Дволикий Янус української історії, або Несподівані варіації канадського автора

Якщо багато шанувальників джазу полюбили цей жанр музичного мистецтва за несподівані імпровізації, то історичну науку, зокрема радянської доби, багато хто справедливо критикує за притаманні їй особливі, ідеологічно «вмотивовані» імпровізи авторів — раптову й часто докорінну зміну поглядів на певні історичні події чи реалії. Однак епоха джазменів української історії не минула разом із радянськими часами: ще й нині знаходяться автори, котрі буквально впродовж кількох місяців публікують книжки, в яких пропагують діаметрально протилежні тези. Таким невтішним рецидивом радянської історіографії можна вважати появу в Україні двох книжок канадського автора Павла-Роберта Магочія «Народ нізвідки. Ілюстрована історія карпаторусинів» (Ужгород, 2006) та «Історія України» (Київ, 2007).

Попри те що пан Магочій має певний стосунок до студій української історії в Канаді, в Україні він більше відомий як ідеолог неорусинства — політичної течії, прихильники якої обстоюють думку, що місцеве автохтонне населення Закарпатської області не є українцями, а окремим слов’ян­ським народом — карпатськими русинами, або кар­паторусинами. Саме на таких концептуальних засадах ґрунтується монографія «Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848—1948)» (Ужгород, 1994), де, окрім іншого, П.-Р.Маго­чій заявляє: «У різні часи націоналістично настроєні угорські, словацькі, російські та українські автори доводили, що етнічно (отже, й національно) всіх карпатських русинів або й одну якусь етнографічну галузку слід уважати відповідно угорцями, словаками, росіянами чи українцями. Проте такі аргументи, звичайно, не спиралися на аналіз специфічних обставин підкарпатського краю, а швидше відбивали шовіністичні сподівання національних пропагандистів, які прагнули якомога спростити ту складну ситуацію, що склалася в регіоні» (с.14).

З огляду на такі заяви та усталене реноме П.-Р.Магочія як ідеолога неорусинства, поява його нової книжки «Народ нізвідки. Ілюстрована історія карпаторусинів» не стала несподіванкою. У цій праці він для власної інтерпретації історії автохтонної людності на найзахідніших українських етнографічних теренах обрав назву та жанр, які, певно, аж ніяк не випадково і дуже претензійно перегукуються із відомою «Ілюстрованою історією Руси-України» М.Грушевського. Цим, треба думати, автор зайвий раз хотів наголосити — маємо справу з популярною версією історії окремого народу, карпаторусинського. Саме тому тут усе працює на легітимізацію концепції неорусинства. У розділі «Географічне положення Карпатської Русі», аби ні в кого не було жодних сумнівів, автор уміщує карту — «Карпатська Русь, 2005», де західна адміністративна межа Львівської та Івано-Франківської областей — це західна межа розселення українців, західніше якої й простягається «Карпатська Русь, 2005». Так само продуманим є й використання етнонімів: «карпаторусин», «русин», «руснак» — ці назви П.-Р.Магочій у «Народі нізвідки», за моїми підрахунками, вживає близько 100 разів, тоді як «українець» лише тричі, і то, як правило, у цитатах. Мало того, нелюбов історика до етноніма «українець» така неприхована, що він часто замінює його описовими найменуваннями на зразок «сусіднє східнослов’янське населення карпаторусинів» або «сусідні східні слов’яни».

Важливим аргументом Маго­чієвої теорії неорусинства є факт існування так званої русинської мови. Щоб приховати штучність походження свого дітища, у книжці «Народ нізвідки» П.-Р.Магочій вдається до нефахового, дилетантського розмежування діалектів русинської мови на підставі лише двох випадкових і несистемних ознак: «основною рисою, що поділяє дві групи, є наголос: у західній (лемківській) групі він постійний (фіксований на передостанньому складі слова); у східній (підкарпатській) — рухомий. Іншим критерієм розрізнення є словник: лемківсько-русинські діалекти містять у своєму складі багато запозичень із польської та словацької мов, тим часом лексика підкарпатських діалектів зазнала значного впливу угорської, а останнім часом і української мов» (с.21).

Аби переконати читача, що Карпатська Русь християнізувалася не так і не тоді, коли Русь Київська, автор переповідає всілякі вельми сумнівні «бувальщини» — переважно для того, щоб на підставі таких розповідей читач утверджувався в думці, що християнізація сучасного Закарпаття не має нічого спільного із християнізацією решти України: «Й нині серед карпаторусинів побутує точка зору, що перед своєю місією до Великої Моравії Костянтин (Кирило) та Мефодій принесли християнство на Карпатську Русь. Існує також версія, що візантійські брати (чому візантійські, коли в науці їх зазвичай називають солунськими? — Л.Б.) заснували єпископство в укріпленому центрі Мукачеві — або це зробили у 863 р. їхні учні. Незалежно від того, хто в дійсності здійснив хрещення Карпатської Русі, цілком вірогідно, що певна форма християнства існувала в Карпатах задовго до кінця ІХ ст. З цієї причини історики припускають, що карпаторусини стали християнами на століття раніше, ніж інші слов’яни (сучасні українці, білоруси, росіяни)» (с.33). Цей пасаж викликав би чорну заздрість навіть у такого сумнозвісного майстра фальсифікацій, як Геббельс. Автор, котрий називає себе істориком, заявляє, що візантійські брати «заснували єпископство або це зробили у 863 р. їхні учні», але ж на той час вони не були єпископами, ба більше — не висвячені навіть на звичайних священиків...

Маніпуляції шляхом навмисного замовчування загальновідомих фактів вбачаємо й у твердженні пана Магочія, що «з кінця ХVІІ—ХVІІІ століть поодинокі кириличні книги русинських авторів і для русинів друкувалися за межами Карпатської Русі — у Трнаві (нині Словаччина), Коложварі (нині Румунія), Відні (нині Австрія), Буді (Будапешт, нині Угорщина), Кошицях (нині Словаччина) тощо» (с.52). Адже саме під цим «тощо» П.-Р.Маго­чій приховав Львів, Острог, Київ та інші українські міста, звідки йшов основний потік друкованої продукції (наголошую — основний, часом в обхід різних урядових заборон), бо це суперечить його основній ідеї — обґрунтувати відрубність карпаторусинів від України.

Аби переконати читача, що для місцевої людності на південно-західних схилах Карпат українство несло лише лихо, автор «Народу нізвідки...» формулює речення, яке хоч і хибує на брак формальної логіки, проте ідеально вписується у концепцію неорусинства канадського автора: «Політика українізації на Пряшівщині відбувалася приблизно в той самий час, коли греко-католицьку церкву було поставлено поза законом (1950), а землю було відібрано від русинських селян і об’єднано в колективні господарства» (с.99).

Такі основні тези «Народу нізвідки. Ілюстрованої історії карпаторусинів» П.-Р.Магочія, на тлі яких украй несподіваною стала поява книжки цього ж автора «Історія України», де, мов джазмен-віртуоз, автор вражає читача докорінно відмінною інтерпретацією історії українців на їхніх найзахідніших теренах. Так, на мапі «Совєтська Україна в 1945 р.» пан Магочій українські «етнолінгвістичні землі» на заході нарізає щедрою рукою аж до Старої Любовні та Пряшева на території сучасної Словаччини (с.548), і ані словечка «про території, переважно заселені русинами», про які так багато говорив у «Народі нізвідки...».

Етнонім «карпаторусин», який є основним на позначення автохтонної людності на теренах сучасного Закарпаття в ілюстрованій історії карпаторусинів, зовсім не фігурує в «Історії України»! Не знайде там читач і згадки про русинську мову. Подібно до студента-середняка П.-Р.Магочій в «Історії України» чітко перелічує всі дванадцять сучасних слов’янських мов, жодним словом не обмовившись про русинську (див. с.25). Мало того, через сторінку пан Магочій слушно зауважує, що декотрі діалекти української мови, зокрема в Західній Україні, сформовані під сильним впливом польської та словацької мов. Показово, але ще рік тому в ілюстрованій історії карпаторусинів канадський автор наявність численних запозичень із польської та словацької мов кваліфікує як специфічну рису лемківсько-русинського діалекту русинської мови, котра, на його думку, має два діалекти, «які поділяються на західну та східну групи» (с.21).

Зміна ідеологічних пріоритетів (чи підвищення власного фахового рівня?) дала П.-Р.Ма­гочієві змогу відмовитися в «Історії України» від стрижневої в його концепції неорусинства тези, що сучасне Закарпаття було охрещене щонайменше на 100 років раніше, ніж решта українських земель. В «Історії України» він сумлінно перелічує численні версії, вірогідні й не дуже, про християнізацію українських земель Андрієм Первозванним, папою Климентом І та князем Аскольдом, що засвідчує константинопольський патріарх Фотій (с.76—77). У кожному разі про пріоритет християнізації кар­паторусинів чи західноукраїн­ців не знайдемо ні слова.

Якщо в «Ілюстрованій історії карпаторусинів» автор скоромовкою згадує, що «лідери карпаторусинів зустрічалися між листопадом 1918 р. і січнем 1919 р. на різних національних радах, де закликали до об’єднання (Закарпаття. — Л.Б.) з Угорщиною, Росією, Україною або Чехословаччиною» (с.71), то в «Історії України» вже подається ціла низка переконливих фактів, котрі засвідчують одвічне прагнення закарпатців до життя в єдиній соборній Україні: «Коли Угорська республіка намагалася зберегти контроль над Закарпаттям, двоє місцевих лідерів вирушили до Галичини, де 3 січня 1919 року попросили допомоги від Західноукраїнської Народної Республіки. 21 січня понад 1200 русинів/українців зібралися в невеличкому місті Хуст, аби засвідчити свою готовність приєднатися до соборної України. Невелика частина Закарпаття — далека східна Гуцульщина — навіть проголосила незалежну Гуцульську республіку на початку січня та прийняла допомогу від Західноукраїнської Народної Республіки. Гуцульській республіці вдалося проіснувати шість місяців, доки її не ліквідували румунські війська» (с.444).

Таких прикладів псевдонаукової імпровізації, тобто цілковито відмінної оцінки чи інтерпретації певних історичних подій або реалій у двох книжках одного автора, дуже багато. Незважаючи на своє вкрай західне походження та причетність до славних історичних шкіл, пан Магочій, судячи із рецензованих книжок, продовжує традиції совєтських борзописців, які постійно «колебались вместе с партией». Шкода лише, що таке шановане видавництво, як «Критика», в якому вийшла «Історія України», не вважало за потрібне привернути увагу читача до методики історичних студій П.-Р.Магочія, чим de facto було втягнуто у пропаганду цинічного конформізму промоутера псевдонаукового політичного проекту — неорусинства.