайло Глінка від глузувань їхав за кордон, та й там не міг знайти спокою. У травні 1851 року померла його мати, Євгенія Андріївна. Композитор, який тяжко переживав нещастя, не міг працювати, віднялася права рука. Перед цим чимало душевних сил у нього забрав тривалий шлюборозлучний процес із дружиною Марією Петрівною, із якою Глінка перебував у законному шлюбі близько десяти років. Не розлучившись, він не міг одружитися на дочці Ганни Керн Катерині. Незабаром його дружина таємно обвінчалася з М.Васильчиковим — корнетом кінногвардійського полку. Про протизаконне вінчання донесли в Санкт-Петербурзьку консисторію, і Михайло Глінка отримав, нарешті, довгоочікувану свободу: шлюб, за його вимогою, розірвали.

Після повернення до Росії, оточений турботами своєї сестри Л.Шестакової, композитор знову береться за роботу над «Тарасом Бульбою». «Ожилу» Українську симфонію Глінка натхненно награє друзям. Водночас театральний директор П.Федоров запропонував йому написати оперу, і Глінка починає роботу над «Двомужницею». Навесні 1855 року він напише сестрі: «Я, здається, прилаштую свого «Тараса» до «Двомужниці». Був у мене Гейденрейх, йому я грав «Тараса» і сказав, що хочу зробити з нього антракт. «Який антракт? — вигукнув він, — що таке антракт? Школьник, тобто професор, який біжить у буфет, щоб швидше викурити цигарку. Ні, каже він, «Тарас» — це бариня, та ще яка! Просто чудова увертюра».

Проте доля розпорядилася інакше: ні «Двомужниця», ні «Тарас Бульба» так і не були завершені. 1855 року в пресі з’явилися статті Феофіла Толстого та Антона Рубінштейна. Перший, дуже обмежена людина, яка раніше клялася в любові до творів М.Глінки, поверхово, але різко критикував композитора; другий, талановитий піаніст, стверджував, що створення істинно російської опери Глінкою — це «смілива, але нещасна думка». Водночас лібретист «Двомужниці» Василько-Петров припинив співпрацю з композитором і почав поширювати в Санкт-Петербурзі безглузді чутки про нього. Недруги композитора й просто заздрісники об’єдналися. Для Глінки це було страшним ударом: остання надія на те, що його твори необхідні Росії, вмерла.

Створене ним для «Тараса Бульби» у Петербурзі залишилося незаписаним. Слід Української симфонії зберігся лише в пам’яті двох близьких до М.Глінки людей — В.Енгельгардта і М.Балакірєва. На прохання В.Стасова, вони відтворили по пам’яті уривки основних тем симфонії.

В.Енгельгардт писав Стасову: «Глінка найчастіше грав нам усім, знайомим, три уривки мотивів. Перший призначався для зображення «Степу», другий — для «Січі Запорізької», третій — для «Сцени кохання» Андрія з полькою. Два з них я пам’ятаю добре». М.Балакірєв повідомив Стасову другу тему першої частини симфонії «Тарас Бульба». Уривки Української симфонії Глінки В.Стасов опублікував на сторінках часопису «Русская старина» через тридцять років після смерті композитора. Проте дослідники творчості Михайла Глінки, згадуючи про симфонію, що не відбулася, зазначають: її повністю втрачено.

Помер великий композитор у Берліні 18 (6) лютого 1857 року. Свою хворобу він спочатку сприйняв як звичайну застуду. М.Кукольник про причину смерті впевнено скаже сучасникам: «Глінка помер з голоду. Знайшли його печінку надміру збільшеною, а шлунок малюсінький. Два тижні він не міг приймати їжі...»

В останню путь великого композитора проводили всього кілька знайомих, чиновники російського посольства. З близьких не було нікого! Лише через три місяці на прохання сестри композитора до Берліна виїхав В.Енгельгардт, щоб перевезти труну Глінки до Санкт-Петербурга.

Відспівували його в тій самій церкві, що й Пушкіна. «Я на тому самому місці плакала й молилася за упокій обох», — скаже пізніше Анна Керн. 24 травня 1857 року тіло М.Глінки на простому возі було перевезено на цвинтар Олександро-Невської лаври, де й поховано. І хоча в той час ні в Європі, ні в Росії на надгробках композиторів і музикантів не вирізували нот, для Глінки зробили виняток.