Чи справді хрестом та мечем хрестили наших предків?

І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей, діти ж не відходили від берега, а інші немовлят держали. Дорослі бродили у воді, а попи, стоячи, молитви творили…

Руський літопис

Якщо розгорнути будь-яку книжку, присвячену хрещенню Русі-України, видану чи то в радянські, атеїстичні часи, чи нині, у період релігійної терпимості, всюди знаходимо стереотипні оцінки цієї події. В Українській радянській енциклопедії читаємо: «Хрещення Русі було тривалим процесом, який відбувався в умовах жорстокої класової боротьби. Князі й бояри за допомогою державної влади насаджували в Київській Русі християнство... На Русі не раз спалахували повстання проти примусового запровадження християнства, що були виявом стихійного протесту трудящих мас проти посилення соціального гноблення». Уславлений вчений Іван Огієнко (митриполит Іларіон) в «Українській церкві» стверджує, що деякі українські землі були охрещені силою та густо политі кров’ю: «…не треба думати, що народ легко покинув свою батьківську віру; і даремно силкується літописець переконати нас, що народ хрестився з радістю…»

Якщо до таких тверджень додати сучасну інформацію про жорстоке протистояння між представниками християнських конфесій у новітній історії України, то цілком логічно провести аналогію з часами християнізації Русі-України, на підставі якої легко заявити про небувалу жорстокість та насильство, з якими християнство насаджувалося.

Ця панівна нині в україністиці теза є нічим іншим, як одним із широко поширених міфів, що вкрай спрощено інтерпретує складний процес інкультурації християнства на українському грунті, зводячи його до примітивного протистояння, часто збройного, між адептами «нової та правічної» вір. Автори, які переконані в тривалості та запеклості цієї боротьби, свідомо чи несвідомо ігнорують найважливішу передумову будь-якого суперництва або боротьби, в т.ч. і в сфері духовної культури: традиційне явище (язичництво) та інновації (християнство) повинні претендувати на самостійне панування у певному секторі суспільної свідомості, а отже бути явищами з тотожною чи бодай схожою сутністю та функціями. Тож, перш ніж твердити про безкомпромісну, жорстоку боротьбу, належить довести, що язичництво та християнство як за рівнем віровчення, так і в плані обрядовості були рівновеликими явищами.

Наочніше простежити різну сутність поганства та християнства в Русі-Україні ІХ—Х ст. можна на даних ономастики, однієї з небагатьох галузей науки, в арсеналі якої нині є і надійні методики та перевірені факти, що дозволяють пролити світло на проблему. Так, у дохристиянські часи наші пращури давали язичницькі імена залежно від порядку, часу та обставин появи на світ дитини, а також особливостей її зовнішності (Третяк — третя у сім’ї дитина; Зима — дочка, яка народилася взимку; Томило — дитина, пологи якої були особливо важкими; Бажан — дитина, народження якої очікували з нетерпінням…). Поганські імена скидаються на сучасні прізвиська, оскільки вони не лише називають, а й характеризують особу. Християнські імена присвоюються за єдиним, універсальним мотивом — надати охрещеній дитині за «посередництвом» сакраментального канонічного імені небесного заступника, святого. Церква вчить, що святі, які перебувають на небесах, з любові до своїх земних тезок щиро переймаються їхньою долею, благають за них у своїх молитвах перед престолом Всевишнього. Тому-то християнські імена, на відміну від поганських, не характеризують найменованих осіб, а виступають свідченням належності їх носіїв до християнства і, в дусі цього віровчення, є необхідною передумовою для спасіння християнина, запорукою щасливого земного та загробного життя.

Язичницькі імена, як одностайно стверджують сучасні вчені, творили відкриту систему, а тому їх кількість обраховують у діапазоні «не менше тисячі», аж до визнання факту, що «практично кожне повнозначне слово могло бути використане в ролі власного особового імені», причому творцями таких імен (що дуже важливо) виступають самі іменекористувачі. Реєстр християнських імен чітко регламентований. Вважається, що у період християнізації Русі-України реєстр налічував близько 400 імен. Церква відсторонювала пересічних людей від формування чи навіть втручання у канонічний реєстр християнських імен.

Язичники неодноразово протягом життя змінювали своє ім’я (проведення обряду постригу чи то у семирічному віці, чи то по досягненні повноліття, обов’язкове перейменування ініціантів під час вступу їх до військових або ремісничих корпорацій), тому тимчасовість — характерна ознака язичницького імені. Християнське ім’я дається світській особі один раз на все життя. Церковні канони мають детально розписані надзвичайні обставини, за яких допускається зміна імені (наприклад, під час охрещення помилково було визначено стать немовляти; замість канонічного імені святого священик помилково назвав немовля загальною назвою, що стоїть при імені святого, на кшталт стратилат, тривун, стратиг тощо).

Докорінно відрізнявся від християнського, очевидно, і сам обряд присвоєння імені: він був, швидше за все, досить довільним (за відсутності писемності годі й говорити про якусь усталену язичницьку обрядовість); він супроводжувався, імовірно, традиційними світськими веселощами та плотськими розвагами, тоді як сакраментальна тайна хрещення характеризувалася не лише урочистістю обряду, а й канонічністю священнодійства. Отже, ономастичні факти дозволяють говорити про різну сутність язичництва та християнства.

Дуже вагомим аргументом на користь мирного, безкровного характеру християнізації Русі-України слугує відсутність українських мучеників доби християнізації. Відомо, що християнська церква свято оберігає імена усіх, хто постраждав за поширення та утвердження віри Христової. За умов «насильницького» впровадження християнства мусили постраждати, хай меншою мірою, і його адепти. Окрім варягів Феодора та Іоанна, які загинули мученицькою смертю ще до офіційного прийняття християнства, у 983 р., інших імен мучеників історія Христової церкви в Русі-Україні не фіксує. Невже наші пращури-язичники з усталеною в їхньому середовищі кровною помстою у відповідь на «нелюдське впровадження християнства» по-християнському підставляли для удару другу щоку і тому-то ніхто з християнських місіонерів не постраждав?

Міф про запеклий опір язичництва перед інвазією християнства грунтується також і на хибних уявленнях про древність «прадідівської» язичницької віри наших пращурів. Існують переконливі свідчення того, що язичництво на час хрещення Русі-України не було таким уже й «прадідівським», до того ж вивчення глибших шарів дохристиянської духовної культури наших пращурів дозволяє говорити про поширення серед них віри не в багатьох, а в одного Бога. Прокопій Кесарійський у відомому трактаті «Про війну…» пише: «Єдиного бога, що посилає блискавку, признають вони владикою усіх і жертвують йому корів і всяку жертву. Не знають долі (фатума) і зовсім не признають, аби мала якусь владу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не загинуть, жертву богу і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя». Про одного Бога, в якого вірили стародавні слов’яни, говорять і арабські мандрівники. Ібн-Даст подає молитву, яку відмовляють женці під час жнив, що дивовижно нагадує «Отче наш»: «Боже, ти давав нам поживу, то дай нам і тепер її досить».

Вшанування єдиного Бога нашими пращурами віддзеркалилося і в давніх слов’янських іменах на кшталт Богуслав (Бога славити), Божидар (Божий дар), Богдан (Богом даний). Серед імен українців немає жодного дохристиянського імені, яке присвячувало б його носія якомусь іншому божкові, окрім Бога. Тоді як у греків, наприклад, окрім імен на зразок Феодор, тобто дарований богом, були й імена, які давалися на честь конкретних численних божків: Діана, присвячена Діані, богині Місяця і полювання; Дмитро, чи Димитріан, належний Деметрі, богині родючості та хліборобства...

Сліди віри наших пращурів у єдиного Бога зберігає й ціла низка інших загальних назв на зразок багатіти, багач, убогий, багаття, збіжжя, небіжчик, бажати, значення яких проливає світло на окремі важливі елементи релігійного світогляду праукраїнців: добробут, заможність дає Бог (багач, багатіти, збіжжя, багаття, бажати); нестатки, смерть приходять, коли Бог відвертається (убогий, небіжчик).

Примітивне єдинобожжя наших пращурів, позбавлене канонічної релігійної традиції, через соціальну еліту (князі, воїни, купці) почало «збагачуватися» вірою в різних, досі невідомих, привезених з чужоземних подорожей язичницьких божків. На теренах Русі-України першу спробу упорядкувати язичництво робить Володимир Великий лише за 5 років до офіційного прийняття ним… християнства. Саме у 983 р. Великий князь наказав «вні Двора теремного» спорудити дерев’яні боввани Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симарегла, Мокоші, чим утвердив офіційний (державний) реєстр поганських божків. Але дуже скоро Володимир рішуче відмовляється від спроб утверджувати поганство і докладає максимум зусиль для християнізації Русі-України.

Тому з цих причин процес творення слов’янського пантеону в старожитному Києві і близько не досягнув таких успіхів, як, наприклад, у античних греків чи римлян. Навіть такий поціновувач автентичної праукраїнської культури, як І.Огієнко, констатував, що наша міфологія «не відлилася в таку стройну систему, як, скажімо, мітологія грецька чи римська. Слов’янська мітологія досить убога». Справді, не треба забувати, що слов’янське поганство розвивалося за відсутності писемності, літературної мови та окремої соціальної групи служителів культу (волхвів), які покликані були б розробити загальноприйнятний варіант язичницького віровчення, а також проповідувати його та пропагувати відповідну обрядовість.

Оскільки слов’янське поганство розвивалося без дотримання названих передумов, то, як наслідок, нині ніхто не може навіть точно назвати верховне поганське божество: одні автори вважають верховним божком Дажбога, інші — Сварога або Перуна. Відомий знавець поганства старожитних слов’ян Е.Анничков переконаний, що на Русі кожна суспільна верства визнавала різних богів: князь та дружина визнавали своїм божком Перуна, купці, ремісники —Велеса, а простолюд мав інших божків. Додам, що й серед різних племен стародавньої Русі-України слід, мабуть, очікувати не лише соціальних, а й суттєвих регіональних відмінностей у поганському віровченні.

Еклектичну, гетерогенну природу праукраїнського поганського пантеону засвідчує і етимологія власних назв поганських божків. Більшість дослідників сходяться на балтійському походженні власної назви центрального божества князя Володимира —Перуна. На Сході, зокрема у філістимлянській або арабській традиції, слід шукати генезу іншого відомого божка — Дажбога. Про половецьке або перське походження Хорса говорили дослідники ХІХ—ХХ ст. Семітське коріння має, очевидно, слов’янський Велес (Волос), іранські джерела — Стрибог, а фінські — богиня Мокоша. Очевидний еклектизм праукраїнського язичницького пантеону дає підстави говорити про його молодість, своєрідну асистемність та вкрай слабку кодифікованість. Із прийняттям християнства процес творення слов’янського язичницького пантеону не закінчується. До божків, відомих із часу хрещення Русі-України, додалося чимало поганських божків, витворених дослідниками язичництва у новітні часи. Адже до Володимирових спроб витворити язичницький пантеон додаються титанічні зусилля чисельної когорти славістів, які активно творили і творять слов’янський пантеон упродовж ХІХ—ХХІ ст. «Загін явно вигаданих богів, — як дотепно зауважив професор Ю.Карпенко, — творять божества Лель, Леля, Полель, Дана, Лада, Коляда». Процес творення поганських божків не припиняється і нині… Відродження язичницької міфотворчості у новітні часи зобов’язує її творців загалом активно пропагувати міф про багатство та розробленість «прадідівської віри», яку, мовляв, «підступне християнство могло здолати після тривалої і кривавої боротьби».

Панівна нині концепція про непримиренну боротьбу християнства та язичництва на теренах Русі-України спирається на переконаннях про поширення християнства лише після 988 року. Утвердилася своєрідна ілюзія, що до охрещення Русь-Україна була суто язичницькою. Але існують численні достовірні свідчення про поширення християнства на Русі від середини ІХ ст. Так, візантійський патріарх Фотій у середині 60-х рр. ІХ ст. пише, що «руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту і непідроблену віру християнську». Візантійський імператор Константин Порфирогенес, який особисто подорожував теренами сучасної України, на початку Х ст. говорить, що патріарх Ігнатій (жив приблизно в один час з патріархом Фотієм) на Русь вислав архієпископа. Про охрещення київського князя Аскольда у 60-х р. ІХ ст. твердить і Георгій Арматол. Припускають, що Аскольд був охрещений іменем Микола — церква, що й нині стоїть у Києві на могилі князя, називається Свято-Миколаївською. Про значну кількість християн у найближчому оточенні київського князя Ігоря можна судити на підставі його угоди з греками від 945 р., в якій, серед іншого, окремо застережено, що «ми ж [руси], скільки нас охрестилося, клялися своєю церквою святого Іллі в соборній церкві [цесароградській Софії] і присягальним чесним хрестом». Засвідчена цим документом і київська церква св.Іллі також вказує на поширення християнства серед киян у доволодимирську добу. Християнкою була й Володимирова бабуся — княгиня Ольга, яку вже в 955 р. під час її подорожі у Константинополь супроводжував священик-духівник. Усе це свідчить: до дати офіційного хрещення, чи, точніше, до визнання з боку Володимира Великого християнства офіційною релігією Русі-України, християнська традиція налічувала більш ніж столітню традицію. Нерозробленість, несистемність, неусталеність поганського віровчення на період християнізації Русі-України унеможливлювали його запеклий та системний опір поширенню християнства.

Справді, процес християнізації України-Русі мав надзвичайно серйозні перешкоди, але ці перешкоди зумовлювалися зовсім не ворожістю наших пращурів до нової віри, а, по-перше, катастрофічною нестачею християнських священиків, дяків, єпископів, особливо тих, які володіли б давньоукраїнською мовою; по-друге, гострою нестачею всього корпусу богослужебної літератури; по-третє, відсутністю належних культових споруд. Подолання цих труднощів — справді тривалий і виснажливий процес, який не завершився повністю й до нинішніх часів, коли активна християнська практика багатьох наших співвітчизників мирно уживається з вірою в різні прикмети та палким зацікавленням, наприклад, гороскопами. Процес християнізації українців не був кровопролитним, не грунтувався на насильстві, бо був не так спрямований проти якихось релігій, як зорієнтований на глибоке вкорінення засад християнського віровчення у щоденному бутті наших предків. І над цим завданням Христова Церква в Україні працює й досі.