Два світи — два способи життя. Афіни і Спарта вчора й сьогодні

18 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 10, 18 березня-25 березня 2005р.
Відправити
Відправити

Якщо зібрати воєдино аргументи на користь призначення Юлії Тимошенко прем’єр-міністром, висловл...

Якщо зібрати воєдино аргументи на користь призначення Юлії Тимошенко прем’єр-міністром, висловлені Президентом у різний час і в різних місцях (від Москви до самих до околиць), то вийде начебто несуперечливий і переконливий триєдиний набір: 1) це найкраща кандидатура з усіх можливих; 2) кандидатура відповідає сподіванням народу, у свідомості якого вже міцно утвердилася формула «Ющенко — президент, Тимошенко — прем’єр»; і, нарешті, 3) призначення Тимошенко є виконанням Президентом зобов’язань, раніше взятих на себе кандидатом у президенти. В останньому випадку Президент повинен був, простіше кажучи, дотриматися слова.

Є такий анекдот: «Чому ми програли бій? — Було кілька причин, ваша величносте. По-перше, не було пороху...». Це я до того, що кожна з трьох вищезазначених причин вибору Президентом свого першого міністра цілком достатня, і множити резони не було жодної потреби. Тим більше, що перші дві причини — насправді одна, і ця матеріальна (чи, як казав Кант, гіпотетична) причина принципово відрізняється від причини третьої — ідеальної і категоричної.

Що відразу підмітили соціалісти, які є, певна річ, переконаними матеріалістами. Угода Ющенка з Тимошенко, казали соратники О.Мороза, підписувалася за певних умов (із розрахунку на перемогу в першому турі); умови змінилися, отже, повинні змінитися й умови угоди. Оскільки сенс «тримання» слова полягає саме в тому, щоб, усупереч змінним зовнішнім умовам залишатися незмінним і непохитно дотримуватися раніше встановленого, така апеляція до змінених умов знищує Слово як таке.

Наша традиція нехтування словом — не новітній винахід. Вона споконвічна складова нашої культури. «Луце жъ бы потяту быти, неже полонену быти», — урочисто обіцяє князь Ігор і спокійнісінько здається в почесний і ситий полон. Традиція зберігається і в козацькі часи. «Ми обіцяли султанові мир» — намагається кошовий угамувати свого надміру агресивного полковника; воювати ми «не маємо права. Якби не клялися ще нашою вірою, то, може, й можна було б; а тепер ні, не можна». Але ніяк Бульба не може зрозуміти, що це за штука така — дотримуватися слова: «Ось у мене два сини, обидва юнаки. Ще жодного разу ні один, ні другий не були на війні, а ти кажеш — не маємо права...». Сини підросли, умови змінилися, які тут обіцянки?

Коли lady U казала журналістам: «Не знаю випадку, щоб західні політики порушували передвиборні угоди», вона мала на увазі не сучасні досягнення західної політичної моралі. Йшлося про західноєвропейську традицію святості слова і клятви. Архітиповим (і архетипічним) культурологічним прикладом тут може слугувати «Пісня про Роланда»:

Коли Роланд побачив наступ вражий,

Відчув він силу, гордість і відвагу,

Поки живий, завзято буде битись

…Якщо мене не вб’ють, загину з туги!

Згадайте нашого князя-клятвопорушника і відчуйте різницю!

«Ви перебуваєте під присягою!» — волають у західному суді до совісті людини. «Нагадую про кримінальну відповідальність за дачу явно хибних показань!» — залякував свідка радянський суддя. Це не просто різні процесуальні формулювання, це цивілізаційні відмінності двох культур. Ідеальної, духовної західної і — матеріальної, ціннісної й прагматичної євразійської.

А де ми? Що ми?

Як у президентському рішенні суперечливо поєднано дві причини, так і в нашій культурі споконвіку наявні дві зазначені традиції. Їх слід чітко розділити і одну, раніше придушувану й пригноблювану, всіляко зміцнювати і розвивати.

Започаткували українське європейство (або європейське українство) святі отці Києво-Печерського монастиря, коли безстрашно викривали князів-клятвопорушників, які забували про хресне цілування швидше, ніж висихала їхня слина на святому хресті. На жаль, євразійські традиції візантійства виявилися тоді сильнішими. Знову Україна постала перед вибором після страшного потрясіння Хмельниччиною. Тоді «молоді чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками (…), [бо] Турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен Турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди» («Історія Русів»). І знову візантійство, вже у третьоримському образі, надовго поховало наше європейство.

Йдеться про глобальну культурну дихотомію, у рамках якої навіть така суттєва культурна складова, як релігія, не є визначальною (саме це підкреслює геніальний автор «Історії Русів»). Якщо я хочу знайти паралелі, які духовно ріднять нашого національного пророка з пророком Мухаммедом, то шукаю їх не в площині релігійного протистояння світових релігій, а в спільному для них просторі ідеального: «Під цим договором стоїть його ім’я — ім’я Пророка і посланника Аллаха, а вірність даному слову становить для Мухаммеда величезну цінність. Саме покладаючись на непорушність його слова, здаються йому без бою і багатобожники, і яхуді, і насара, бездоганна чесність слугує порукою істинності та неспотвореності послань Аллаха, які Мухаммед передає віруючим. Не може Пророк порушити договір...» (В.Панова, Ю.Вахтін. Життя Мухаммеда). Сподіваюся, що такими ж ідеальними мотивами керується у своїй політиці наш Президент, українець і православний християнин.

Сторонніми й такими, що віддаляють від суті справи, є також різні сучасні геополітичні модифікації географічного детермінізму (наприклад, євразійство, атлантизм, таласократія, телурократія тощо). Насправді ж зазначена культурна дихотомія, як і вся наша культура взагалі, виникла в язичницькі часи і в межах простору однієї невеликої області стародавнього світу — Еллади. Антагоністичними, вічно ворогуючими її «половинками» були Афіни та Спарта.

Історичний результат багаторічної ворожнечі добре відомий. В очному військовому протистоянні — Пелопонесській війні 431—404 рр. до Р.Х., найбільшому військовому конфлікті в історії Стародавньої Греції — гору взяла Спарта. В заочному ж культурному змаганні незаперечна перемога належить Афінам. Уже хоча б тому, що Спарта не дала історії жодного філософа, жодного вченого, жодного скульптора чи архітектора. Після Тертея, який прославляв подвиги героїв Мессенських воєн, не народжувала більше поетів земля Лакедемону (Тертей, до речі, за походженням — афінянин). Всю енергію свого народу, весь його талант Спарта підпорядкувала меті досягнення військової могутності, у чому й домоглася успіхів. «Зі щитом або на щиті» — напучували спартанки своїх чоловіків, і не було випадку, щоб спартанця повели з бойовища в нашийнику бранця. Однак не тільки разюча мужність і військова доблесть лаконців стали причиною загального замилування Спартою. У знаменитому спартанському способі життя мислителі побачили щось більше, ніж аскетичний ригоризм і солдатську доблесть. Великі уми вбачали в ньому ідеал людської чесноти.

Свій ідеальний і справедливий державний устрій афінський аристократ Платон прямо-таки списує зі спартанської реальності — у «Державі» узаконено привілейований стан воїнів («стражі»), спільні спартанські трапези (сісітії), заборону на володіння коштовними металами тощо.

Засновник класичної філософії афінянин Сократ знаходить істинну філософію у знаменитій «лаконській небагатослівності»: «Якби хто захотів зблизитися із найнікчемнішим із лаконців, то, на перший погляд, вважав би його досить слабким у промовах, але раптом, у будь-якому місці промови, метне він, як могутній стрілок, якийсь точний вислів, короткий і стислий, і співрозмовник здається перед ним малою дитиною. Ось тому дехто з нинішніх, та й із давніх, здогадався, що наслідувати лаконців — це означає значно більше любити мудрість, аніж тілесні вправи; вони зрозуміли, що вміння промовляти такі висловлювання властиві людині досконало освіченій». Розповідають, що афінянин кепкував із коротких спартанських мечів. «Однак це не заважає нам діставати наших ворогів», — вагомо відповів спартіат.

Спартанці захоплюють і Плутарха — видатного історика та філософа елліністично-римської епохи. Громадянин великого Риму, що володарює над усім світом (над Спартою в тому числі), пише про напівлегендарного спартанського законодавця Лікурга так: «На тих же засадах (відданості ідеалу чесноти. — Є.З.) будували свою державу Платон, Діоген, Зенон і взагалі всі, хто про це говорив і чиї праці хвалили. Але після них залишилися самі тільки писання й промови, а Лікург не в писаннях і не в промовах, а реально створив ДЕРЖАВУ, РІВНОЇ ЯКІЙ НЕ БУЛО І НЕМАЄ, явивши очам тих, хто не вірить в існування справжнього мудреця, ціле місто, віддане філософії». Уже в Новий час Руссо зауважує про спартанську державу: «Таке було єдине у своєму роді і ПРЕКРАСНЕ ОБЛАШТУВАННЯ, дане великим Лікургом».

Тут щастя дістають у спадку,

Рум’яні лиця і вуста,

І кожен тут в довіллі і в достатку

Немов безсмертним вироста.

Викохуються діти ніжним маєм,

Доходять мужньої снаги,

Дивуючись, ми віри не діймаєм,

Що люди то, а не боги.

(Гете. Фауст)

В Афінах було все — філософія, мистецтво, ремесла, економіка, та й мужності афінським гоплітам не бракувало. У спартанців ніби не було нічого, крім уміння воювати. «У них просили не кораблів, не грошей, не гоплітів, а єдино лише спартанського полководця» — свідчить Плутарх.

У них не було витворів мистецтва, адже мистецтво — «штучне» (спартанцю запропонували послухати людину, яка співає, мов соловей; «я слухав самого солов’я», — відповів лаконець). Спарта єдина з усіх еллінських міст не мала фортечних стін: захистом їй слугувала доблесть її громадян. Тут не було навіть писаних законів, оскільки «Лікург утвердив такі звичаї, які майже позбавили його необхідності приєднувати до них закони» (Руссо). Спарта наскрізь ідеальна. Тому великі уми — від Сократа до Гете — захоплювалися нею. І це не дивно.

Дивним є інше. Ідеократична держава, тобто держава, побудована на владі давніх традицій, незмінній моралі, непорушності закону, побудована, одне слово, на голій ідеї, виявляється цілком життєздатною. Так, вона не може похвалитися розвитком економіки, науки, мистецтв, високим життєвим рівнем, але вона живе (і навіть може захоплювати своїм способом життя). Натомість аксіократична держава, тобто побудована на прагматизмі й приматі ціннісного начала, але при цьому абсолютно позбавлена начала ідеального, приречена. Тут можливі розвинена економіка, технічний прогрес, розквіт мистецтв і ситого життя, але його населення ніколи на стане громадянами.

Побудувать собі столицю,

Міщанам клітку-годівницю;

Тісні в ній вулички й домки,

Базар, капуста, буряки,

Різниці й ятки, сало й м’ясо,

Де мухи в’ються роєм ласо,

І скрізь по городу всі дні

Багато смороду й крутні.

(Гете. Фауст)

Тому дуже хочеться бачити Київ на тільки українськими Афінами, а й хоча б трішечки — українською Спартою. Як бачиться в Шевченкових рядках подвиг трьохсот спартанців царя Леоніда:

Нас тут триста, як скло,

Товариство лягло!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК